Борітеся – поборете, Вам бог помагає! За вас правда, за вас сила І воля святая!
Тарас Шевченко, український поет, письменник, художник, громадський та політичний діяч

Українець, який викладає американцям російську історію

Учений Сергій Жук: «Обивателя США цікавить тільки, щоб Україна не об’єдналася з Росією і не відродився Радянський Союз»
16 березня, 2012 - 00:00
СЕРГІЙ ЖУК
ФОТО АР

Дніпропетровський історик Сергій Жук, захистивши спочатку кандидатську, а потім і докторську дисертацію з проблем американістики, залишив Дніпропетровський національний університет і перебрався у США, де заново почав викладацьку і наукову кар’єру. Зараз він працює в американському виші — Ball State University — у невеликому містечку Мансі, штат Індіана. Про відмінності освітніх систем США і України він розповів «Дню» під час свого перебування у Дніпропетровську.

— Ще в юності я захопився історією США. Пізніше, коли після закінчення Дніпропетровського університету я вступив до московської аспірантури, моїм науковим керівником став відомий американіст, академік М. Болховітінов. Це був справжній учений, який об’єктивно дивився на багато речей, тоді як інші займалися критикою Рейгана. Американістика тоді була зосереджена переважно у Москві. Принаймні, в Україні я виявився єдиним, хто займався колоніальною історією США. У період «перебудови» мої роботи відзначили на Заході, з’явилася можливість з’їздити за кордон. Там найбільше мені сподобалося ставлення до наукової інтелігенції, адже тут об нас «витирали ноги». На початку 90-х, коли країна занурилася у кризу, ситуація погіршилася. До того ж, після розпаду СРСР у всіх пострадянських державах акценти змістилися у бік національної історії. Фахівці із зарубіжної історії виявилися незатребуваними, і американістика відійшла на задній план. Але саме в цей час мені пощастило поїхати на стажування до США. Американські архіви і бібліотеки з українськими порівняти не можна. Навіть у провінційному виші легко отримати будь-яку пресу, матеріали, книги багатьма мовами. Я почав досліджувати історію квакерів у Пенсільванському університеті — відомому центрі вивчення колоніальної історії. Для поїздки в США мені потрібна була академічна відпустка, але давали її у Дніпропетровському університеті «зі скрипом». Обурювало й інше. Наприклад, посольство США запропонувало мені створити перший в Україні Центр американської історії, передало книги, але я стикнувся з жахливими бюрократичними перешкодами.

— Як вдалося продовжити наукову діяльність у США?

— У США я виїхав 1997 року, і мені довелося нелегко. Не кажучи вже про те, що американістові знайти там роботу майже неможливо, оскільки маса своїх фахівців. До речі, я прийшов до висновку, що вони чимось нагадують наших колишніх викладачів історії КПРС. Якщо у нас американісти, як і інші «зарубіжники», були найбільш «просунутою» частиною істориків, то у США американісти, зазвичай, не знають інших мов і дуже консервативні. Наших наукових ступенів в Америці, як відомо, не визнають, хоча 1996 року я вже захистив докторську дисертацію. Поговоривши зі своїми колегами, я пішов на авантюру — вирішив знову вступити на навчання до ...аспірантури, але тепер уже в США. Я почав займатися історією євангельських християн в Україні і Росії. Такі дослідження в США вітаються, тим паче, що цією темою майже ніхто не займався. У результаті я захистив дисертацію доктора філософії — за англосаксонською системою такий ступінь може отримати гуманітарій будь-якої спеціальності.

Тепер, коли я став за нашими мірками доцентом, розумію, що пройшов важкі випробування. Доводилося винаймати в Балтіморі невелику 2-кімнатну квартиру просто під дахом. Багато грошей йшло на оплату житла, страховок, а, крім того, там високі податки. Становище полегшувало те, що мій син в американській школі виявився за знаннями з математики і фізики на голову вище за своїх однолітків. Чесно кажучи, система середньої освіти у США, на відміну від системи вишів, могла б бути кращою. Програма з математики відстає від нашої, а гуманітарної складової майже немає — історію викладають лише у старших класах. Іноземні мови звичайні школярі практично не вивчають, адже увесь світ говорить англійською. Мій син Андрій з відзнакою закінчив школу і завдяки цьому отримав грант на всі п’ять років навчання у виші. Вийшло, що ми ні цента не заплатили за його освіту — майже унікальний випадок.

У 2002 році я захистив дисертацію, але це само по собі не дає жодних гарантій працевлаштування. Мені було вже за сорок, і хоча я непогано знав мову, знайти роботу виявилося зовсім непросто. Ми вже збиралися повертатися до України, і раптом моєю дисертацією зацікавилося місцеве видавництво. Вони видали книгу про церкви реформістів у Росії, що для американців майже «тера інкогніта». Книгу відзначили у декількох університетах США. Мені запропонували пройти співбесіди, переважно ті виші, де викладають історію Росії. Українською історією, на жаль, займаються переважно дослідницькі центри, які існують при великих університетах. Я вдало пройшов випробування і вибрав університет у невеликому містечку у штаті Індіана.

— Як бути викладачем американського вишу?

— Я читаю два курси з історії Росії — дореволюційний період від Івана Грозного, якого вважають першим російським царем, а також радянський і пострадянський період — від Леніна до Путіна. Української історії доводиться торкатися лише в цьому контексті, і це найчастіше моя ініціатива. Лекції відвідують не лише гуманітарії, але і, скажімо, архітектори, якщо сам студент вважає, що це йому знадобиться. В університеті викладається і загальний курс — історія західної цивілізації, починаючи від Єгипту, Іудеї і Месопотамії, куди сягає коріння християнства і Біблії. Всесвітня історія, зокрема й історія Росії, вивчається дуже вузько. Працювати викладачем в американському виші непросто. Оцінка твоєї роботи йде за двома напрямами — з боку самих викладачів, які повинні відвідувати лекції своїх колег, і з боку студентів. Потрібно також вести наукову роботу, публікувати статті й рецензії, хоча б раз на п’ять років видавати книжку і мати на неї відгуки 2—3 фахівців. Крім того, викладач зобов’язаний брати активну участь у факультетських і університетських комісіях, де спільно обговорюються і розв’язуються багато проблем, без будь-якої бюрократії. Ухилятися від цієї «громадської» роботи не можна. Ти повинен працювати над собою, постійно удосконалювати свій рівень. Серед викладачів багато іноземців зі всіх континентів, зокрема і наших колишніх співвітчизників із країн СНД. Після прийому на роботу дають випробувальний термін — до шести років. Конкуренція дуже жорстка. Аби вибитися за нашими мірками у доценти або професори, люди сивіють, втрачають апетит і сон.

— Якщо у США так важко працювати, то чому туди прагнуть наші вчені?

— Окрім пристойного заробітку і комфортних умов життя, в Америці існує англосаксонська традиція демократії. Людина вільна у своєму виборі — творчості, ужитку, у всьому. Але не слід плутати демократію з уседозволеністю. Американське суспільство — це суспільство усвідомленої дисципліни. Американці дуже законослухняні люди на відміну від нас. При цьому контроль закону починається з твого соціального номера — ідентифікаційного коду, без якого ти не можеш кроку ступити, а тим більше, зробити велику покупку. Ти не можеш заробляти і витрачати гроші, не враховані державою, не можеш ухилятися від сплати податків. Обійти закон неможливо, якщо ти спробуєш це робити, то ти злочинець і потрапиш до в’язниці. Американський закон можна порівняти із залізною кліткою, а тепер цю функцію доповнюють ще й сучасні технології. Натомість у всьому іншому ти вільний і можеш абсолютно вільно займатися наукою. Напевно, це дивно прозвучить, але більшість гуманітарної інтелігенції у США за своїми поглядами — ліві. Але це не означає, що вони відмовляться від своїх привілеїв і високої зарплати задля перемоги світового пролетаріату. Просто американські вчені мають інтелектуальну свободу. Вони люблять різні теорії і вузьку спеціалізацію. Вважається, що фахівець з історії американської революції, наприклад, не може бути компетентним у питаннях історії України. Наші вчені, які знаються на широкому колі питань, для них — багатоверстатники. У чомусь американці мають рацію. Адже не секрет, що 90% викладачів з історії КПРС після проголошення незалежності терміново «перекваліфіковувалися» у фахівців з історії України.

— Що пересічні американці знають про Україну?

— Інформацію вони отримують переважно з мас-медіа. «Середній» американець знає про Чорнобиль і Голодомор, від яких українці постраждали з вини Москви. Взагалі довгий час Голодомор був непопулярною темою, оскільки СРСР розплачувався валютою від продажу зерна за устаткування і технології, які поставлялися із США. Це вельми виручало американську економіку, що переживала Велику депресію. Журналіст Волтер Дюранті навіть отримав за свої бадьорі репортажі з СРСР Пулітцерівську премію. Тепер про Голодомор пишуть зовсім інше. Щоправда, за президентства Обами цю тему намагалися дипломатично обходити, але його противники з кола консервативних республіканців — говорять охоче. Звичайно, у США є дуже серйозні фахівці з України, які публікуються у наукових журналах і видають книги, але обиватель їх не читає. Сплеск масової зацікавленості Україною був у період «помаранчевої революції», і тоді нашу країну порівнювали з Грузією. У цей час виходило багато публікацій, але тепер спостерігається спад зацікавленості. Коли я видавав книгу про Дніпропетровськ — «Рок-н-рол у ракетному місті», то редактор навіть прибрав слово «український» з підзаголовка і написав «радянський Дніпропетровськ», аби було зрозуміліше читачеві. Звучить образливо, але це так. Звичайно, українська діаспора у США й Канаді намагається привертати увагу до того, що відбувається на колишній батьківщині. Але американського обивателя події у нашій країні цікавлять у певній площині: перш за все їх непокоїть, аби Україна не об’єдналася з Росією і не відродився Радянський Союз. Зрозуміти їх можна, оскільки американці довгі роки боялися ядерної війни.

— Яким з-за кордону бачиться наукове життя українських вишів?

— На жаль, українські виші залишають не краще враження. Мені є з чим порівнювати, і те, що я бачу, схоже на повільне вмирання навіть пострадянської науки. У нас намагаються форсованими темпами упровадити англосаксонську систему освіти, яка в Англії чи США формувалася століттями. Наша система свого часу була запозичена у Німеччини. Вона не гірша — вона інша. Нинішні реформи, на мій погляд, призведуть до відтоку фахівців за кордон. Мені здається, тут неможливо серйозно займатися наукою. Це помітно навіть з представництва на міжнародних конференціях. Якщо у 90-х Україна була на рівні, то зараз вона все більше відстає. Думаю, що це йде від недостатнього розуміння державою ролі науки. Фінансування, як я розумію, не просто недостатнє — воно нульове. У мене у США 80 відсотків студентів отримують різні дотації від держави. Це діти небагатих батьків — робітників і фермерів. Особливо увага до освіти посилилася при Обамі, хоча його критикують за надмірні витрати. В Україні ніхто не мислить на перспективу — думають лише про поточні проблеми і зовсім даремно. Це тим більше образливо, що кращі наукові кадри формувалися в Україні, і вони поповнювали наукові установи Москви. До речі, я спілкуюся з російськими колегами. Вони скаржаться, що за Путіна фактично розвалили Російську академію наук. Учені в академічних інститутах живуть на голодному пайку. В Америці теж є проблеми, але їх не можна порівняти з тим, що у країнах СНД.

— Ти згадував про свою книгу, яка присвячена Дніпропетровську. Чим вона може зацікавити американського читача?

— Ракетно-космічний Дніпропетровськ у радянські часи був абсолютно закритим містом для іноземців. Його називали і батьківщиною застою, і кузнею кадрів, звідки вийшли радянські керівники — Брежнєв і його соратники. Проте західна культура у вигляді кінофільмів, музики, танців, одягу потрапляла за «залізну завісу». Сталася парадоксальна річ, чим сильніші були заборони, тим більше люди тяглися до свободи. Завдяки цьому в нашій країні формувалася нова еліта, сприйнятлива до ліберальних ідей Заходу, яка вийшла на сцену у пострадянські часи. Аби показати процес розвитку інакомислення, мені довелося звернутися до колишніх архівів КДБ. Було дуже цікаво вивчати документи, що відображають зміни у суспільстві, у якому ти жив і багато що пам’ятаєш. Україні ще належить осмислити своє нещодавнє минуле, аби знайти шлях у майбутнє. Політична боротьба в українському суспільстві в наявності — це непростий процес, але поступово нове витісняє старе.

Вадим РИЖКОВ, «День», Дніпропетровськ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments