Я — грузин, але, якщо потрібно, я віддам життя за Україну.
Георгій Гонгадзе, український журналіст

Українська імміграція в Iталії:

проблематика та перспективи
16 липня, 2010 - 00:00
ФОТО РЕЙТЕР

За різними даними, сьогодні на заробітках за кордоном перебувають від двох до семи мільйонів українських громадян. Незважаючи на свою масовість, феномен новітньої трудової міграції поки не знаходить в Україні адекватного тлумачення й розуміння як з боку політиків, так і з боку суспільства. Натомість у західних країнах спостерігається дослідницький та громадський інтерес до проблематики новітніх українських іммігрантів. Італія посідає перше місце серед країн Євросоюзу за кількістю мігрантів з України.

ФЕНОМЕН ІММІГРАЦІЇ ТА ІТАЛІЙСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

У сьогоднішній Італії легальні іммігранти становлять 6,5% загального населення 1. Водночас Італія вирізняється найстарішим серед країн Євросоюзу населенням та одним із найнижчих показників народжуваності. Якщо ця тенденція зберігатиметься, то через 30 років Італія долучиться до країн з найбільшим коефіцієнтом присутності іммігрантів 2. Тому сьогодні країна активно розробляє нові засади імміграційної політики та ефективні моделі інтеграції. До останнього часу тут переважала тенденція, що пов’язувала імміграцію насамперед із питаннями внутрішньої безпеки, отже, весь комплекс імміграційного законодавства заснований на заходах переважно обмежувально-репресивних. Зокрема, від липня 2009 року в країні діють нові правила безпеки, згідно з якими нелегальний в’їзд та перебування на території країни є кримінальним злочином.

Такі жорсткі заходи до певної міри зумовлені об’єктивною ситуацією в суспільстві, що пережило надто різкий перехід від стану еміграції до стану імміграції. Масовий в’їзд іноземців на територію Італії розпочався з 80—90-х років минулого століття. Тоді в період інтенсивного економічного зростання спостерігався значний попит на некваліфіковану робочу силу, задіяну переважно в сфері будівництва, сільського господарства, а також у домашньому секторі. З того часу притік трудових іммігрантів до Італії щороку зростає, незважаючи на суттєві зміни умов на ринку праці порівняно з початковим періодом, особливо внаслідок фінансово-економічної кризи 2008 року. Масовість феномена імміграції, його здатність впливати на демографічну та соціальну структуру італійського суспільства спонукають до пошуків оптимальних механізмів інтеграції іммігрантів в італійське правове та соціокультурне середовище. Від 1998 року в Італії чинний закон №40, у якому відбито загальний принцип і стратегія інтеграції: долучення до єдиної італійської політичної нації на основі сповідування спільних цілей і цінностей при збереженні культурного розмаїття. Але до цього часу були відсутні механізми, здатні забезпечити реалізацію цієї моделі інтеграції.

ЕТНОІНТЕГРАЦІЯ: КОНЦЕПЦІЯ ТА МЕХАНІЗМИ

Одним зі складників новітньої моделі є так звана етноінтеграція, з урахуванням специфіки різних етнічних груп для їхнього оптимального залучення в суспільне середовище. Перший етап полягає в комплексному вивченні найбільш представлених етнічних громад. Основною дослідницькою структурою з вивчення іноземних громад в Італії виступає Міжнародний благодійний фонд «Карітас». У його складі перебуває Дослідницький центр ІDOS, який готує щорічне видання Статистичного досьє з імміграції. Це основне й найбільш авторитетне джерело інформації (не лише статистичної), що її використовують у своїй роботі італійські інституції та експерти. Крім підготовки Досьє, центр ІDOS видає тематичні збірники, присвячені окремим громадам: «Поляки в Італії» (2006), «Румуни в Італії» (2008), «Албанці в Італії» (2009) тощо. Вельми на часі випуск окремого збірника, присвяченого українській громаді. З цією метою група експертів центру ІDOS ще 2008-го здійснила навчальну поїдку до України. Однак з причини економічної кризи та обмеження фінансування дослідницьких проектів підготовку такого видання відкладено. Примітно, що в цей самий період українська філія Міжнародного благодійного фонду «Карітас» профінансувала перший пілотний проект комплексного дослідження процесів української трудової міграції (країни Європейського Союзу та Російська Федерація). Його результатом стало видання 2009 року збірника аналітичних матеріалів «На роздоріжжі» за редакцією Ігоря Маркова. Згідно з даними цього дослідження, серед країн Євросоюзу Італія є найбільшим реципієнтом масової еміграції з України.

УКРАЇНЦІ В ІТАЛІЇ: ВІЙНА ЦИФР

За офіційними даними італійських джерел, на території країни легально перебувають 153 998 українських громадян, утворюючи п’яту за чисельністю іноземну громаду Італії (після Румунії, Албанії, Марокко та Китаю). Насправді ця цифра не відбиває реального стану української присутності в Італії. Вищенаведена статистика ведеться на основі в’їзних національних віз для тривалого перебування, виданих консульськими установами країн- членів Євросоюзу в країнах походження мігрантів, та за кількістю дозволів на проживання, виданих органами внутрішніх справ цих країн. Офіційні цифри не враховують, наприклад, осіб, що на момент оприлюднення статистичних даних мали документи на проживання в стадії поновлення; лише частково враховані неповнолітні українці, присутні на території Італії. Таким чином, кількість українців з офіційним дозволом на перебування в Італії могла б становити щонайменше 250 тисяч. Крім того, питання статистики суттєво ускладнює чинник нелегальної міграції, адже значна кількість українських громадян перебуває в Італії без законних на те підстав.

Саме по собі явище нелегальної міграції досить неоднозначне. З одного боку, в ній справді криються реальні загрози для внутрішньої безпеки країни; з другого боку, для багатьох категорій мігрантів нелегальний в’їзд до Італії нерідко виявляється єдино можливим, з огляду на жорсткі норми імміграційного законодавства. У такий спосіб нелегальна міграція часто стає першим кроком до набуття легального статусу імміграції, оскільки італійський уряд з огляду на наявні проблеми періодично змушений вдаватися до заходів легалізації іммігрантів. Перша масова легалізація була проведена в Італії 2002 року. До речі, саме вона вперше виявила присутню вже на той час 100-тисячну українську громаду. У вересні 2009 року італійський уряд здійснив легалізацію трудової категорії хатніх робітниць та доглядальниць за людьми похилого віку, що дало змогу узаконити перебування на території Італії 37 178 українським громадянам. При цьому українці виявилися лідерами за кількістю запитів на легалізацію — 12,6% від загальної кількості. За експертними даними, в Італії перебуває від 400 до 600 тисяч українців.

МАРГІНАЛЬНА РИНКОВА НІША

Нелегальний статус українських іммігрантів в Італії до певної міри зумовлений специфікою їхньої трудової діяльності — обслуговування приватних помешкань та догляд за літніми людьми й дітьми. Очевидно, що в цій приватній сфері облік та контроль за дотриманням трудового й податкового законодавства дуже незначний порівняно з іншими сферами зайнятості. Ця своєрідна маргінальність зумовлює, серед іншого, й те, що, попри значні кількісні показники, сучасна українська імміграція в Італії залишається найменш вивченою з-поміж найбільш представлених етнічних громад. На наш погляд, продуктивною парадигмою для дослідження українського феномена в Італії може стати остання хвиля польської імміграції: спорідненість основних типологічних рис і проблематики обох явищ, з одного боку, та хронологічна розділеність і якісні відмінності польської ситуації від української, з іншого боку, до певної міри дозволяють прогнозувати еволюційну динаміку української імміграції в Італію.

Інтенсифікація міграційних потоків з Польщі до країн Західної Європи спостерігалася на початку 80-х років через радикальні зміни внутрішньопольської ситуації та під впливом потужного зовнішнього чинника — обрання на папський престол польського кардинала Кароля Войтили (Папа Іоанн Павло ІІ). Польська трудова міграція до Італії мала переважно жіночий характер, її осередком, надто в початковий період, була південна область Кампанья та її адміністративний центр Неаполь. Ці типологічні та топологічні особливості додалися до італійської специфіки: старіння населення в поєднанні з недосконалою медичною й соціальною системою, нездатними в повному обсязі забезпечити послуги за доглядом літніх людей. Крім того, саме на початок 80-х років припав пік професійної активізації італійських жінок, які раніше займалися переважно домашнім господарством (особливо це стосується мешканок півдня Італії). Масовий попит на домашніх працівниць зустрівся із масовою пропозицією в особі польських іммігранток. Фактично система хатнього догляду в тому вигляді, в якому вона існує тепер в Італії, була сформована за участю польських мігрантів. Сьогодні в цій сфері працюють переважно вихідці з України. Примітно також, що українці є найчисленнішою іноземною громадою в тому-таки Неаполі та області Кампанья. Можливість входження українок у цей специфічний трудовий сектор з’явилася на тому етапі, коли в середині 90-х років польські хатні робітниці почали організуватися в профспілки задля ефективнішого відстоювання своїх соціальних прав перед приватними роботодавцями. Українки стали конкурентоспроможними насамперед тому, що погоджувалися на важкі й несприятливі умови праці та не мали вимог, які ставили їхні польські колеги: адекватна заробітна плата, вихідні та відпустка, сплата внесків до Фонду соціального забезпечення тощо.

Зміна тенденції настала із входженням Польщі до Євросоюзу. Політична стабілізація та поліпшення економічних умов у Польщі спричинили феномен рееміграції — масового повернення на батьківщину, у тому числі іммігрантів з Італії. Сьогодні Польща, як колись Італія, поступово перетворюється з країни еміграції на країну імміграції, де перші місця за чисельністю посідає українська громада. Що відбувається з польською імміграцією в Італії? Спостерігаються дві тенденції. Перша — різке кількісне скорочення через якісну трансформацію польської громади, її стабілізацію в професійному і родинному плані. Для польських іммігрантів, так само як і для українських, характерний високий рівень освіти й професійної підготовки. Відтак із часом переважна частина тих, хто залишився, зуміли знайти собі в Італії адекватне професійне застосування, насамперед у медичній та гуманітарній сферах. Підвищення професійного й соціального статусу позначилося на ставлення італійської громадської думки щодо поляків в Італії: сьогодні в Італії їх сприймають передовсім як європейців. Друга тенденція — залишкова трудова міграція з Польщі до Італії. Характерна її риса — короткотривалість, у середньому від трьох до шести місяців. Ці люди приїздять до Італії, щоб заробити гроші на здійснення конкретного економічного проекту — придбання житла, машини, сплата навчання дітей тощо, затим повертаються до Польщі. З огляду на короткотривале перебування, ця категорія навіть не може бути врахована в статистичних обчисленнях щодо присутності поляків в Італії. На цій підставі італійські дослідники вважають, що масова трудова міграція з Польщі до Італії — феномен практично завершений, такий, що залишився в минулому. З цього погляду українська міграція до Італії, яка триває від початку 90-х років, — це феномен у розпалі, з тенденцією до подальшого наростання. Якщо міграційні процеси безпосередньо пов’язані з економічно-соціальним та політичним становищем у країні походження, то українські реалії, очевидно, продовжують сприяти збільшенню еміграції.

ПЕРШІ ПОЗИЦІЇ В ІТАЛІЙСЬКІЙ СТАТИСТИЦІ

Українська громада посідає перше місце за присутністю в ній жінок: 83% від загальної кількості іммігрантів, причому з великим відривом від решти «жіночих» громад (Молдова — 66%, Філіппіни — 58%). Українська громада має найвищий серед італійських іммігрантів показник рівня освіти та професійної підготовки: 60% мають дипломи про вищу та середню спеціальну освіту (середній показник серед решти іноземних громад 40%). Але оскільки Італія не визнає українських дипломів, можливості працевлаштування за фахом доволі вузькі. Водночас на італійському ринку праці існує попит на окремі професійні категорії, широко представлені серед українських іммігранток. Ідеться насамперед про медичний персонал середньої ланки: через особливості італійської системи освіти — необхідність університетського диплома для медичних сестер — в італійських медичних закладах, державних і приватних, спостерігається брак медичного персоналу. Медичний сектор поступово відкривається для громадян Євросоюзу, в тому числі із нових його членів, насамперед, Польщі, Болгарії, Румунії.

Показники щодо присутності неповнолітніх в українській громаді доволі низькі, особливо на тлі загальної тенденції серед іммігрантів в Італії: чим численніша громада, тим більше в ній дітей. Українські жінки, що приїздять до Італії з метою працевлаштування, мусять залишити на батьківщині свої родини та дітей, принаймні на першій стадії свого міграційного проекту. В західній соціології існує термін «транснаціональні родини», яким позначається факт проживання в різних країнах батьків та дітей. Український семантичний відповідник більш жорсткий — «соціальне сирітство», щоправда, в Україні ця проблематика не до кінця усвідомлена й концептуалізована на офіційному рівні, зрештою, як і сам феномен новітньої еміграції. Найбільш комплексно працює над цими питаннями Львівський міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою http://miok.lviv.ua.

В останні роки почастішали випадки возз’єднання українських матерів в Італії зі своїми неповнолітніми дітьми. Це свідчить про певну стабілізацію іммігрантів, коли тимчасове й невизначене перебування перетворюється на більш сталий міграційний проект, зокрема з’являються матеріальні передумови для перевезення дітей для постійного проживання. Для возз’єднання родин переїжджають, як правило, діти підліткового віку, які неминуче стикаються з проблемами мовно-культурної і психоемоційної адаптації та, згодом, соціальної інтеграції. Завважимо, що сьогодні мова йде про перше покоління українських іммігрантів в Італії. Але вже тепер можна й треба працювати над аналізом інтеграційної та ідентитарної проблематики другого (народженого вже в Італії) й навіть третього покоління новітніх українських іммігрантів.

Іще один аспект, пов’язаний із жіночою імміграцією: іммігрантки, що старіють. Сьогодні жінки віком понад 65 років серед іммігранток в Італії становлять лише 2%, серед українок — 2,4%. Для порівняння, їхні ровесниці-італійки становлять 23% від загальної кількості населення. Італійські дослідники починають серйозно ставити запитання: «Що буде із теперішніми доглядальницями, коли їх самих треба буде доглядати?». Для українських іммігранток ця проблема стоїть особливо гостро, як з огляду на масовість феномена, так і через відсутність між Італією та Україною двосторонніх угод у сфері врегулювання трудової міграції та соціального забезпечення.

1 У статті використані дані італійського Статистичного досьє з імміграції за 2009 рік (Immigrazione: Dossier Statistico 2009, IDOS edizioni).

2 Сьогодні одні з найвищих коефіцієнтів присутності іммігрантів у Канаді (кожен шостий мешканець) та Швейцарії (кожен сьомий мешканець).

Д-р Олена ПОНОМАРЕВА, Римський університет «Ла Сап’єнца»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments