Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Українці в Туреччині

Наша громада активно налагоджує зв’язки з місцевими організаціями та намагається зберегти національну ідентичність
3 лютого, 2022 - 18:16

Українська діаспора часто асоціюється (а буває, і ототожнюється) з громадами у США та Канаді. Це й не дивно, адже українці живуть там понад сотню років, та ще й час від часу займають високі посади. Водночас світ української діаспори набагато різноманітніший і охоплює й молоді громади, зокрема в Туреччині. Про те, яким є їхнє життя, можна дізнатися з дослідження «Українці Туреччини: суспільство, ідентичність, майбутнє», яке нещодавно підготував і презентував Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка». Що українцям подобається в Туреччині, а чого бракує? Якою є ідентичність дітей у змішаних шлюбах? Як дипломатичним установам і громадським організаціям вдалося вибудувати успішну комунікацію? Це лише кілька питань, які порушені в дослідженні.

МАЙЖЕ 300 СТОРІНОК АНАЛІТИКИ

«Українська спільнота в Туреччині — молода, до неї входять українці з різною мотивацією міграції, кваліфікацією, метою і баченням свого майбутнього. Характер і механізм їхнього спільнотного згуртування теж виокремлює їх із загальної картини глобального українства. У цих процесах важливу роль відіграло Посольство України в Турецькій Республіці. А культурні особливості цієї мусульманської країни, у якій понад 98% населення сповідує іслам, значним чином впливають на інтеграційні процеси українців, — зазначає директорка МІОКу Ірина КЛЮЧКОВСЬКА. — Ми переконані, що з часом українська спільнота в Туреччині набуде власної суб’єктності так, як громадські організації, які мають давню історію, виступаючи самостійними гравцями не лише на українському, а й у міжнародному просторі, й успішно комунікуватимуть не лише між собою, а й з іншими гравцями різного рівня... Розпочинаємо діалог давніх і нових організацій». І початок цього діалогу справді потужний — обсяг дослідження, яке найближчим часом стане доступним на сайті МІОКу, сягає майже трьохсот сторінок. Заплановано, що висновки та рекомендації будуть перекладені англійською та турецькою мовами.

Як пояснила кандидатка економічних наук, заступниця директора МІОКу Оксана П’ЯТКОВСЬКА, дослідження складалося з кабінетного етапу і глибинних напівструктурованих інтерв’ю з українцями, які проживають у п’яти регіонах Туреччини (найдовше інтерв’ю тривало близько дев’яти годин!). На основі даних було сформовано типовий образ українців у Туреччині — це жінки від 25 до 40 років, які переїхали сюди, бо вийшли заміж. Водночас потрібно бути обережними з узагальненнями. Українців у Туреччині від майже 6 тисяч (за даними ООН) до 35 тисяч (як вказує Посольство), тож якщо розглянути детальніше, стає зрозумілим, що цілі переїзду різноманітні: працевлаштування, навчання, клімат, переїзд до рідних.

Природні умови, соціальна політика, правова культура, мультикультурність були названі як ті чинники, що творять позитивне враження про країну. Тоді як авторитарний стиль управління державою, нестабільна економічна ситуація, високі ціни на звичні для українців товари й послуги, відмінності у менталітеті дещо погіршували його. Щодо міжетнічних взаємин, то українцям імпонує відкритість турків до іноземців, їхня гостинність і готовність допомогти, а не подобається — непунктуальність, надмірна зацікавленість особистим життям інших людей та підвищення цін «як для іноземців».

СІМ’Я ТА ІДЕНТИЧНІСТЬ

Беручи до уваги типовий портрет українських мігрантів до Туреччини, стає зрозуміло, чому тема сім’ї посідає вагому роль у дослідженні. За словами Вікторії ЧЕРЕПЕНЧУК, молодшої наукової співробітниці МІОКу, щодо ставлення до жінок у турецьких сім’ях думки респондентів розділилися. «Частина вважає, що великої різниці на сьогодні вже немає, і та нерівність, яка коріниться в турецьких традиціях, лишилася в минулому. Навіть більше: вони зазначали, що в Туреччині чоловіки краще ставляться до жінок, ніж в Україні, й більше поважають своїх дружин. Однак друга частина респондентів часто наголошує на надмірній патріархальності в турецьких сім’ях, — зазначила Вікторія Черепенчук. — Також частина респондентів розповіла, що турки часто діють, орієнтуючись на суспільні очікування. Зокрема, ідеться про надмірну увагу до порядності сім’ї та її членів. Наприклад, одруженим жінкам не прийнято без присутності свого чоловіка спілкуватися з іншими чоловіками».

Дещо інша ситуація у випадку, якщо українки живуть у малих провінційних містечках і селах (інколи це залежить і від регіону). «На думку опитаних, українки часто не можуть змиритися із залежністю від чоловіка й великою кількістю заборон, наприклад, на працевлаштування, носіння того чи іншого одягу чи навіть на спілкування з друзями або українською громадою. Це може часто призводити й до розлучень. Проте навіть у такому випадку українки можуть зіштовхнутися з труднощами, адже часто через фінансову залежність та незнання прав вони не можуть розлучитися зі своїми чоловіками, тому й далі продовжують жити з цими проблемами», — розповідає Вікторія Черепенчук. Щодо заборони на працевлаштування, то йдеться саме про офіційне. Це зумовлено тим, що віза сімейного типу не дозволяє працевлаштуватися, а громадянство надають через три роки перебування у шлюбі. Проте українки часто знаходять неофіційний підробіток: репетиторство, проводять психологічні консультації онлайн тощо. Хоча трапляються й випадки, коли заборона на працевлаштування йде з боку чоловіків чи їхніх родин.

Водночас серед опитаних респонденток є й ті, які працюють у вишах, мають свій бізнес. Останні, до речі, жаліються на те, що, за умовами турецького законодавства, роботодавці повинні працевлаштувати щонайменше п’ять турків, якщо вони хочуть взяти на роботу одного іноземця (така умова зумовлена тим, що в Туреччині високий рівень безробіття); це заважає українцям брати на роботу інших українців.

З однією групою українок не вдалося поговорити — ідеться про тих, хто прийняв іслам та активно дотримується усіх приписів. Відомо лише, що вони не беруть участь у заходах, які організовує українська громада, і, за словами опитаних, практично повністю змінюють свою національну ідентичність.

Щодо ідентичності мігрантів загалом, то здебільшого вони вважають себе українцями, утім, їхні діти вже переважно відчувають себе турками й туркенями (хоч і не забувають про українське коріння і дотримуються традицій). Причина полягає не тільки в національності батька, а й у культурному середовищі й цінностях суспільства (у Туреччині дуже високий рівень патріотизму). До того ж, за канонами ісламу (як пояснювали респонденти), діти батька-мусульманина автоматично стають мусульманами. Водночас українки часто навчають дітей християнству, пояснюючи всі моменти та долучаючи до українських релігійних традицій, у рідкісних випадках навіть можуть охрестити дітей (домовляючись з чоловіком або потай). Для самих українок власна зміна віросповідання нерідко є болючим питанням, бо визнають, що часто це було вимушеним рішенням (про яке вони не казали своїм рідним).

Проте загалом значна частина українців задоволені своїм життям у Туреччині й бачать майбутнє саме в цій країні. Тому варто звернути особливу увагу на чинники, які, за словами респондентів, сприяють дотриманню українських традицій (а отже, і збереженню ідентичності): наявність церков, наявність української громади чи дипломатичних установ у місці проживання і, звісно, власне бажання. Зауважують респонденти й позитивні тенденції: щодалі більше людей усвідомлюють свою українську ідентичність та долучаються до роботи українських організацій. Візія майбутнього української громади в респондентів теж позитивна. Вони вважають, що з часом зміниться статус українців із мігрантів на діаспору, і наголошують на важливості виховання дітей в українських традиціях для майбутнього громади та України.

УСПІШНА СПІВПРАЦЯ ДЕРЖАВНИХ ІНСТИТУЦІЙ І ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ

Оскільки українська громада молода, нагальним питанням стала «інфраструктура», яка допомогла б українцям об’єднатися. І, як розповіли респонденти, спершу цю нішу взаємної підтримки мігрантів заповнювали російські об’єднання — формальні й неформальні. Проте протягом останніх років ситуація почала стрімко змінюватися, і тепер українські громади в різних містах та онлайн виконують цілу низку вкрай важливих для мігрантів функцій, як-от допомога українцям в інтеграції в турецьке суспільство, збереження ідентичності й підтримка зв’язків з Україною.

«У 2017 році відбулася знакова подія, коли зібралися представники різних українських громад у Туреччині. Вони створили Координаційну раду українських громад Туреччини при Посольстві України. Звичайно, окремі організації були й до того, але в цей момент з ініціативи Посольства деякі міста були представлені не лише окремими активістами, а й навіть потенційними активістами, які ще не встигли багато чого зробити. І саме після цього вони почали оформлювати свої організації, збирати навколо себе нових активістів і взаємодіяти як між собою, так і з іншими дипломатичними установами. І станом на час проведення дослідження у Туреччині було понад 15 спілок у різних містах, — пояснює Юрій МАРУСИК, науковий співробітник МІОКу. — Дипломатичні установи, насамперед Посольство, спрямовують грантову підтримку від МЗС на конкретні проєкти, надають приміщення, наприклад, для шкіл вихідного дня, влаштовують заходи. Вони не тільки допомагають власними ресурсами, а й інколи шукають спонсорів, надають поради й консультації. Це, на мою думку, важливий приклад, як наші державні інституції можуть взаємодіяти з громадським сектором, чи то в Україні, чи за кордоном. Активісти розгорнули дуже широку діяльність як у своїх містах, так і онлайн: публічні заходи, вивчення мов, гуртки як для мігрантів, так і для їхніх дітей. Активісти поширюють інформацію про Україну, а ще допомагають українцям, які є в Україні, зокрема йдеться про реабілітацію наших воїнів та заходи для їхніх дітей».

Роман НЕДІЛЬСЬКИЙ, Генеральний консул України у Стамбулі, зазначив, що дипломатичні установи багато роблять для того, аби українські організації реєструвалися офіційно, оскільки це дуже важливо для Туреччини. «Українська громада в Туреччині молода. Тому, як показує практика, з нею можна й потрібно працювати. Це процес на кілька років, непростий, але може бути реалізований, — розповідає Роман Недільський. — Звичайно, найбільше українців проживає у Стамбулі. Зокрема, є дві зареєстровані організації, які проводять дуже багато різних заходів. При одній є українська суботня школа, при іншій — Міжнародний ліцей імені Тараса Шевченка, де відбувається викладання українською мовою. Ліцей співпрацює з Міжнародною українською школою, кожного року проводить ЗНО. Українці мають можливість навчатися тут українською мовою, складати ЗНО й далі навчатися в Україні. Проблем, звичайно, виникає дуже багато, але вони вирішуються. Ми їм допомагаємо, в тому числі фінансово, наскільки можемо, бо розуміємо, що навколо цих організацій люди будуть гуртуватися». Водночас потужними є осередки комунікації й онлайн. Зокрема, група в соцмережах «Українці в Туреччині» містить багато інформації про громадські організації, у ній новоприбулі українці можуть поділитися своїми проблемами й отримати допомогу.

«У 2017 році при Стамбульському університеті на кафедрі слов’янських мов було відкрито спеціальність «Українська мова та література». Це вперше громадяни Туреччини мають можливість вивчати українську мову й літературу. 13 грудня ми проводили Андріївські вечорниці: прийшло понад 40 турецьких студентів, які вивчають українську мову й літературу. Громада ознайомила їх з українськими традиціями, студенти зацікавлені. Я приємно вражений, що вони прекрасно розмовляють українською, — зазначає Роман Недільський. — У Туреччині є дуже велика й потужна кримськотатарська громада, з якою нам так само потрібно активно працювати. За неофіційними підрахунками, їх тут до 5 млн осіб. Більшість із них народжені в Туреччині багато поколінь тому, але вони знають, що є кримськими татарами, що їхні батьки, діди чи прадіди були народжені в Криму, ідентифікують себе з ним і дуже активно підтримують нас, особливо сьогодні, у російсько-українській війні».

