Як крапля довбе камінь не дворазовим, а багаторазовим падінням, так і людина стає мудрою не від дворазового, а від багаторазового читання.
Джордано Бруно, італійський філософ епохи Відродження, поет, представник пантеїзму

Українська історія Берестя

Громада наших співвітчизників у Білорусі створила самотужки неординарний онлайн-провідник містом
22 січня, 2021 - 10:58
УЧНІ ТА ВЧИТЕЛІ УКРАЇНСЬКОЇ ПРИВАТНОЇ ШКОЛИ ІМЕНІ ОЛЕКСИ СТОРОЖЕНКА У БЕРЕСТІ. ФОТО З СІМЕЙНОГО АРХІВУ ОЛЕКСАНДРИ ГОРБАЧОВОЇ

Побачити вулицю середньовічного міста часів Галицько-Волинського князівства, дізнатися, як під час перемовин у Бресті 1918 року телеграфіст російської делегації (українець) перервав телеграфний зв’язок Бересть — Петроград, щоби надати перевагу УНР, навчитися готувати старовинні страви за рецептами господині Олени Голод...

Це лише незначна частина того, що можна здійснити завдяки розміщеному на сайті izi.travel онлайн-гіду «Бересть: українські історії», який нещодавно запустили українці Білорусі (до речі, гід доступний трьома мовами — тож маємо чудову нагоду послухати чи прочитати відомості про Берестя не тільки українською, а й білоруською). «День» поспілкувався з організаторкою проєкту, історикинею Павлиною СКУРКО, щоби довідатися більше про українців Берестейщини.

ШЛЯХ ДО УКРАЇНСЬКОГО

— Як виник задум створити гід?

— Моя мати (відома письменниця Наталка Бабіна. — Ред.) родом з-під Берестя; сподіваюся, що з гіда зрозуміло, що це історична назва Бреста, яку ми намагаємося повернути у вжиток. Тож на Берестейщині я буваю все моє життя. А з українськістю — цікава історія. Моя мама не одразу усвідомила себе українкою. Річ у тім, що до Другої світової на Берестейщині було дуже багате українське життя. Однак після війни радянська влада боролася із загонами УПА, і, як пишуть наші дослідники, близько 12 тисяч уродженців краю було заарештовано за участь у повстанській армії. Тож українство винищувалося з боку влади. Людям стало страшно з ним асоціюватися. І після 1950-х років лише одиниці щось говорили про це або мислили себе в українстві. Здебільшого вважали, що позаяк живуть у Білорусі, то є білорусами.

Моя мама розповідає: «З дитинства я чула білоруську мову по радіо, знала, що то білоруська. Російську чула в школі від учителів. Але яка ж то мова, якою говоримо вдома? Я того не знала». І мабуть, у старших класах, коли вона відкрила «Кобзаря», який просто випадково потрапив до них у хату, то почала читати й зрозуміла, що то ж наші слова. Вона каже: «Мене начебто хтось у спину штовхнув, що то моя мова» (у мене щоразу мурахи по шкірі, коли слухаю цю розповідь). Так поступово вона зрозуміла, що її мова — це не поліська, як вона колись думала, а діалект української. І через мову вона стала білоруською українкою. Рік тому мама видала роман «Бодай будка» — вперше за 70 років у Білорусі з’явився роман місцевого автора саме по-українськи; їй було важливо повернути цю традицію (згодом книжка вийшла друком і в Україні).

У Білорусі є край, де мешкають поляки, є кілька литовських сіл, є євреї, татари, і є українці. Їх не так багато, але сам україномовний регіон досить великий. Хоч, звичайно, є люди, які кажуть, що ми україномовні білоруси, а є ті, хто вважає, що «наша мова» — то не українська і не білоруська. Для мене ж було показово, що коли я вперше поїхала до України і говорила там так, як зазвичай балакаю зі своєю бабусею, то всі дивувалися, що я не місцева. І ще цікаве свідчення: письменниця Оксана Забужко, почувши нашу говірку, сказала, що ось так говорила Леся Українка. А потім я ще й знайшла в Лесиних записах колискову, яку мені співала мама: «Котки два, шарий, білий обидва...»

А поштовхом до створення власне гіда стало почуття історичної справедливості. Два роки тому, під час конференції «Берестейський мир», яку щороку проводить Науково-педагогічна спілка українців Берестя «Берегиня», ми ходили Берестям з нашим другом, головою цієї спілки Віктором Місіюком. І він нам розповідав, що ось на цьому місці колись була гімназія, і згадав відомих українців, які тут навчалися, а там далі — містився український кооператив. Я все це слухала й подумала, що зараз усі ці відомості знає хіба що одна людина. І для історичної справедливості необхідно їх зафіксувати. А кульмінацією виявилось те, що на центральній пішохідній вулиці «Савецкая» міститься будинок з аркою, а над нею викарбувано напис «1929 р.». Віктор Місіюк зауважив: «Якби було російською чи білоруською, то було б «г». Якби польською, було б латинкою написано. Таким чином, власник цього дому, який побудував його 1929 року, був українець». На мене це справило враження. Дехто каже, що в місті взагалі немає українських знаків. А тут — у самому центрі Берестя! Після цього я вирішила, що потрібно розпитати Віктора Сергійовича й зафіксувати все, що він знає.

«МИ — БІЛОРУСЬКІ УКРАЇНЦІ»

— Тож здебільшого в гіді міститься інформація, зібрана головою української громади Берестя?

— Так. Ми, до речі, не кажемо про себе діаспора — тільки громада, і мені хотілося б наголосити на цьому. Бо діаспора — це люди, котрі приїхали до Білорусі, тут живуть і працюють. А українці Берестейщини — місцеві, наші предки тут жили з давніх-давен. Знаєте, деколи отримуємо закиди, що ми якісь сепаратисти, бо якщо живете в Білорусі, то маєте бути теж білорусами. Для мене це питання дуже просто вирішується: ми білоруські українці. З одного боку, це право бути тим, хто ти є, а з іншого — ти народився в цій країні, і ти частина білоруської нації. У гіді я старалася показати, як співпрацювали українці Берестя з представниками інших народів — з білорусами, євреями... Бо у співпраці, підтримці наше майбутнє.

Віктор Сергійович — культуролог, працює в технічному університеті в Бересті й дуже багато знає про українську громаду. Він з-під Берестя родом, його дід був у «Просвіті», закінчив кооперативні курси й завдяки ним відкрив власну крамничку — прибудував веранду до своєї хати й торгував там з односельчанами. Також Віктор Місіюк є адміністратором і керівником сайта prosvit.org, який має дуже цікаву концепцію — там подано новини з нашого пограниччя, а саме: Берестейщини, Волині й Підляшшя. Бо хоч ми розділені кордонними дротами і не можемо просто так поїхати сьогодні до Ковеля, а завтра до Володави (нині Польща), але упродовж віків ми були єдиним культурним краєм. І Віктор Місіюк пробує на prosvit.org зберігати цю єдність регіонів. Сайт розвивається, нещодавно з’явився відеоблог. Таким чином, більшість інформації я отримала від Віктора, а ще — із книжок, періодики.

ФОРТЕЦЯ ТА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

— З гіду стає зрозуміло, що в Бересті збереглися пам’ятки, які нагадують про давніші періоди спільної з Україною історії — коли Бересть належав до складу Київської Русі, Галицько-Волинського князівства. Зокрема, що ви могли б розповісти про археологічний музей «Берестє», в якому представлені законсервовані в археологічних розкопах будинки кількох вулиць ремісничого кварталу міста?

— Сподіваюся, ця пам’ятка відкриє ще один бік Берестейщини та Берестейської фортеці. Бо ми всі звикли, що Берестейська фортеця — це героїчна оборона 1941 р. Але насправді на місці фортеці до ХІХ століття було розташоване саме місто Бересть. І вже потім влада Російської імперії кількома пожежами примусила людей, які не хотіли переселятися, побудувати свої домівки за кілька кілометрів на схід від цього місця. А тут, фактично на попелищі, виникла фортеця. За радянських часів там час від часу проводилися розкопки. І білоруський радянський археолог Петро Лисенко натрапив на місто часів Галицько-Волинського князівства. У радянський період на цьому не наголошувалося, казали просто «середньовічне місто». Бо й тепер у білоруських підручниках пишуть, що основою білоруської державності були Полоцьк і Турів. А те, що Галицько-Волинське князівство тривалий час включало також деякі сучасні білоруські території, не згадують.

І от через 12 років розкопок було віднайдено дві вулиці, різні побудови — дерев’яні зруби. Також знайшли багато археологічного матеріалу: посуду, взуття, упряжі, зброї. Серед знахідок є весло, драбина ба навіть лижі. Є там і гребінець, на якому якась людина ХІІІ століття почала писати алфавіт. Тож тепер, коли ви приїдете до Берестя і прийдете до фортеці, то зможете зайти і сюди. У центрі — законсервовані вулиці з хатинами, а навколо виставлені знахідки. Сам музейний павільйон має дуже цікаву архітектуру: нагадує древнє житло з двосхилою стріхою й водночас — пласти землі, які розкривають стародавнє місто.

Це унікальне місце на теренах не тільки Білорусі та України, а й усієї Європи. Заходиш — і потрапляєш у Середньовіччя.

ВОЛОДИМИР ВАСИЛЬКОВИЧ ЯК «НАЙКРАЩИЙ ГРАДОНАЧАЛЬНИК»

— Що мене особисто вразило — на пам’ятнику тисячоліття Берестя, крім Вітовта й Миколая Радзивіла Чорного, міститься постать князя Володимира Васильковича. Більше того, наскільки я зрозуміла, саме з ініціативи жителя Берестейщини Георгія Мусевича князя було причислено до лику святих. Чим важлива постать Володимира Васильковича для Берестейщини?

— Як відомо, він збудував у Бересті перший кам’яний храм, а ще — першу оборонну кам’яну вежу. У Бересті вона не збереглася, але відомо, що вона була розташована біля музею «Берестє». Подібна кругла вежа-донжон збереглася в місті Кам’янець, її також побудував Володимир Василькович. І той факт, що галицько-волинський князь спорудив її на кордоні, щоб захищатися від Великого князівства Литовського, зазвичай не згадують, адже ВКЛ — це ж основа нашої історії.

Цього князя берестейці вважають «найкращим градоначальником» за всі часи. Можливо, його асоціюють з Галицько-Волинським князівством, але я не знаю, наскільки розуміють, що це князівство — підвалини української державності. Тут складно з цим. І мені хотілось би за допомогою цього гіда провести більш прямі асоціації. Дуже сподіваюся, що карантин закінчиться, і ми з нашим гідом пройдемося історичним факультетом у Бересті, по школах, гуртках зацікавлених школярів. Щоб розповісти, що білоруська історія значно більш різноманітна, багатша. І що українські кольори тут є, і на Берестейщині вони вельми помітні.

І хоч про Галицько-Волинську спадщину на Берестейщині знають мало, але Україною, на мій погляд, цікавляться і люблять її. Одним із проєктів нашої української громади минулих років були курси української мови. Ми почали їх у Мінську. І був справжній ажіотаж — на перше заняття прийшла сотня людей. Ці заняття відбувалися щотижня по дві групи. Після цього ми почали відкривати їх і в інших містах, зокрема, нам дуже важливо було відкрити їх у Бересті. І там до нас приходили дуже цікаві люди. Наприклад, була жінка, котра прийшла й розповіла, що хоче вивчити українську літературну мову, бо часто їздить у Заболоття (пограничне містечко на кордоні з Берестейською областю): «Люблю туди їздити, щоб закупитися і подихати тим специфічним українським духом». Тому сподіваюся, що наш гід буде добре сприйнятий і затребуваний.

НЕОСОБИСТІ ІСТОРІЇ БЕРЕСТЕЙЩИНИ

— У вашому гіді є відомості про дуже багато цікавих постатей, які народилися на Берестейщині або були з нею пов’язані, як-от Лаврентій Зизаній, який саме тут створив перший український словник з перекладом церковнослов’янських слів, буквар і перший систематичний підручник церковнослов’янської мови для шкіл. Хто ще з історичних постатей вам особливо запам’ятався?

— Мені дуже цікаво було писати розділ про вокзал. Я писала його сама, позаяк мені хотілося обов’язково його включити, адже це знакове місце в місті. І я заходилася шукати, хто з українців тут проїжджав: переходила від життєпису до життєпису й натрапила на історію Лесі Українки. Виявилося, вона їздила у свою першу закордонну подорож до Варшави — лікувати кістки. І шлях до Варшави міг пролягати тільки через Берестейщину і через берестейський вокзал. Тоді він був збудований у мавританському стилі, нагадував середньовічну іспанську фортецю. А ще виявилося, що в рік подорожі Лесі та її мами цей вокзал електрифікували (першим у Російській імперії, до того все підсвічували гасовими лампами).

Потім я натрапила на історію про Сержа Лифаря, як він втікав із Радянського Союзу. Перший раз червоноармійці його завернули, посадили у в’язницю, але мрія про Париж і паризький балет була настільки сильною, що він вирішив тікати, і вдало. На останні гроші їхав через берестейський вокзал до Варшави.


ПРИБИРАННЯ УКРАЇНСЬКИХ МОГИЛ НА ТРИШИНСЬКОМУ КЛАДОВИЩІ

Також була цікава історія — це вже Віктор Місіюк поділився, про Романа Шухевича, який сплавлявся річкою на Берестейщину й спілкувався з місцевою інтелігенцією. Є його фото на тлі школи імені Олекси Стороженка в Бересті — єдиної за межами Галичини приватної української школи за Польщі. Історія, яка мене дуже вразила: човном Шухевич з однодумцями переплавляли всілякі листівки, книжки, політичні брошури, і не тільки, для місцевої інтелігенції. Це було зручно, бо поліція, якщо їдеш наземним транспортом, мала змогу обшукати, слідкувати за тобою, а човнами не могла.

Степан Бандера до 1939-го у в’язниці «на Бригідках» (позаяк містилася вона в мурах колишнього монастиря ордену бригідок) відбував своє довічне ув’язнення, до якого його засудили 1934 року. Коли поляки відійшли, німці взяли місто й після того передали радянській владі, але в’язні встигли розбігтися.

— І це лише декілька з тих відомостей, які вміщені в цьому гіді. А ще з Берестейської землі походив Криштоф Косинський; із маєтку Кричев під Берестям — Михайло Кричевський. На будівництво першого мосту через Пину в Пинську базальт постачав Тарас Бульба-Боровець! У Берестейському кадетському корпусі навчалися один із очільників повстання 1863 року Зигмунт Падлевський та розробник плану повстання, а пізніше головнокомандувач Паризької комуни Ярослав Домбровський родом із Житомира. А ще звідси родом Тадеуш Костюшко! Та все ж детальніше я хотіла б ще зупинитися на історіях Василя Авраменка та Олександра Корольчука.

— У самому середмісті розташована найстаріша берестейська аптека №3, яка працює без перерви вже майже сто років і яку будував знаменитий балетмейстер Василь Авраменко, котрий підніс український танок у ранг світового мистецтва. Після підписання Ризької угоди між Польщею та Радянською Росією він у складі армії УНР був інтернований у спеціальний табір для українських військових на території Польщі. Їм дозволяли виїжджати із таборів, коли вони знаходили собі якусь роботу — наприклад, будівництво цієї аптеки. Саме в Бересті був радісний момент, коли він і решта вояків отримали офіційні документи з дозволом їздити по країні й виїжджати за межі. Він згадує: купили один костюм на всіх, і в тому костюмі по черзі всі сходили сфотографуватися. А отримавши документи, на радощах танцювали гопака. Цей офіційний статус дозволив Авраменку цілком присвятити себе сцені, створити трупу, вчити учнів, їздити по світу й давати величезні концерти в Канаді та Америці. Він став одним із тих, хто чи не найбільше популяризував український танець у світі, виступав у Білому домі та Метрополітен-опера.

Олександр Корольчук був канцелярським службовцем берестейської фортеці. Він був родом з-під Берестя і мав хист до театру. А якраз на той час Охрім Варнак, котрий відомий найперше тим, що був біографом Тараса Шевченка, організував українсько-польський театр для службовців фортеці. І Олександр Корольчук у тому театрі грав і настільки яскраво себе проявив, що українські мандрівні театри, які виступали й на Берестейщині, його примітили. Це для нього був значний крок уперед — він поїхав до Києва, потрапив до трупи Миколи Садовського. А після цього, звісно, шлях його був непростим, але на початку 1920-х він став одним із декількох засновників театру імені Марії Заньковецької (на той час театр виступав по містах Радянської України, а у Львові закріпився лише 1944 року).

ЧОМУ «ТУТЕЙШІ»

— Хотіла б також згадати про місця вшанування пам’яті. Зокрема, в гіді йдеться про те, що «Поліське воєводство в 1930-х роках зажило сумної слави польського Сибіру». Чи могли б ви детальніше розповісти, чому саме така назва?

— Ідеться про три місця. По-перше, на Берестейщині був сумновідомий концтабір у місті Береза. Він проіснував п’ять років, але за цей час через нього пройшли понад тисячу українців, стільки ж білорусів. Усе це була інтелігенція, діячі партій, національних рухів, і чоловіки, і жінки. Туди могли помістити на кілька місяців ще до суду, без жодної провини. То була справжня катівня: підлогу камер поливали водою, аби в’язні не могли сидіти, до вбиральні водили раз на день, примушували до дурної роботи, як-от закопувати й розкопувати рови. У числі героїв нашого гіду через це пекло пройшов останній директор української школи в Бересті Павло Артемюк, майбутній єпископ Платон.

По-друге, йдеться про в’язницю «на Бригідках» у стінах монастиря в брестській фортеці. У ній сиділи діячі українського та білоруського рухів, комуністичного і національного, тут на них випробовували хімічну зброю і тримали в страшних умовах.

А по-третє, на території фортеці 1919 року з’явився концтабір, де польська влада у страшних умовах тримала воїнів ЗУНР, тут померло 1834 чоловік. Є спогади, і ми також навели їх у гіді, як люди вискубували траву, листя з дерев. Коли інформація вийшла назовні, самі поляки були шоковані, називали це ганьбою для своєї держави. Імовірно, могила цих українців міститься на Тришинському кладовищі в Бересті, маємо таку інформацію із газет того часу. Організація, яку очолює Віктор Місіюк, періодично пише у відповідні структури, що є потреба встановити пам’ятний знак. Але останнього разу він отримав відповідь «не можна», без жодного обґрунтування. Українцям, я вважаю, варто пам’ятати про це місце й відвідувати його.

— Це не єдиний спосіб протидії українському рухові. Зокрема, назва «тутейші» також була нав’язана владою, наскільки я зрозуміла з гіду?

— Відомо, що ця назва нав’язувалася польською владою і українцям, і білорусам, просто щоби дезорієнтувати людей і знизити впливи національних рухів.

«НЕ МОЖНА ВІДКРИТИ ШКОЛУ — ВІДКРИЄМО ЧИТАЛЬНЮ»

— Та все ж, як бачимо, здійснити це владі не вдалося. Велика заслуга й українських шкіл, і «Просвіти», і, зокрема, кооперативів. Чи могли б ви розповісти про їхнє значення для української громади?

— Це була ідея економічної незалежності своєї національної громади. За Польщі більшу частину національного життя було заборонено. Скажімо, люди хотіли провести український чи білоруський концерт, відкрити школу — а не можна було. А в економічній діяльності польська влада чомусь не бачила небезпеки. І виявилося, що через економіку українці почали розвивати й культуру. Люди об’єднувалися в кооперативи, тими кооперативами вони набували знаряддя праці, могли здавати їх в оренду, відкривати свої кредитні товариства — у такі способи заробляти гроші. У Бересті працював український банк. А те, що вони заробляли, великою мірою відправляли на культурну справу. Наприклад, не можна відкрити школу — значить, відкриємо читальню, а це вже від влади не залежить. Тож люди мали можливість і бажання передплачувати газети, закупляли книжки, коли їхали до Львова (надто полюбляли видавництво «Дешева книжка»). І хоч були державні кооперативи, тобто існувала жорстка конкуренція, але на момент розквіту в українських кооперативах на Берестейщині було близько 3800 людей. Кореспонденти зі Львова, які приїжджали на кооперативні зібрання, були в захваті від організації, від свідомості тутешніх селян. Захоплювалися: «О, тут уже користуються безготівковим розрахунком — через «Українбанк», у нас такого ще майже нема!»

Історик із Польщі, голова тамтешньої української спільноти Григорій Купріянович якось сказав, що в 1920-х роках Берестейщина українізувала Волинь та Підляшшя. Ця фраза наведена і в гіді. Тепер це важко уявити: із сучасної перспективи може видаватися, що сусідня Волинь завжди була джерелом натхнення для берестейців. А насправді після Першої світової війни саме Берестейщина перебувала в авангарді розбудови українського життя на цих теренах. Бересть тоді стала центром губернії УНР. Саме тут чомусь діяло найбільше українських шкіл. У фортеці проходили українознавчі вчительські курси за участю кількох сотень курсантів. І за Польщі Берестейщина мала надзвичайно насичене українське церковне та суспільно-політичне життя. На мою думку, протягом наступних ста років тут не було такої партійної конкуренції, як тоді.

Досить стисло ми пишемо про радянський час, бо справді майже нічого писати. Тим не менш, є деякі постаті. Наприклад, мене дуже вразила історія Володимира Харсюка, котрий у 1950-х роках грав у берестейському театрі, і його хотіли звільнити за те, що його український акцент не відповідав російському театрові. Він з’являється в нашому гіді, позаяк працював каменярем, зокрема робив кам’яний пам’ятник жертвам політичних репресій на Тришинському кладовищі. А ще мене вразила історія Івана Пекарського, жителя Берестейщини, котрий був дуже набожною людиною, молився в різних церквах, але завжди з жовто-блакитним прапором. Його заарештовували, а він все одно ходив! І то в 1970-х роках!

Так що лише здається, що ті роки — пустеля для українського життя. Якщо ще більше заглибитися в цю тему, порозпитувати людей, то, може, і ще більше можна буде довідатися. Скажімо, коли я прочитала книжку «Останні українці Польщі» Олега Криштопи, то була просто вражена. Я прочитала її ще до початку роботи над гідом і подумала, що потрібно і про нас таке написати. Одна річ — працювати з джерелами того часу, а друга — розмовляти з людьми старшого віку, які в 1990-х починали відроджувати український рух, багато хто з них ще живий. І з молодими, які підтримують ці ініціативи й також вважають себе українцями Білорусі. Головне   — зрозуміти, яким чином збереглася українськість, попри всі зусилля, докладені до її знищення.

ФЕНОМЕН СТІЙКОСТІ МІСЦЕВИХ ГОВІРОК

— Як сьогодні організована українська громада?

— Двох організацій, які існували в 1990-х роках, тепер немає. Наприкінці 1990-х їх не дозволили перереєструвати, і їхні газети також. Багато з лідерів того часу вийшли на пенсію, але поступово з’явилися нові лідери, нові форми українського життя. Зокрема, є наш сайт prosvit.org, є щорічний фестиваль «Співуча Берестейщина»: у Бересті з українськими піснями виступають у своїх костюмах різні колективи і молодих, і старших людей, які приїжджають із різних місць Берестейщини. В інтернеті є записи останніх років, і то справді вражає, бо здається, що все вже знищено русифікацією, а так дивишся, слухаєш — значить, ні. Це дуже втішає.

Є ще дитячий конкурс, діти співають, ставлять різні сценки на своїх говірках. І так гарно в них це виходить. Знаєте, діалектолог із Луцька Григорій Аркушин, дуже поважна людина, колись досліджував наш край ще за радянських часів і наприкінці 1980-х написав, що до 2000 року, на жаль, всі ці говірки зникнуть. «Я такий щасливий, — каже він тепер, — що я так помилявся».

Феномен у тому, що ці місцеві говірки ніхто не підтримує, немає жодної державної програми, як, до прикладу, в Польщі, де, попри все, підтримують матеріально, організаційно. У нас такого немає, тут меншини жодним чином не отримують допомоги, але ці говірки живуть. І в сім’ях передаються, їх знають люди не тільки старшого віку, а й молоді. І наші конкурси це підтверджують. А як так виходить — тут треба розбиратися, і дуже цікаво це робити.

Є також «Рейд Полісся» — це щорічний туристичний захід. Люди їздять байдарками чи роверами певними культурними маршрутами — щороку рейд присвячено якійсь темі, що пов’язана з українськістю, прикордонням. І ще минулого року ми започаткували в Малоритському районі, що на самому кордоні з Україною, в селі Лукове, open air фестиваль «Колиска». Перший пройшов просто прекрасно — там старовинне село, зі старою церквою, багаторічними дубами, в гарному місці. Усе почалося з молитви, потім концерт, конкурс народного строю. Приїхали люди з усієї Берестейщини — для місцевих це була суперподія. Торік також планували, але відклалося. Проте я дуже сподіваюся, що на літо все вийде.

Саме зараз Віктор Місіюк у Бересті готує до відкриття український культурний центр. Там буде історична експозиція, присвячена українцям Берестейщини, відбуватимуться різні заходи.

Варто розуміти, що все це здійснено майже виключно самотужки. Великою мірою це все ентузіазм, і, можливо, завдяки цьому цей рух ще й досі тримається. До слова, і гід ми робили своїми силами, тож якщо хтось захоче підтримати, будемо вдячні.

Підготувала Марія ЧАДЮК, «День». Фото надано Павлиною СКУРКО
Газета: 
Рубрика: