Три страшні вороги українського відродження – Москва, український провінціалізм і комплекс Кочубеївщини.
Юрій Шевельов, український мовознавець, історик літератури

«Українська Британія»

Дорожні нотатки про зйомки спецрепортажів для «Фактів» (ICTV) і про те, що залишилося поза кадром
5 грудня, 2003 - 00:00

ПЕРІОД ПІДГОТОВКИ

Підготовка до відрядження — найрутинніший процес. Місяць пішов на телефонні розмови, надсилання факсів та електронних листів. Це зайвий раз нагадало, що бюрократія, з якою ми так боролися після розпаду СРСР, давно перемогла на Заході. У Великобританії треба мати дозвіл на будь-який різновид зйомки. Якщо поліцейський у Лондоні на вулиці бачить професійну камеру на штативі — він одразу вимагає показати йому документ, який треба отримати в мерії або в управлінні одного з районів столиці. Формуляр цей має 20 сторінок, на яких треба переконати мерію, що ми знімаємо матеріал для новин, а не кіно, і що у нас не буде задіяна піротехніка, каскадери та статисти. Окремі папірці треба мати для зйомок на певних об’єктах. Тут має бути і лист від редакції, і прохання від посольства, і перелік питань до конкретної особи, якщо планується інтерв’ю. Найприкрішим виявився той факт, що слово Ukraine у деяких британців викликало недовіру, і через упередженість було важко домовитися про кілька зйомок. Найбільша користь у періоді підготовки була у тому, що під час нескінченних телефонних розмов з британцями я відчув, що таке британська англійська. У Великобританії до цього я не був і тому практикував свої мовні навички з європейськими континентальними знавцями мови і американськими гостями у Києві. Досі пам’ятаю першу розмову з прес-офісом броварні «Fuller’s». Екстравагантна вимова прес-секретаря примусила мене згадати слова моєї вчительки англійської у школі про те, що у Великобританії «справжня, чиста і не спаплюжена англійська». Зрозумівши 40 відсотків інформації прес-секретаря, згодом в електронному листі я попросив уточнити, про що ми говорили… У підсумку — період підготовки виявився напрочуд продуктивним. Через місяць я вже розумів 90 відсотків змісту розмов з британцями і підготував грунт для 12 зйомок.

ПЕРЕЛІТ

З одним з найкращих операторів українського телебачення Вікентієм Клаунінгом, ми вилетіли з Києва о 20-й і за три години були у британській столиці. Кеша — як його називають друзі — перевірений бойовий товариш. Два роки тому ми були з ним на навчаннях НАТО у Хорватії, і там він зарекомендував себе як відчайдух. Заради гарної «картинки» Вікентій так високо заліз у гори, що знімати з верхотури українського оператора довелося команді рятувальників. У Лондон летіли ми британськими авіалініями і тому сподівалися на жваве спілкування з постійно усміхненими молодими стюардесами, які могли б спокійно працювати моделями, однак замість 20-метрового подіуму обрали безкрає небо. На жаль, стюардеси за віком більше нагадували суворих викладачів Кембріджу, які після замовленої третьої 30- грамової пляшки коньяку (вистачає на три ковтки, не більше) питали — «Сер, а вам не здається, що досить?» Тут я одразу згадав статистику про те, що британці п’ють найбільше за всіх у Європі і навіть випередили у цьому німців. Вікентій у цей час уже тихенько спав…

ДЕНЬ ПЕРШИЙ

Союз українців у Великiй Британії

Одразу ми почали з українців, що мешкають у Великобританії. Тому приїхали в український клуб, що на Холанд парк авеню 154. Тут я почув ту дивну мову, яку вже чув від американських та канадських українців. Мені подобається, як говорить наша діаспора. У цієї мови є шарм, і чути її, як на мене, набагато приємніше, ніж остогидлий суржик. Зустріла нас Слава Цінявська — голова Союзу українців у Британії. Слава народилася і виросла у Великобританії, однак її знання мови, культури та історії України вражали. За фахом ця жінка — професійний експерт-криміналіст. Більшість вільного часу вона присвячує українській громаді Лондона. У неї в кабінеті — портрет Тараса Шевченка, кетяг калини, рушники та безліч українських книжок. Спочатку скептично сприймаєш вияви безмежної любові британських українців до історичної батьківщини, мовляв — на відстані, у добробуті, любити Україну легше. Увечері в українському клубі був гастрольний концерт українського колективу «Веселі галичани». І тут, побачивши під час виконання пісні «Моя Україно», сльози на очах у половини присутніх, я збагнув, що це не просто іммігрантська солодка ностальгія із вкрапленнями напівейфорії. Під час спілкування виявилося, що деякі з цих людей знають своє генеалогічне дерево із коріннями у триста років.

Школа Пречистої Діви Марії

При українському клубі діє єдина у британській столиці українська школа Пречистої Діви Марії. Освітньому закладу вже 35 років, навчаються тут 118 дітлахів, серед яких є діти як дипломатів, так і заробітчан. Однак більшість вихованців бачили Україну лише на мапі. 15 учителів школи і директор приїхали з України. Діти українських британців не говорять українською під час свого основного навчання в англійській школі, і тому на перерві між уроками, які тут називають «кляси», можна почути дивну британсько-українську мовну суміш. Директор Стефанія Мигаль зізналася: для запобігання цьому всіляко заохочують дітей, які постійно у школі говорять українською. Займаються у школі за українськими підручниками з усього світу — США, Канади, Німеччини. Особливо подобаються вчителям підручники з мови та літератури з Австралії. А от абетку київського видання тут вважають заважкою для дітей. Обов’язково навчання починається і закінчується молитвою. Раз на місяць по черзі уроки релігієзнавства проводять католицький і православний священики. Кілька дітей зі школи допомагають священикам під час служби в українських церквах Лондона. Гроші, які батьки платять за школу, витрачаються на обладнання, книжки і свята.

Спілка Української Молоді

Під час інтерв’ю з дітьми у школі з’ясувалося, що майже усі вони — члени Спілки Української Молоді. Це об’єднання на зразок американських скаутів або радянських піонерів. Усі носять форму та краватки. У кожного є свої знаки відмінності. Протягом навчального року СУМівці на зборах раз на тиждень співають патріотичні пісні та вправляються у стройовій підготовці. Найяскравіші події в організації проходять влітку, коли всі їдуть на збори у табір «Тарасівка». Тут відбувається щось на зразок гри «Зірниця», яку регулярно проводили серед школярів за радянських часів. За успішне виконання завдання СУМівці отримують нашивки і значки, які потім красуватимуться на формі весь навчальний рік. Коли я побачив вогонь в очах дітей під час розповідей про їхні героїчні вчинки у Тарасівці, мимоволі хотілося пригадати подібні організації в Україні. На пам’ять не спала жодна...

Газета «Українська Британія»

Окрім посольства України, небайдужим до земляків, що приїхали знімати британське життя, виявився редактор місцевої газети «Українська Британія» Андрій Жовнарук. Дізнавшись про перебування журналістів ICTV у Лондоні, він вирішив з нами познайомитися. Андрій вже 15 років мешкає у британській столиці. Починав працювати офіціантом у барі. Зараз він — головний редактор найбільшого українського видання у Великобританії. Наклад «Української Британії» — 30 тисяч. Тобто кожному українському британцю — по газеті. Однак Андрій сказав, що українців у Сполученому Королівстві стає більше, тому він планує збільшити наклад видання. Андрій стверджує, що газета «видається далеко від Києва і тому не має політичного забарвлення». Окрім редакторської справи, пан Жовнарук також організовує щорічний фестиваль «Україна», на якому виступають наші поп-зірки. Фестиваль неабияк популярний серед місцевих українців. Також до української поп-культури долучаються і британці, яких на концертах з кожним роком дедалі більшає.

Інтерв’ю з Олесею Хромейчук

Часто під час відрядження виникають незаплановані теми для репортажів. Так сталося і цього разу. Несподівану зустріч нам влаштував редактор «Української Британії»: Андрій Жовнарук запропонував нам зустрітися з молодою журналісткою Олесею Хромейчук, яка працює у його газеті.



Українське посольство люб’язно надало нам свої просторі зали для запису інтерв’ю, тому ми з оператором мали дуже багато варіантів встановлення світла та побудови композиції кадру. Поєднання краси та інтелекту героїні інтерв’ю спочатку навіть збило нас з пантелику. Щоб інтерв’ю виглядало якнайкраще, ми пропонували Олесі сісти і біля каміна, і за столом, і у крісло. Згодом, зрозумівши, що з такою героїнею розмовляти приємно будь-де, ми припинили творчі старання і влаштувалися біля каміна. Коли у наші вуха полилася чиста, вишукана українська мова, ми відчули себе з оператором трохи загіпнотизованими. Олеся Хромейчук приїхала до Лондона зі Львова. Закінчила Оксфордський коледж і зараз навчається у Лондонському університеті на відділенні журналістики і соціології. Заробляє на життя, працюючи за фахом у газеті «Українська Британія». Коли скрутно з грошима — не гребує стати за барну стійку. Батько Олесі заробляє на навчання доньки важкою фізичною працею у Лондоні. Героїня нашого репортажу захоплено розповіла про те, як їй приємно ходити на лекції метрів, книжки яких вона читала в Україні. Під час навчання в Оксфордському коледжі Олеся набрала на іспитах найбільшу кількість балів. Про це дізналася королева Єлизавета II і запросила українку на чай. Розповідаючи про зустріч з королевою, Олеся жартома додала, що, на жаль, там не було інших членів родини монархів, і вона не змогла підморгнути ані принцу Генрі, ані Вільяму. Згодом ми дійшли до запитання, на яке очікувала наша героїня. За словами Олесі, вона не знає, чи повернеться після навчання в Україну. Дівчина додала, що все залежить від того, які умови будуть на Батьківщині для роботи за її фахом.

ДЕНЬ ДРУГИЙ

Найкраща броварня у Великiй Британії

Другий день нашого перебування у Лондоні за попередньо складеним графіком зйомок ми мали розпочати у найкращій броварні 2003-го року «Fuller’s». Так і сталося. Господарі броварні влаштували нашій знімальній групі вичерпний тур. Нам дозволили зняти все — від складів з хмелем до лабораторії, де створюють нові сорти пива. Титул кращої цього року «Fuller’s» отримала від організації пивоварів країни — СAMRA (Кампанія за справжні елі). На підході до старовинних цегляних будівель броварні нас огорнули п’янкі аромати хмелю, чорного хліба і меду. Зустрічав пивний фахівець зі стажем Боб Дігенс. Його розповідь рясніла епітетами та красномовними жестами. Боб у ролях нам показав, як тут варили пиво півтора століття тому. На броварні залишилася частина цеху з тих часів. Тут є пристрої, які працюють вже понад 100 років. Млин для солоду 1896-го року органічно вплетений у комп’ютеризований виробничий ланцюжок броварні. Ще один дивовижний факт: о 18-й пивоваріння припиняється, всі апарати чистять і залишають «відпочити» до 9 ранку наступного дня. Майстри «Fuller’s» кажуть, що пивоваріння — це мистецтво, а не конвеєр, і тому тут відмовляються від цілодобового виробництва у кілька змін. Нам також доступно пояснили, чим пиво відрізняється від елю. Головна відмінність елю від звичайного пива у температурі бродіння напою. Класичне низове бродіння для пива відбувається при температурі плюс 5—7, ель — напій верхового бродіння — до плюс сімнадцяти. Дріжджі низового бродіння не переходять у піну, швидко осідають і утворюють щільний шар. Натомість дріжджі верхового бродіння випливають на поверхню сусла, накопичуються у вигляді піни до кінця бродіння і лише потім осідають, утворюючи рихлий шар. До речі, фільтри для пива на найкращій броварні Британії виготовлені з кремінних панцирів одноклітинних водоростей. Окремо відзначу найпопулярніше пиво цієї броварні — «London pride». Як справжню гордість Лондона його наливають майже у кожному пабі. Це пиво виробляють з карамельного солоду. Воно не має чіткого гіркого або солодкого акценту, зате йому притаманний стійкий хмелевий аромат.

Ми зустрілися з головою прес-офісу броварні Джулією Найт, з якою заочно познайомилися по телефону. Джулія організувала інтерв’ю з менеджером з якості «Fuller’s» Девідом Спенсером. Цей фахівець, не поспішаючи, виразною англійською, пояснював нам особливості виробничого процесу на броварні. Девід сказав, що його вразили глибокотехнологічні питання від знімальної групи з України, адже у нас продукцію «Fuller’s» не продають. Вивчити всі тонкощі цієї броварні і професійні терміни мені допоміг шанувальник пива з українського посольства — мій давній студентський друг. Закінчилися наші зйомки на пивоварні у так званій testing room. Тут нам дали можливість спробувати все те, про що так довго розповідали. Інтер’єр приміщення для дегустації зроблений у стилі класичного лондонського пабу, і тому ми відзняли яскравий «стенд ап» (розповідь журналіста у кадрі) за барною стійкою. Джулія навчила, як правильно користуватися краном для розливу пива з кегів. Два впевнених рухи — це пінта, або повний півлітровий кухоль.

Девід Блейн

Надвечір ми поїхали до Тауерського мосту, біля якого у плексигласовій коробці, на 12- тиметровій висоті 32-й день без їжі висів американський маг Девід Блейн. Вхід до майданчика, де цілодобово чергують шанувальники Блейна та просто цікаві, — вільний і не потребує ніякої акредитації. Охорона тут лише пильнувала за порядком. У США Блейн уже лежав тиждень у скляній труні під тоннами води, понад 60 годин перебував у крижаній брилі і 35 годин простояв на вершині 30 метрового стовпа. Свої перші гастролі за межами Америки 30-річний ілюзіоніст вирішив зробити найскладнішими. Блейн пообіцяв просидіти без їжі 44 дні. Коли ми з оператором були поруч, у нас не виникало сумнівів, що цей хлопець витримає. По його обличчю і відкритій посмішці було видно, що він знав, на що йшов, а попередні рекорди свідчили про глибокі знання Блейна людського організму.

Прагнення мага показати межу можливостей людини спричинили появу армії прихильників. Під час опитування цікавих до нас підійшов молодий чоловік у чорному вбранні і втаємничено запропонував придбати відеозаписи в реальному часі усіх 32 днів добровільного голодування Блейна. Ми вдячно відмовилися. По закінченні зйомки ми з Вікентієм Клаунінгом збагнули, що незабаром зможемо повторити вчинок Блейна, бо через наш напружений графік повноцінно вдавалося лише снідати.

ДЕНЬ ТРЕТІЙ

Система охорони здоров’я Великої Британії

Розповідь про лікування у Сполученому Королівстві не була запланована у графіку зйомок. На цей репортаж мене підштовхнув киянин Євген, який працює в одній з приватних клінік у Лондоні. Під час нашої зустрічі він приніс газету Evening Standard. Там була стаття про 72 річну Івонну Уотс. Бабуся мала чекати своєї черги на операцію на коліні 12 місяців, не витримала і полетіла лікуватися у Францію. Британська національна система охорони здоров’я безкоштовна, тому повернувшись, британка через суд вимагала повернути витрачені 4 тисячі фунтів. Однак Вищий Суд відхилив її позов, назвавши цей випадок непоодиноким. Національна система охорони здоров’я Великобританії заснована 1948 року. Безкоштовно лікуватися може будь-хто незалежно від статків. Щороку для повноцінного функціонування така система потребує п’ятдесяти мільярдів фунтів. До 2005-го планують збільшити видатки на медицину до сімдесяти мільярдів. Таке збільшення викликане зростаючою хвилею нарікань і невдоволення національним британським медобслуговуванням. Evening Standard надрукувала адреси європейських клінік і їхні розцінки. Виявляється, що полетіти вирвати зуб мудрості у Бельгії, разом з квитками, обійдеться вдвічі дешевше, ніж у приватній британській клініці. У безкоштовних госпіталях британської національної системи охорони здоров’я на таку процедуру треба чекати три місяці.

Організація роботи поліції Вестмінстера

Зустрітися з Ендрю Троттером, заступником керівника поліції Вестмінстера — центрального району Лондона — нам допомогла Яна Скибинецька, прес- секретар українського посольства. У призначений час на вході до управління нас зустрів аташе Троттера. Це був китаєць, який сильно заїкався і до того ж мав дефект мови, через який половина приголосних у нього звучала однаково. Цей чоловік сказав, що у переліку питань, які я вислав ще з Києва, є три, пов’язаних з послабленням покарання за зберігання маріхуани у британській столиці, однак про цей експеримент ми не отримаємо жодної відповіді. Китаєць тричі суворо повторив: «Ніяких запитань про маріхуану!» Я так досі і не збагну, чому британські правоохоронці соромляться говорити про свої намагання перейняти голландський досвід. Ендрю Троттер виявився кремезним чолов’ягою, якому до поліцейської пенсії залишився рік. Досвід його роботи у поліції — 33 роки. Хобі Ендрю — регбі. Після останньої гри у нього залишився величезний синець під оком, який дуже пасував до його мужнього підборіддя і біло-синьої форми. Ендрю відкрив нам таємницю кумедних знаків із байбаками, які я бачив у багатьох кварталах британської столиці. Під байбаками був напис — «Увага! Сусіди пильнують». Я вважав, що це якийсь жарт. Виявилося, що інформатори отримують в поліції винагороду. Міністр внутрішніх справ Великобританії Девід Бланкетт схвалив програму взаємодії між владою і мешканцями британських кварталів. Переважно це пенсіонери, які гуляють по району або відпочивають біля вікна. Поруч з такими знаками порушувати порядок небезпечно. Пильні сусіди негайно викликають поліцію. Постійні охоронці громадського спокою можуть отримати премію у 5 тисяч фунтів.

Пікети біля парламенту

Політика «особливих відносин зі США» і війна в Іраку довела британського прем’єра Тоні Блера до рекордно низького політичного рейтингу. Однак наступника лідера лейбористів поки ніхто не наважується назвати. Пікет, який ми побачили біля парламенту, був проти війни в Іраку. Пікетники назвали «безглуздям Блера» загибель 54 британських вояків заради американських нафтових інтересів. Поруч із пацифістом Реєм Смітом чотири тижні чергували іммігранти з острова Дієго-Гарсіа, який став американсько-британською військовою базою. Вони вимагали компенсації за депортацію своїх співвітчизників і повноцінного життя тим, хто оселився у Великобританії. Політичні настрої британців мінливі, як і погода в Лондоні. Рівно половина британців вважає, що Біг Бен відраховує останні місяці уряду Тоні Блера і вимагає його негайної відставки. Вибори до Палати Громад в окрузі Лондона Східний Брент, показали, що правляча лейбористська партія втрачає позиції. У традиційному окрузі лейбористів перемогли ліберальні демократи. Однак попри це, гідного опонента Тоні Блеру немає. Ймовірному його наступнику, міністру фінансів Гордону Брауну бракує авторитету, а екс- міністра закордонних справ Робіна Кука преса вже зробила занадто скандальним. Зворушливою ілюстрацією до репортажу про політичні настрої стали рідкісні фотографії арабських інформагенцій на плакатах пікетника-пацифіста. Тут були знімки скалічених дітей з країн, де США з Великобританією провели свої останні військові кампанії.

ДЕНЬ ЧЕТВЕРТИЙ

Українські віртуози смичка

Наступного року у Великобританії відбудеться міжнародний конкурс скрипалів імені Бенджаміна Бріттена. Мета — зібрати у Лондоні найвіртуозніших скрипалів з усього світу і популяризувати музику британських композиторів. Один з головних організаторів змагання віртуозів смичка — молодий український скрипаль Дмитро Ткаченко. Дізнавшись від прес-секретаря українського посольства Яни Скибинецької про наших віртуозів, що підкоряють Британію, ми одразу вирішили відзняти матеріал. Приїхали у Гайдхолл скул оф мьюзік — одну з найпрестижніших музичних академій Великобританії. Тут навчаються 5 віртуозів з України. Двоє з них — скрипалі. Хлопці мріють потрапити до числа тих тридцяти двох щасливців, що братимуть участь у музичному змаганні. Його задум з’явився три роки тому — доти у Британії не було свого конкурсу скрипалів. Одним із натхненників ідеї був корифей музичної науки професор Іфра Німан. Його учень — українець Дмитро Ткаченко став арт-директором конкурсу.

Найбільше колесо огляду у світі

У 2000-му році на матеріалах агенції Рейтер я робив сюжет про побудову у Лондоні на честь святкування Міленіуму найбільшого колеса огляду у світі — London Eye. Відтоді я цікавився усіма фактами, пов’язаними з цим грандіозним інженерним проектом. Під час лондонського відрядження не можна було упускати шанс потрапити на величезне колесо огляду. Кожне місто має свій висотний символ. У Києві це дзвіниці Лаври та Софії, у Парижі — Ейфелева вежа, у Нью-Йорку — Емпайр Стейт білдин. До 2000-го року висотним символом Лондона була годинникова вежа з Біг-Беном, однак зараз вона стала лише історичною візиткою британської столиці, а висотну пальму першості перехопило London Eye. Його висота — 140 метрів над Темзою. Зробити репортаж з найвищої точки над Лондоном мені також допоміг мій друг зі студентських років, який зараз працює в українському посольстві у Великобританії. Він домовився про бронювання для нашої знімальної групи окремої кабіни. Нас також пустили без черги, бо на уїк-енд тут можна простояти понад три години.

У цього проекту свого часу було багато ворогів. Скептики вважали, що неможливо побудувати міцний фундамент для багатотонної конструкції на мулистому березі Темзи. Противники побудови колеса огляду також стверджували, що святкування Міленіуму у такий спосіб зіпсує історичний вигляд міста. Цей грандіозний проект міг би так і залишитися на папері, якби не наполеглива праця команди інженерів і майже трьох тисяч робітників з п’яти країн Європи. Розробка архітекторів Девіда Маркса і Джулії Барфілд сподобалася Британським Авіалініям, які і вклали у будівництво грандіозного колеса огляду 56 мільйонів фунтів. Його проектували 6 років. 32 пасажирські капсули сконструйовані таким чином, що на вершині панорама огляду — 360 градусів. У день зйомок нам пощастило — погода була не по- лондонськи ясна. У такі дні видимість сягає 40 кілометрів. На уїк-енд покататися приходять понад 15 тисяч відвідувачів за день. Кабіну можна забронювати для святкування весілля або дня народження. Вона вміщує двадцятеро людей. Були вже випадки, коли бронювали все колесо на цілий день.

Інтерв’ю з послом

Під враженнями краєвидів британської столиці з висоти пташиного польоту ми приїхали на Holland Park 60 — за цією адресою розташоване посольство України у Великобританії. Посол був напрочуд гостинним і привітним. Киянин Ігор Мітюков сумує за рідним містом і завжди радо зустрічає земляків. Досвід роботи міністром фінансів неабияк йому допомагає, бо Лондон — місто, де фінансовим питанням треба приділяти не менше уваги, ніж політичним. За словами посла, у амбасади прекрасні стосунки з офісом лорда мера Сіті, який цього року побував у Києві, і це дає підстави сподіватися на подальший розвиток двосторонніх фінансових зв’язків.

Ігор Мітюков вручив вірчі грамоти королеві Єлизаветі II 14 лютого цього року. Відтоді вже зроблено чимало. Було об’єднано колективи і приміщення торговельно-економічної місії і посольства, відремонтовано консульський відділ, що дозволило приймати за день вдвічі більше людей. Пан посол уже зустрів делегації майже з усіх українських міністерств. Були тут і прем’єр-міністр, і голова Верховної Ради. За словами Ігоря Мітюкова, є проблеми соціального захисту наших громадян, однак багато з них уникають контактів не лише з офіційною британською владою, але й з українським посольством. Допомагають послу 24 працівники амбасади і 6 працівників консульства. У вільний час, якого завжди обмаль, посол грає в теніс і захоплюється гірськими лижами. Ігор Мітюков переконаний, що хороша фізична форма допомагає активніше розвивати українсько-британські відносини.

ВІДЛІТ

Зранку наступного дня, стурбовані розповідями про багатогодинні лондонські «пробки», ми вирішили виїхати до аеропорту Heathrow за три години до відльоту. На щастя, жодного разу за відрядження у пробку ми так і не потрапили. Навпаки, автомобільний рух у центрі Лондона мені здався набагато швидшим, ніж у центрі Києва. Якщо хтось виконує маневр на автошляху, інші учасники руху одразу пропускають того, хто перелаштовується. Така джентльменська поведінка водіїв пожвавлює рух і зменшує ризик аварій. До аеропорту ми приїхали за 40 хвилин і, пройшовши паспортний контроль, згадали про сувеніри. Duty free у Heathrow мені здався найдорожчим з усіх європейських крамниць в аеропортах. Британські сувеніри, як і сувеніри з будь-якої іншої країни, переважно зроблені у Китаї. Саме тому я вирішив, що найкращим подарунком з Лондона буде традиційний англійський чай: нехай виріс він на Шрі-Ланці, однак розфасували листя у коробки з лондонськими пейзажами все ж таки у Великобританії. На зворотньому шляху нас обслуговували стюардеси нашої мрії — вродливі дівчата, з обличчя яких не сходили посмішки. Однак через втому і хронічне недосипання ми з Вікентієм Клаунінгом не зачіпалися до прекрасних стюардес і вельми мляво реагували на їхні посмішки.

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

Повернувшись до Києва, я зрозумів остаточно, що вимова кокні — корінних англійців — зовсім не така, якої у нас вчать у школі і в інституті. Ми вчимо королівську мову, якою говорить інтелігенція і яку можна почути на телебаченні.

У Лондона і Києва — багато спільних рис. Безперечно, це харизма стародавнього міста і безліч парків. Я завжди стверджував, що сказати, що у Києві багато парків — це нічого не сказати, столиця України — це місто- парк. Виявилося, що про Лондон можна сказати те ж саме. Kensington Gardens вразив своїм різноманіттям зелених насаджень. Тут одне з улюблених місць лондонців для проведення пікніків. Однак відпочивають у парках Києва і Лондона по-різному. Надвечір після того, як сотні лондонців залишають зелені газони, на них немає жодного папірця. А що можна сказати про англійців? Скільки ми не питали людей на вулицях Лондона допомогти нам дістатися певного місця — ніхто не зробив вигляд, що він не розуміє, і більшість намагалися допомогти. Чого я ніколи не зроблю після цього відрядження, так це не назву їх бундючними снобами.

ДОВІДКА «Дня»

Михайло МАЛИЙ. Народився 1978-го року у місті Красногорівка, Донецької області. У 1995-му вступив до Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. З 97-го до 2000- го працював на телеканалі «1+1» у Телевізійній Службі новин і «Сніданку з «1+1». У 2000-му році закінчив інститут. Зараз навчається в аспірантурі Інституту журналістики на міжнародній кафедрі. З 2000-го року працює спеціальним кореспондентом програми новин «Факти» телеканалу ICTV.

Михайло МАЛИЙ, фото автора
Газета: 
Рубрика: