Україна — батьківщина шiстьох Нобелівських лауреатів
— Олександре Степановичу, підрахунки кількості видатних представників світової інтелектуальної еліти, відзначених премією Нобеля, тішать національну гідність їхніх співвітчизників. А чи Україна має своїх Нобелівських лауреатів?
— Аналізуючи офіційну статистику, вивчаючи біографії загальновизнаних авторитетів, доводиться констатувати: Україна формально не має своїх лауреатів. Наша держава поки що не дістала визнання нобелівських установ, але вони не обділили увагою вихідців із нашої землі. Це — вчені та письменники, які народилися, навчалися, розпочинали свою успішну діяльність або тривалий час жили, плідно творили в Україні, але одержали Нобелівську премію як громадяни інших країн, насамперед Росії, колишнього СРСР, США, Франції, Ізраїлю. Україна народжувала геніїв, виколисувала їх, навчала і... відпускала (чи витискала) в чужі краї. В умовах бездержавності світлі голови України нерідко змушені були залишати свою землю й шукати кращої долі, відкривати й розширювати наукові, літературні горизонти в інших куточках планети. А сусідні народи та держави далекого зарубіжжя прагнули й прагнуть мати на своєму науковому Олімпі талановитих українців, заперечуючи при цьому їхній український родовід. Наша нація служила, так би мовити, добрим біологічним субстратом та каталізатором для розвитку культури й науки інших.
— Скільки ж народилося на українській землі обранців премії Альфреда Нобеля?
— Шість. Вони одержали найвищу міжнародну відзнаку в усіх номінаціях, окрім премії Миру. Це показовий факт. Нагорода присуджується не за працю всього життя, а за конкретне особливе відкриття, дослідження, видатний твір, мужню миротворчу діяльність. Чітко вказується й так звана «формула присудження премії» — лише одне речення, в якому міститься оцінка напруженої інтелектуальної роботи мозку, рук і душі творця. З 1901 року Нобелівськими преміями нагороджено понад 700 осіб — громадян різних країн. Кожен лауреат, як правило, позначається в офіційному довіднику «Nobel foundation directory» (Стокгольм) і відноситься в ньому до тієї країни, громадянином якої він перебуває на момент присудження премії.
— Читачам «Дня» цікаво буде дізнатися про досягнення Нобелівських лауреатів, чиє життя тісно пов’язане з Україною.
— Хронологічно ряд лауреатів Нобелівської премії — уродженців України бере початок з Іллі МЕЧНИКОВА, славетного бактеріолога та імунолога. Народився він 15 травня 1845 року в селі Іванівці Куп’янського повіту на Харківщині в дворянській родині молдавського походження. Його предок — Юрій Степанович — 1711 року виїхав разом із князем Д.Кантеміром до Росії й дістав від Петра I маєтки на Слобожанщині. Походження прізвища «Мечников» теж має цікаву історію. Спочатку слобожанські предки Іллі Ілліча носили прізвище «Спадаренко». Походить воно від молдавського слова «спадар» — меч. 40 років життя Іллі Мечникова пов’язані з Україною. Премію Нобелівський комітет присудив йому в 1908 році за дослідження з імунології. Її вчений був удостоєний в галузі фізіології та медицини (спільно з Паулем Ерліхом), а нагороджений як підданий Російської імперії. Про присуджену йому високу відзнаку він висловився так: «Нобелівська премія, по дібно чарівній паличці, вперше відкри ла світу значення моїх скромних робіт». Помер Мечников у Парижі на 71-му році життя, заповівши спалити його тіло в крематорії. Урна з прахом великого вченого з України зберігається в бібліотеці Пастерівського інституту в столиці Франції.
Ще одним Нобелівським лауреатом у галузі фізіології та медицини став вчений-мікробіолог з України Зельман Абрахам ВАКСМАН (1888—1973 рр.), уродженець міста Прилуки на Чернігівщині. Особливу вдячність мільйонів людей на всіх континентах Зельман Ваксман заслужив своїм вельми вагомим внеском у перемогу над туберкульозом. У 1952 році З.А. Ваксмана удостоїли Нобелівської премії «за відкриття стрептоміцину — першого антибіотика, ефективного при лікуванні туберкульозу». Нагороджений як громадянин США, куди він після смерті матері емігрував з України 1911 року на запрошення своїх старших сестер.
У місті Золочів на Львівщині 18 липня 1937 року (тоді воно входило до складу Тернопільського воєводства Польщі) народився Роальд ГОФМАН (Сафран) — нині найбільший американський спеціаліст у галузі органічної та квантової хімії. На українській землі, в Галичині, минули його перші дитячі літа. Юний Роальд рано спізнав долю малолітнього в’язня фашистських катів, а згодом і безкорисливий прояв людської доброти й жертовності з боку вчителя-українця, який до кінця нацистської окупації Львівщини переховував Роальда та його матір Клару Розен то на горищі свого будинку, то на горищі сільської школи. Батько хлопчика загинув. Коли 1944 року Червона армія визволила Західну Україну, мати й син переїхали до Польщі ( в Краків). Тут Роальд пішов до школи, а мати вдруге вийшла заміж за біженця Пауля Гофмана. Три роки Гофмани поневірялися по таборах для переміщених осіб в Австрії, Німеччині, а 1949 року емігрували до США. Юнак закінчив медичний факультет Колумбійського університету (1958 р.). У славетному Гарварді спеціалізувався з хімії, в Упсалі (Швеція) — з квантової хімії. В 1981 році Роальду Гофману разом із Кенеті Фукуї присуджено Нобелівську премію «за розробку теорії перебігу хімічних реакцій, створену ними незалежно один від одного». Це відкрило можливості для планування хімічних експериментів. Нині видатний учений продовжує свою наукову роботу в Корнельському університеті (США). Нагороджений як американець. Любов до своєї батьківщини він висловив так у листі до М. Бабінської (м. Золочів): «Україна — обітована земля мого серця».
— Мудро висловився Томас Манн: де він, там і його батьківщина Німеччина. Гадаю, кожен великий творець має право так думати...
— У тому ж і річ. Обдарованим емігрантам з України зробити за кордоном вдалося чимало. Хоча по- різному там складалися їхні долі. Якщо ж повернутися до нобелівських лауреатів, вихідців з України, то ми повинні згадати ще двох видатних учених. Цікавою, зокрема, є біографія Саймона КУЗНЕЦЯ (1901— 1985). Він пройшов довгий і славний життєвий шлях ученого й громадянина — від Харкова, де мешкав до 1921 року, до світового визнання й премії Нобеля з економіки (1971 р.). Нагороджений як громадянин США. Суть зроблених ним наукових відкриттів сформульовано так: за емпірично обґрунтоване тлумачення економічного зростання, яке привело до нового, глибшого розуміння як економічної та соціальної структур, так і процесу розвитку». З 1960 р. він займався науково-педагогічною роботою як професор Гарвардського університету, викладав також у Пенсільванському університеті, університеті Джона Гопкінса. Відомий вчений-економіст був обраний почесним доктором кількох інших університетів. На жаль, в Україні цей інтелектуал з великої літери майже невідомий.
Лауреат Нобелівської премії Георгій ШАРПАК, чиє дитинство минуло на Рівненщині, став на чужині одним із найталановитіших учених-експериментаторів сучасності. В 1992 році його відзначено Нобелівською премією з фізики «за винахід пристрою, що відбраковує субатомні частинки в субатомному прискорювачі». Йдеться тут про винахід і розвиток нових детекторів елементарних часток, зокрема, про відкриття ряду так званих «камер Шарпака» (багатожильних, іскрових, пропорційних...). Найвищу міжнародну відзнаку здобув як громадянин Франції. Його праці суттєво посприяли відчутному прогресу у фізиці елементарних часток. Учений постійно генерує нові ідеї, втілюючи їх у винаходи та діючі прилади. Нині Г.Шарпак розробляє новий тип детектора, за допомогою якого можна досліджувати структуру ДНК і проводити вивчення поведінки ракових пухлин. Аналоги його приладу вже проходять випробовування у відомому Пастерівському інституті в Парижі та в Женевському шпиталі. Народився він 1 серпня 1924 року в Дубровиці на Рівненщині в українській родині. 1932 року Георгій разом із сім’єю опинився у Франції... Громадянство він прийняв лише 1946-го. Коли громадськість відзначала 75-річний ювілей вченого, він дав інтерв’ю тележурналістам, яке показали по французькому телебаченню. У ньому він тепло висловився про свою Вітчизну — Україну. Думається, пора вже й Національній академії наук України гідно вшанувати корифея сучасної ядерної фізики Георгія Шарпака.
У яскравому сузір’ї нобелівських обранців належне місце посідає й письменник Шмуель Йосеф АГНОН. Ще зовсім недавно нам про нього нічого не було відомо. Враховуючи цю прикру обставину, а також беручи до уваги те, що він народився і формувався як майстер слова на Тернопільщині, до своєї книги я включив окремий літературознавчий нарис про Ш.Й.Агнона. Народився Шмуель Йосеф Агнон (справжнє ім’я і прізвище — Шмуель Йосеф Халеві Чачкес) 17 липня 1888 року в місті Бучачі на Тернопільщині. Зростав у заможній, освіченій сім’ї, змалку виявивши нахил до творчості. У 18-річному віці прибув до Львова, де став співробітником редакції єврейської газети. До виїзду в Палестину разом із групою бучацьких євреїв влітку 1907 року Агнон опублікував на західноукраїнських землях близько сімдесяти своїх ранніх творів. У 1913—1924 рр. жив і працював у Німеччині, потім повернувся до Єрусалима. У цьому місті — колисці трьох світових релігій — 17 лютого 1970 року він знайшов вічний спокій.
Агнон — письменник світового рівня, класик єврейської літератури. Загалом 85 його творів надруковано в перекладах десятьма мовами світу. Йому першому серед народжених в Україні й першому серед тих, які писали івритом та ідишем, присудили Нобелівську премію в галузі літератури (1966 р.) «за глибоко оригінальну й майстерну прозу за мотивами життя єврейського народу», талановите відображення загальнолюдських проблем сучасності, насиченої парадоксами й протиріччями, та за його «комічну майстерність», «багатство та глибину творів». Нагороджений (спільно зі шведсько-німецькою поетесою Неллі Закс) як громадянин держави Ізраїль. Кращі твори Агнона — про долю галицьких євреїв, тих, які жили в Україні, й тих, хто поневірявся в далеких краях. Серед них повість «Проста історія» (1935 р.), романи «На морській глибині» (1935 р.), «Гість на одну ніч» (1938 р.), «Зовсім недавно» (1945 р.)... Літературознавці порівнюють Агнона із Сервантесом і Гоголем, Кафкою та Достоєвським...
— Етнічні українці та уродженці нашої держави інших національностей зробили, без перебільшення, вагомий внесок у економічний розвиток, науку, культуру світової цивілізації...
— Ті, кого увінчано нобелівськими лаврами, розцінюються нині як інтелектуальна еліта людства. Прикро, що, за висловом письменника Бориса Харчука, лауреати-уродженці України нерідко були «поетами чужої слави, акторами сусідньої сцени».
— Вам відомі імена вчених і письменників з України, кого висували на здобуття Нобелівської премії, але з різних причин вони її не були удостоєні?
— Як про реального претендента на Нобелівську премію в галузі літератури можна говорити про Івана Яковича ФРАНКА. Його кандидатуру як «великого Провідника свого народу, міжнародного генія», «справді найвизначнішого письменника сучасної Європи» висунув 26 листопада 1915 р. в листі до Нобелівського комітету професор, доктор філософії з Відня Йосеф Застирець. У документі, що зберігається в архіві Шведської академії під № 19 за 1915 р., на сторінках 6—7 можна прочитати: «№ 4. Іван Франко». На превеликий жаль, він не був увінчаний нобелівськими лаврами. Причина в тому, що лист-подання надійшов до Стокгольма, коли питання про лауреатів уже було вирішене.
Не судилося отримати цю нагороду й Уласу САМЧУКУ (1905—1987) — «найвидатнішому українському прозаїку в діаспорі», уродженцю села Дермань (тепер Рівненської області). Після виходу в світ роману-трилогії «Волинь» (перший том опубліковано ще 1934 р.) кандидатуру Уласа Самчука на здобуття Нобелівської премії з літератури висунув у 1980 році торонтський російськомовний журнал «Современник». І тоді, і в наступні роки премію одержали інші, не українські майстри слова. Так і цього року трапилось тому, що його кандидатуру не висунув жоден із Нобелівських лауреатів. А саме така рекомендація могла бути визначальною.
На Нобелівську премію висували кандидатури поетів Павла ТИЧИНИ (1966 р.) і Миколи БАЖАНА (1970 р.). Їх запропонував Омелян Пріцак, широковідомий у світі український вчений-славіст і тюрколог, дійсний член Американської, Фінської, Турецької академій наук, донедавна професор Гарвардського університету. Однак Бажан, подякувавши Шведській академії літератури за увагу до його особи та творчості, в надісланому їй листі висловив сумніви в реальності та своєчасності висунення його кандидатури, тобто фактично відмовився від нагороди. В ранзі одного з реальних претендентів на найвищу відзнаку так і залишився Павло Тичина. Серед них був також поет-дисидент Василь СТУС якого 1985-го нобелівський лауреат Генріх Бьоль висував на здобуття Нобелівської премії з літератури. Як відомо, В. Стус помер 4 вересня 1985 року від тортур у таборі для політв’язнів. Але кандидатура померлого автора вже не могла розглядатися Шведською академією.
— Кандидатуру Олеся Гончара теж висували на здобуття цієї престижної премії?
— Українська діаспора в 1989 році, коли з’явилося нове видання «Собору» англійською мовою, розпочала заходи щодо висунення Олеся Гончара претендентом на Нобелівську премію з літератури. Його кандидатуру було запропоновано 1991 року. На жаль, безрезультатно. Безперечно, треба згадати й таку талановиту особистість, як Ісмаїл бей ГАСПРИНСЬКИЙ (1851—1914 рр.), який у царині кримсько- татарської культури є зіркою першої величини. Усе своє життя він займався в Криму літературно-просвітницькою діяльністю. 1910 року авторитетна група вчених Франції висунула кандидатуру Ісмаїла Гаспринського на здобуття Нобелівської премії. Їх підтримали відомі письменники з країн мусульманського Сходу. Це також не дало позитивного результату.
На мою думку, не варто драматизувати ці прикрі факти. Рішення Нобелівських комітетів, як ми переконались, не завжди збігаються з громадською думкою, можливо, не завжди є об’єктивними. Оскільки імена претендентів на нобелівську нагороду зберігаються в суворій таємниці, до імені кожного можливого претендента слід ставитися без зайвої емоційності та максималізму. Лише наявність документів, авторитетних свідчень можуть дати ствердну відповідь та вберегти нас від прикрих помилок, удавання бажаного за дійсне, спокусливої сенсаційності.
Безсумнівно, зв’язки України з Нобелівським рухом — широкі й нерозривні. Сучасні докорінні зміни в нашому суспільстві, хочеться в це дуже вірити, відкривають нові перспективи для талановитих, обдарованих людей. Відтак стають реальними надії на справедливу оцінку з боку Нобелівських установ досягнень представників української інтелектуальної еліти.