За словами Романа Недільського, українська й кримськотатарська громади дуже активно співпрацюють у різних сферах: від культури до захисту прав людини. «На 2022 рік є плани представити гастрономічні особливості української і кримськотатарської кухні, проєкти щодо українських костюмів, разом з кримськотатарськими. Тобто проєктів безліч. Ми їх наступного року будемо реалізовувати й фінансувати з державного бюджету», — анонсував Роман Недільський.

Водночас важливою є комунікація українських громад Туреччини не тільки між собою і з Україною, а й з іншими українськими громадами по всьому світу. Допомогти в цьому можуть, наприклад, Світовий конгрес українців і Світова федерація українських жіночих організацій, і деякі з українських об’єднань у Туреччині вже до них доєдналися. Євгенія ПЕТРОВА, в.о. голови СФУЖО, координаторка зв’язків з громадами СКУ, запросила й інші об’єднання до спільної взаємодії.

НЕВІД’ЄМНА СКЛАДОВА ЛЮДСЬКОГО КАПІТАЛУ УКРАЇНИ

«Ми розглядаємо потенціал активних українців, які працюють для нашого спільного блага, навіть перебуваючи за кордоном, як невід’ємну складову людського капіталу України. Міграція — це закономірний процес, з яким необхідно працювати максимально ефективно. Тому «Львівська політехніка» всіляко сприяє ініціативам щодо поглиблення аналізу у сфері міграційної тематики та підтримує надзвичайно важливу серію досліджень МІОКу з вивчення українських громад у різних країнах», — зазначила Лілія ЖУК, докторка економічних наук, проректорка з науково-педагогічної роботи та стратегічного розвитку Національного університету «Львівська політехніка». І дослідження «Українці Туреччини: суспільство, ідентичність, майбутнє» справді виконує одразу кілька завдань.

Як наголосив Максим КОЗИЦЬКИЙ, голова Львівської обласної державної адміністрації, така аналітика є важливою для органів влади різного рівня, оскільки дає можливість краще зрозуміти ситуацію в країні, яка є нашим стратегічним партнером, та допоможе державним інституціям приймати обґрунтовані рішення щодо взаємодії з різними суб’єктами з Туреччини. Ба більше, «питання української ідентичності, ролі громади в суспільстві та економіці у країнах, де вони постійно проживають, є надзвичайно важливим і прогнозує майбутнє українців у цих країнах, зокрема в Туреччині», — слушно зауважила Наталія ПОШИВАЙЛО-ТАУЛЕР, віцепрезидентка Світового конгресу українців.

Як підсумувала Ірина Ключковська: «Навіть попередній огляд засвідчує, що роботи вистачить для нас усіх. По-перше, для українців Туреччини, які вже активно працюють над своїм згуртуванням... Для різних громадських організацій — СФУЖО, СКУ — щоб інтегрувати ці громади у своє середовище, дати їм відчути, що вони є частиною українського глобального світу. Звичайно, для нас в Україні, оскільки ці українці є носіями наших правдивих знань там, на турецькій землі. І ми вдячні, що сьогодні з нами є Управління закордонного українства та гуманітарного співробітництва, бо це є те управління, яке формує програму співпраці з закордонними українцями. Дуже важливо на основі цього аналізу визначити ті реперні точки і на їх основі вибудувати допомогу. Нехай скромну, але треба допомогти школам, бо ми бачимо, що питання дітей — пріоритетне. Щоб ці діти в майбутньому стали носіями знань про Україну, треба укріпити, розвинути, плекати їхню ідентичність».

Тим більше, що модель для об’єднання між собою, з Україною та іншими українцями по всьому світу, яка зараз вибудовується в Туреччині, може стати в нагоді для багатьох інших молодих українських громад по всьому світу.

Марія ЧАДЮК, «День»
Газета: 
Рубрика: