Ані багатство, ані влада, ані могутність і сила не окупить глупоти й не заступить мудрости; без мудрости сила чи значення буде в найліпшім разі робити враження якогось фізичного рідкісного явища, а лише мудрість буде імпонуючим духовним людським явищем.
Андрей Шептицький, предстоятель Української Греко-Католицької Церкви, Митрополит Галицький та Архієпископ Львівський

«Українці завинили перед Липинським. Але ще більше — перед самими собою»

Думки про політичну націю та монархізм, озвучені під час презентації роману «Забуття» Тані Малярчук у Вінниці
26 травня, 2017 - 12:51
В’ЯЧЕСЛАВ ЛИПИНСЬКИЙ

Спілкуючись з вінничанами у книгарні «Є», письменниця зауважила, що це радше постпрезентація, бо ця книга побачила світ ще торік, але тема, яка лежить в основі твору, актуальна для України як ніколи. Нагадаємо, у романі переплітаються дві сюжетні лінії: історична та теперішня. Перша розповідає про політика і мислителя В’ячеслава Липинського, який відбудовував незалежність України на початку ХХ століття, друга — про жінку з теперішнього, яка, досліджуючи долю Липинського, шукає шлях до себе.

«Це книжка про час, пам’ять, державність, про сутність речей і вміння одночасно дивитися назад і вперед. Її основою несподівано для мене самої стало життя політика-невдахи і пристрасного мислителя В’ячеслава Липинського. І насправді ви дуже нещасні, що прийшли сьогодні до книгарні на зустріч зі мною, бо про цю книгу і Липинського я можу розповідати годинами, — одразу попередила вінничан Таня Малярчук. — Українці завинили перед Липинським. Але ще більше вони завинили перед самими собою, бо були надто слабкими, щоб не стати жертвою. З другого боку, якраз слабкі і покірливі змогли вижити і народити тих, що пізніше народять нас. Я почуваюся тим крайнім поколінням, яке тепер змушене віддавати борги. Розрізати запалені рани, боротися зі страхом, брати відповідальність, визнавати вину і прощати. Я мусила написати цей роман, бо інакше не змогла б далі жити».

«ІСТОРІЯ 1917—1920 РОКІВ НЕДООЦІНЕНА І НЕДОРОЗКАЗАНА»

Торік книга «Забуття» Тані Малярчук отримала номінацію «Книга року BBC» та премію «Золота булька» від порталу «Літакцент» як найбільше розчарування року. Авторка зізнається, що насправді чекала від людей більше негативних відгуків, бо не всі готові сприйняти те, що вона написала.

«Я побоювалася реакції суспільства, як вони сприймуть погляди Липинського крізь призму мого бачення. Раніше, до Майдану, я не змогла б написати цю книгу. Саме зараз вона на часі, — каже письменниця. — Людина пише книги тоді, коли їх треба писати. Історія 1917-1920 років недооцінена і недорозказана, хоча вона була початком всього: і нашої великої поразки, і всіх наступних бід. Але ми зараз не у поразці живемо, а у великій перемозі. Не всі люди це розуміють, бо українці вроджені жити з передчуттям поразки — таке наше прокляття. Ми ні в що не віримо, наперед думаємо, що хтось нас обдурить, і це відчуття зради навколо... Ніхто не бачить позитивного і тих величезних змін, які відбулися в країні за останні три роки. І цинічно так казати, але за всю історію українського народу ще не було краще, ніж тепер. Попри те, що зараз триває війна і щодня помирають солдати. Але якщо порівняти всю історію українського народу, то ліпше не було».

Вибір героя книги — поляка за національністю і українця в душі — обґрунтований позицією авторки. Зараз вона вважає так само, як Липинський свого часу: Україну потрібно будувати не на етнічному націоналізмі, а на територіальному патріотизмі народів, які тут живуть.

«ЛИПИНСЬКИЙ ВВАЖАВ, ЩО ЛЮДИ З ГРОШИМА БУДУТЬ ВАЖЛИВІ, КОЛИ В УКРАЇНІ РОЗПОЧНЕТЬСЯ РУХ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ»

«Я обрала Липинського свідомо, бо це політичний українець. Не знаю, чому саме на цю тему мене тягне, бо це ідеологічне пекло, в якому ми зараз живемо, і якщо ти не фашист, то ти комуніст або навпаки. Я насправді дуже виважено ставлюся до крайностей, і мене лякає радикалізація українського суспільства зараз, коли будь-яка дискусія закінчується тим, що у нас війна. Але це не виправдання, бо якщо тут не стріляють і не бомблять, то потрібно все робити для того, щоб захищати базові права людини і прагнути до демократизації, європейських цінностей, заради яких і триває війна, — продовжує письменниця. — Зараз часто звучить теза, що українець — той, хто говорить українською мовою, а раніше вважалося, що українець — це православний. Липинський був католиком і у своєму побуті говорив польською, але це не заважало йому бути українцем у душі. Він їздив країною з лекціями для польських аристократів, бо вважав, що люди з грошима будуть важливі в той момент, коли в Україні розпочнеться рух за незалежність. І гроші в тому мали зіграти велику роль. Але він не змушував їх відмовитися від польської мови, Липинський просив підтримати землю, на якій вони живуть, тобто Україну. І насправді цю ідеологію можна назвати територіальним патріотизмом. Вона правильна».

Письменниця працювала над романом чотири роки. Жартома каже, що виношувала його довше, аніж слони своїх малюків. Більше року вона провела в австрійській бібліотеці, аналізуючи матеріали, а перші 100 сторінок тексту переписувала п’ять разів. Ніяк не могла підібрати форму.

«НА ДУМКУ ЛИПИНСЬКОГО, МОНАРХІЗМ МАВ БИ СТАТИ СХЕМОЮ ДЛЯ ПОБУДОВИ УКРАЇНИ»

«Я перечитала чимало досліджень в процесі написання цієї книги, причому не історичних праць, а публікації в пресі, мемуарів, щоденників, спогадів, листів. Мені важливо було вхопити відчуття того часу. Це не означає, що я не довіряю українським історикам. Але українцям треба дуже обережно ставитися до того, що написано в підручниках, особливо після поразки у 20-х роках минулого століття, коли з’явилася тенденція дещо не так зображати події, як вони були насправді. І, власне, це стосується великою мірою держави Павла Скоропадського, при якому Липинський був послом великої держави у Відні у 1918 році. Липинський вважав, що монархізм мав би стати схемою для побудови України. Він довго думав над тим, де дістати монарха. І гетьманський нащадок роду Скоропадських був саме той. Саме за його часів була організована велика держава, на яку найбільше чекав В’ячеслав Липинський. І це було найдієвіше утворення українців тих часів. Часто Скоропадського звинувачують у тому, що він був проросійським і хотів утворити автономію України у складі демократичної Росії, але ніхто не розуміє і не каже, що насправді тоді демократичної Росії не було. І ідея Скоропадського полягала в тому, щоб прихилити на свій бік багатих росіян, які жили на території України. Просто Україна тоді не була українською».

Роман Тані Малярчук зумовив сплеск інтересу до постаті Липинського. Хоча у бібліотеках і книгарнях і раніше були томи його спогадів і праць. Очевидно, що без романів, публіцистики і пояснення сучасною мовою мова того часу буде відлунюватися дуже в тісному середовищі людей, які готові відчувати ту епоху, так як її писала та епоха. Широкому колу читачів важливо мати доступніші і цікавіші формати (такі, наприклад, як пропонує газета «День» у своїй серії «Бронебійна публіцистика»). Тоді втрачене повернеться, а забуте пригадається.

«Героями стають негідники, а справжніх діячів забувають, — підсумовує Таня Малярчук. —  Час все це забуте повернути».

Треба зазначити, що ця постать завжди привертала увагу «Дня». Віртуальна екскурсія меморіальним музеєм Липинського у Затурцях (доступна для кожного) з’явилася на сайті «Україна Incognita» ще 2011 року. І він потроху стає ближчим для українців, зокрема в Дніпрі нещодавно одну з центральних вулиць перейменували на честь В’ячеслава Липинського.

Олеся ШУТКЕВИЧ, Вінниця, фото автора
Газета: 
Рубрика: