Хто забуває уроки історії, приречений на їх повторення
Джордж Сантаяна, американський філософ і письменник іспанського походження

Україноцентризм: як це робиться?

6 грудня, 2003 - 00:00


Як показує вітчизняна політична і громадська практика, для багатьох українців (політиків у тому числі) україноцентризм — усе ще «нова наука».

Що робити для того, щоб україноцентризм став в Україні модним? Хто має цим займатися? Що означає на практиці: розглядати ту чи іншу подію крізь призму «українського інтересу»? Який вигляд має мати «україноцентризм» з огляду на те, що національну державу ми будуємо тоді, коли світ перейшов до фази глобалізації? Наскільки «україноцентричні» наша політика, законодавство, культура тощо?

Щоб спробувати знайти відповіді на ці запитання, «День» вирішив звернутися до журналістів, істориків, культурологів, філософів, педагогів, усіх тих, хто потенційно може стати учасником процесу з формування в суспільстві моди на «україноцентризм». Сподіваємося, що й наші читачі приєднаються до цієї дискусії. А поки що пропонуємо думки з регіонів України.

Олексій ЗАХАРЧЕНКО, Комітет виборців України (м. Суми):

— Свого часу в однієї української політичної партії був такий слоган: «Наші люди звикли жити у великій державі. Ми зробимо Україну великою державою, щоб людям не довелося змінювати своїх звичок». З такою позицією можна погоджуватися або ні, але безсумнівно одне — у радянській імперії пропаганда, якщо можна так висловитися, «совєтськоцентризму», була поставлена на належному рівні. Люди твердо знали, що ми живемо якщо і не в найкращій, то, як мінімум, у одній з двох найсильніших у світі держав. Треба зізнатися чесно, це було приємно відчувати.

Згадаймо, як нам iз самого дитинства через систему «жовтенята-піонери-комсомольці» прищеплювалася, фактично, ідея вищості «советского народа» над іншими. Те, що при цьому прищеплювалося також і багато всілякої дурні, то вже інша справа. Дуже прикро, що в Україні не існує подібної системи. Дитина має чи не з народження кожен день чути, що Україна — велика держава, що українці — найкращі. Хай навіть насправді це не так, але в результаті виросте покоління, яке дійсно віритиме у такі твердження. І саме тоді ми і будемо найкращими.

На сьогодні ж, на жаль, комплекс української меншовартості став найбільшим ворогом українців. Мене дуже дратує, коли на зупинці я чую фрази на кшталт: «Та ото ж такі ми, хохли, дурні». Якщо ми самі таке стверджуємо, як тоді мають до нас ставитися інші народи? Ви можете собі уявити, щоб щось подібне про свою націю казав англієць чи, скажімо, чеченець?

Проте останні події показують, що не все втрачено. Українці ще пам’ятають, як це — жити у супердержаві. Крихітний острівець у Керченській протоці примусив багатьох в Україні згадати про свою гордість. Але уявімо собі ситуацію, якби не Росія, а Україна почала будувати дамбу у бік російського острова. Гадаю, реакція російського суспільства у кілька разів переважала б українську і по різкості заяв, і по реальних діях, і по швидкості реагування. Це якраз і є показником того, що наші сусіди проводять «російськоцентричну» політику. Україна в цьому плані поки що конкуренції не витримує.

Сергій ГАРМАШ, кореспондент донецького iнтернет-видання «Острів»:

— Потрібно, щоб люди пишалися своєю країною. Україноцентризм — це, передусім, — патріотизм. А в нас «українець» — це національність, але не визначення громадянина України. Оскільки Донбас дивиться в бік Росії, а Західна Україна — на Захід. І це заохочує влада, котра керується принципом «поділяй і володарюй». Події 31 жовтня в Донецьку це дуже виразно проілюстрували. Ми ще не сформувалися як єдина нація, тому в нас відсутній україноцентризм. Для того, щоб він був розвинений, потрібна політична воля керівництва країни, демократична влада і можливість українцям пишатися Україною. А поки що в нас пенсія втричі нижча, ніж у Білорусі та Росії. Люди не думають про те, що вигідне для України, вони хочуть, щоб було вигідно їм. Будь-якою ціною.

Крім того, потрібно визначитися з поняттям «україноцентризм». Практика показує, що «український інтерес» та «інтерес української влади» не завжди одне і те саме, а часом вони навіть взаємовиключні. В умовах, коли влада мало залежить від суспільства, її інтерес мотивується лише інстинктом самозбереження. Якби влада залежала від суспільства, тобто існувала в рамках демократичних інститутів, тоді вона розглядала б події крізь призму українського інтересу. Критеріями у вирішенні питань були б конкретні дивіденди від прийнятого рішення, які отримають члени суспільства. На сьогодні цього немає.

Усі країни, якi підтримують глобалізаційні процеси, роблять це не задля голої ідеї глобалізації, а задля конкретних вигід, які вони планують отримати. Так само й Україна. Тут має бути тільки тверезий розрахунок: чого більше — плюсів чи мінусів ми отримаємо від конкретних процесів глобалізації. Але спочатку ми повинні стати нацією. Інакше ми не зможемо прорахувати, що нам вигідне, а що ні. Оскільки кожен регіон дивитиметься у «свій» закордон.

Найукраїноцентричніша, мабуть, наша культура. Хоча в ній і дуже багато космополітизму. Чого варта, наприклад, теорія амбівалентності української нації, модна нині в літературних і політологічних колах. Законодавство, мабуть, також достатньо україноцентричне, оскільки в парламенті ще тримається баланс політичних сил. А ось позиція політиків, які використовують це законодавство на практиці, від патріотизму далека. Інакше ми б не мали регіональних фракцій. Партії не закладали б до своїх програм зближення з Росією чи з Європою. Політики трактують політику як мистецтво можливого для себе, а не як інструмент зміцнення країни.

Валерій КОСТЮКЕВИЧ, кореспондент газети «День» в Житомирській області:

— Трактування поняття «україноцентризм» як ставлення до якихось подій з позицій інтересів нашої країни є занадто звуженим. Більш продуктивним, на мою думку, було б його визначення в таких категоріях, як повага громадян України до своєї країни, необхідність обстоювання її гідності та рівноправності у світовому співтоваристві. В Україні, на жаль, інтереси окремих потужних груп входять у протиріччя із інтересами більшості громадян і досить часто — зi стратегічними інтересами країни. Це стосується насамперед тих груп, які як у бізнесі, так і в політиці орієнтуються головним чином на Росію. Причому ці групи навіть власний інтерес розуміють дуже вузько і не бачать або не хочуть бачити, що навіть на середню перспективу вигідніше вести значно самостійнішу й орієнтовану на більш розвинутий і технологічно «просунутий» західний ринок політику. Ситуація навколо нафтопроводу Одеса—Броди — найяскравіший приклад подібної вузької орієнтації значної частини як бізнесових, так і владних кіл. Тому потрібно насамперед, щоб проводились публічні дискусії навколо найбільш суттєвих питань із сфери національних інтересів. До них мають залучатися провідні експерти, лідери бізнесових угруповань, політики (як ті, що уособлюють чинну владу, так і опозиційні). І вестися вони повинні на провідних телеканалах в прайм-тайм, а не на сторінках видань з відносно невеликим накладом. При професійній подачі такі диспути мають шанси бути достатньо рейтинговими. (До речі, щось не пригадується, щоб у дні загострення кризи навколо острова Тузла на нашому телебаченні хтось провів хоча б одне ток-шоу, подібне до телемосту на російському НТВ.) Тоді україноцентризм, якщо його розуміти як розгляд певних процесів у країні та поза її межами під кутом зору національних інтересів України, наповнився б певним конкретним смислом для широких прошарків наших співгромадян і поступово втілився б у відповідний світогляд. Якщо прийняти такий підхід, то шлях це, безумовно, не простий, але результатом має бути утвердження серед наших співвітчизників відчуття громадянської, а з нею і національної гідності українців як спільноти народів, що зайняла своє особливе і шановане місце у світі. Думається, що це достойна мета. Але якщо на цьому терені все звести то словесних вправ політиків на тему, хто з них більше любить Україну, чи до продукування помпезних монументів, дійств, концертів, окремих творів нібито патріотичного змісту, то нічого, крім відрази як до поняття патріотизму, так і україноцентризму не отримаємо. А ось журналісти, намагаючись у своїй роботі ненав’язливо і водночас послідовно проводити думку, що український народ при всіх особливостях менталітету нічим не гірший за інші народи і гідний не тільки кращого майбутнього, але й сьогодення, могли б багато зробити на зазначеному шляху. «День» (і не тільки «День») намагається робити свій внесок. Але цього явно замало.

Родіон МІРОШНИК, журналіст, керівник прес-служби Луганської облдержадміністрації:

— Думаю, що всі політичні події, які відбуваються у світі, ми маємо розглядати крізь призму прагматичної цінності їх для України. На основі цього логічно будувати й політику — зважаючи на прямі та непрямі інтереси народу країни, його економічні, екологічні, культурні потреби. Ось, наприклад, дискусія стосовно вступу України до ЄЕП, ЄС, СОТ. Бути нам із Європою чи з Росією, із СНД? Орієнтуватися на Схід чи на Захід? Не розумію цього зіставлення. Якщо нам щось вигідне в Європі, слід це взяти в Європі, навчитися вести бізнес, провести реформи, залучити інвестиції. Але ж не можна при цьому забувати, що ми 75 років жили в одній країні, що в нас значна частина економіки структурно зав’язана на Росії й інших колишніх республіках СРСР, що ми там маємо реальні ринки збуту, яких поки що немає і в найближчій перспективі не буде в Європі. Будь-яке рішення слід прораховувати з урахуванням вигоди для України, її цінностей. Ми живемо на цій конкретній території й повинні піклуватися про благо і комфорт для своїх людей.

І політиків потрібно вибирати суто прагматично — не за риторикою, не за деклараціями, а за їхнім реальним потенціалом, за тим, наскільки чітко вони уявляють собі інтереси і потреби народу, наскільки чітко знають цілі та засоби їх досягнення. Поки що з цим багато проблем.

Леонід КАПЕЛЮШНИЙ, журналіст, письменник:

— «Україноцентризм» не може бути об’єктом моди. Це позиція, громадське переконання, що лежить поза модою, та яким зміцнюють політику держави. Це те, що має визріти в народній свідомості. У політиці україноцентризм повинен зміцнюватися переконанням у тім, що ми не прийматимемо чиюсь сторону, якщо це суперечитиме власним національним інтересам, державній необхідності.

Для України головне, щоб «впровадженням» україноцентризму не займалася влада. Визначати політику «країноцентризму» повинні інститути громадянського суспільства. А це прерогатива держав із досить міцними переконаннями. Національні інтереси ніколи не узгоджують, не визначають за світовими або сусідськими інтересами. Візьміть як приклад Англію. Її відомий політик Маргарет Тетчер писала у своїх мемуарах, що якщо інтереси держави вимагають запхнути демократію подалі, то її таки слід запхнути подалі. Взагалі, потрібно чітко розмежовувати два поняття: суспільні настрої та суспільні інтереси. Відмінність між ними добре простежується на прикладі ситуації з косою в Керченській протоці. Суспільні настрої тут на кшталт «сопель і криків» — «Ніколи не слiд воювати з Росією — це наш брат» тощо. І низка українських політиків одразу під ці настрої підлаштовуються. Те саме відбувається в Москві, де суспільний настрій підтримує експансію в Україну. Але існують ще й раціональні суспільні інтереси, які диктують зовсім іншу лінію поведінки. Питання територіальної цілісності держави — це найголовніше питання її національних інтересів. І байдуже, скільки цієї території оспорюють — сантиметр чи кілометри. Та сама ситуація була з Фолклендами, які для геополітичного положення Великої Британії мають третьорядне значення. Тетчер відстоювала не просто острови, вона відстоювала національні інтереси своєї держави. А вони полягають у територіальній цілісності, в мові, в культурі та ще в безлічі інших понять. Це безумовні пріоритети нації.

Олена ПРИВЕН, журналіст (м.Луганськ):

— Для мене як громадянина і журналіста завжди важливішими були загальнолюдські цінності, загальнодемократичні гасла. Я не можу сказати, що моя країна завжди має слушність, якщо цього нема. Мені здається правильнішою холодна зважена оцінка, а не тотальний україноцентризм, тим більше, що майже ніколи неможливо однозначно сказати, чи відповідає на 100% те або інше рішення інтересам рідної країни чи ні. І я проти доведення ідеї до абсурду. Адже вслід за україноцентризмом ідуть «областецентризм», «містоцентризм» тощо. І тоді мери міст приймають рішення не пускати сусідську сметану на свій ринок і виганяти з базару приїжджих з іншої області негоціантів із дешевшим товаром.

Гадаю, що, безумовно, інтереси рідної країни мають бути на першому місці, але без фанатизму, втрати обличчя та гідності. Я впевнена, що у виборі партнерів і союзників Україна має зважати на власні цілі, а не ідеологічні догми, проте при цьому зберігати і вірність союзницькому обов’язку й завжди уникати істеричності, шовінізму та необдуманих дій.

Олександр ЗАГЛАДА, завідувач кафедри суспільних наук Житомирського державного агроекологічного університету, кандидат філософських наук, доцент:

— Перш за все слід досягнути високого рівня економіки, що повинно мати наслідком підвищення добробуту громадян України. В політичній сфері ми маємо справдi розбудувати свою правову державу, громадянське суспільство. В сфері ідейній ми повинні розробити власну ідеологію, яка б захищала наші історичні цінності, цінності українців як етносу, нації. В сфері духовної культури необхідно зберегти і примножити історичні напрацювання, традиції, звичаї з виходом їх на сучасний рівень. Звiсно, все це — історично тривалий процес. Але тоді нам не доведеться впроваджувати ідеї україноцентризму із застосуванням елементів нав’язування, і цей світогляд стане органічним, він розвиватиметься разом з нашими людьми, тому що вони будуть співучасниками названого процесу і в них буде відповідна матеріальна, політична та ідеологічна зацікавленість — вони будуть бачити його реальні плоди і, відповідно, зростатимуть як патріоти держави Україна. Проте проводити відповідну роботу з вкорінення в суспільстві налаштованості на турботу перш за все про свою країну необхідно вже зараз. Немає жодної країни, жодного покоління, які б не приділяли цьому увагу. Тому що, якщо та чи інша держава або нація не виховує патріотів, вона не має майбутнього.

Стосовно історичного контексту можна навести приклад, коли в 1919—1921 роках своєрідну концепцію україноцентризму сформулював тодішній військовий аташе Великої Британії в Одесі генерал Макіндер, який у своїх нотатках висловив думку, що Україна на рубежі ХХ і ХХI століть буде центром світу. Він так і зазначав, що той, хто володіє Україною, хто живе в Україні, той, по суті, буде володіти всім світом. Чому? На його думку, в цей період історії всі економічні, політичні, інформаційні, культурницькі зв’язки проходитимуть через Україну або замикатимуться на Україні. Виходячи з цього, він стверджував, що народ чи народи цієї країни або ті, хто житиме і працюватиме в ній, в глобальному масштабі будуть нав’язувати або продукувати свої ідеї, свої думки, свій спосіб життя для всього іншого світу. Згадана концепція, з одного боку, може підсолодити наше існування, але, з іншого, повинна нас насторожувати з огляду на те, що той, хто сприймає її як реальність, буде прагнути нав’язати свій вплив або підпорядкувати собі цю територію, цей етнічний загал, щоб таким чином самому вибороти зверхність над світом.

У сучасному світі явно заявляють про себе кілька регіонів, які реалізують ідею власного центризму. І нинi можна говорити про євроцентризм, американоцентризм, японоцентризм, китаєцентризм, які прагнуть підпорядкувати своєму стилю життя, своєму впливові цілі регіони. Піднімається і Росія, яка має власні амбіції й намагається, крім втягнення у сферу свого впливу пострадянських країн, блокуватися з такими країнами, як Індія і Китай.

Сучасний світ при всьому тому, що апелює до таких понять, як демократія, справедливість, гуманізм, — це жорстокий світ, і слабкі держави ніхто у світі не поважає. Їх слухають, але слухають зневажливо. Розмовляти як з партнерами будуть тільки із сильними країнами. А вага України на міжнародній арені й в економіці, й в політиці, на жаль, невелика.

Щодо нашого місця в сучасних процесах глобалізації, то хочемо ми чи не хочемо, але всі країни на земній кулі будуть їхніми учасниками. Однак в якій якості? Чи хтось буде сам грати, чи будуть грати ним? І для того, щоб відігравати активну роль і бути гравцем, а не м’ячем на цьому полі, нам потрібно реально побудувати сильну державу з відповідною міцною економікою, міцною фінансовою системою, мобільною сильною армією, іншими інститутами.

На мою думку, формування і пропаганда ідеї україноцентризму — це загальна справа всіх громадян, державних і недержавних структур та інституцій нашого суспільства. Безперечно, було б дуже добре, коли б владні інститути, носії влади зрозуміли це, і чим раніше — тим краще. Але не останню роль відіграють і недержавні структури, громадські організації, політичні партії, рухи, засоби масової інформації, які повинні працювати в цьому напрямі спільно. Зараз же створюється враження, що з владних органів у названому плані практично ніхто не працює. Вони намагаються посидіти то на російському стільці, то на західному (європейському чи американському). У них ще не виробилось власної гідності, ні політичної, ні економічної.

Підготували Валерій КОСТЮКЕВИЧ, Олена АСТРАХОВИЧ, «День», Алла АКИМЕНКО, Суми, Ганна ХРИПУНКОВА, Донецьк, Олена ПРИВЕН, Луганськ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments