Які ж несвоєчасні рішення можновладців... Коли вони за що-небудь, нарешті, після довгих сумнівів вирішують взятися, життя вже пішло вперед, і вони знову залишаються перед розбитим коритом.
Павло Скоропадський, український державний, політичний і громадський діяч, останній гетьман України

Українська книжка в боротьбі за незалежність

За часів Української Центральної Ради
19 серпня, 2011 - 00:00
ЧЛЕНИ ГРОМАДИ «ПРОСВІТА», 1916 р. / ФОТО З САЙТА UKRMAP.kiev.ua
ФОТО З САЙТА HURTOM.COM.

Перша світова війна вкотре показала гнилість і повну безпорадність царського режиму. Невдоволення монархічною владою поступово охопило всі верстви суспільства і спричинило революційний вибух. 27 лютого 1917 року в Російській імперії перемогла демократична революція. Трьохсотлітнє, азіатського ѓатунку, самодержавство впало. Для українців, як і для інших поневолених народів, з’явилася надія на полегшення своєї подальшої долі.

Вже у перші дні березня у Києві й по всій Україні розпочалося небачене досі національно-культурне піднесення, стержнем якого було відродження української мови й українського друкованого слова. Ледь не кожен день започатковувалися нові газети й часописи, створювалися приватні, кооперативні та громадські книгарні та видавництва.

Лідери української нації, зокрема, Товариство українських поступовців (ТУП), очолюване М.С. Грушевським, врахувавши сумний досвід Першої російської революції, запропонували ідею створення Української Центральної Ради як міжпартійного політичного блоку для досягнення автономії України в межах конституційної Росії. Тому вже 3—4 березня 1917 р. було створено таку Раду, як представницький орган київських українських громадських організацій, а 7 березня обрано її керівний орган на чолі з М. Грушевським.

Це були перші кроки української революції. Українська Центральна Рада намагалася шляхом переговорів вирішити з Тимчасовим урядом українські проблеми, перш за все, надання Україні автономії. Однак уряд Росії негативно відреагував на вимогу українців. Тоді Українська Центральна Рада 10 червня приймає Перший Універсал — проголошення явочним порядком автономії України. В ньому, зокрема, говорилося: «Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою Російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям».

У державі, де ще вчора було заборонено вживати навіть самі терміни «Україна» й «українець», заява про право українців самостійно порядкувати своїм життям була дійсно революційним кроком. Перший Універсал став як сигналом до згуртування української нації, так і, як покажуть подальші події, наркотично діючим подразником для всіх антиукраїнських, перш за все, шовіністичних сил учорашньої «єдінонєдєлімой» імперії.

Після «жовтневого» більшовицького перевороту в Петрограді, коли стало зрозумілим, що чекати демократичного уряду в Росії не доводиться, Українська Центральна Рада 20 листопада Третім Універсалом проголосила створення Української Народної Республіки (УНР): «Оповіщаємо: ОДНИНІ УКРАЇНА СТАЄ УКРАЇНСЬКОЮ НАРОДНОЮ РЕСПУБЛІКОЮ». «Наш Третій Універсал, — небезпідставно стверджував М. Грушевський, — мабуть, найважливіший акт, який коли-небудь з’являвся на нашій землі».

Універсал гарантував дотримання всіх демократичних свобод, у тому числі свободи слова й друку. М. Грушевський, який очолював УЦР, а потім став першим президентом УНР, книгу і пресу вважав важливими показниками культурного розвитку держави. Тому нова влада робила все залежне від неї для вільного розвитку національної культури, української мови, народної освіти. Провідні діячі УЦР закликали український народ згуртуватися в різних громадських об’єднаннях, громадах і товариствах.

Це стало, зокрема, важливим підѓрунтям відновлення ліквідованого царизмом товариства «Просвіта» і створення нових її осередків. Вони організовувалися не лише по великих містах і містечках, а й по найвіддаленіших селах і хуторах України. У 1917 р. своїми книжковими виданнями «Просвіти» заявили про себе в двадцяти населених пунктах України, випустивши 70 видань книжок. Для порівняння: у дореволюційні одинадцять років (1906—1916) вони видрукували 78 видань у восьми губернських та повітових містах (причому 46 видань — у Києві). Тепер першість тримала Катеринославська «Просвіта» (15 видань), єдина із дореволюційних, що проіснувала до лютого 1916 року.

Прикметно, що у цей час українці Далекого Сходу, Кавказу, Кубані, Польщі, Чехословаччини та інших країн активізують роботу існуючих та новостворених «просвіт», цим самим демонструючи свої потреби у власному духовному житті, а також єднання з «материковою Україною» як уособлення української нації зі своєю мовою, культурою, побутом і звичаями.

Головна мета відродження товариства «Просвіта» полягала в поширенні загальної освіти серед різних верств українського суспільства, особливо серед селян, «нашої, — як говорив М. Грушевський, — першої і найдужчої підпори». Це було особливо важливим, оскільки більшість громадських зусиль у той час було спрямовано на політичну агітацію, а культурно-освітня робота залишалася у занедбаному стані.

Ініціативу згуртування просвітянських сил взяв на себе Департамент дошкільної та позашкільної освіти на чолі з членом УЦР від просвітніх організацій м. Києва Софією Русовою. Шведка по батькові й француженка по матері, вона все своє життя присвятила українському народу, передусім освіті та вихованню його молодого покоління. Її педагогічні праці й сьогодні є невикористаною основою для національної освіти України.

Безуспішні заклики С. Русової до згуртування й організації національної позашкільної освіти на Київському губернському з’їзді (червень 1917 р.) та на Другому Всеукраїнському учительському з’їзді (серпень 1917 р.) привели її до усвідомлення необхідності обговорити це питання на спеціально присвяченому йому форумі. Ним став I Всеукраїнський з’їзд товариства «Просвіта», що відбувся 20—23 вересня. В його роботі взяли участь понад 400 делегатів не тільки з України, а й представники просвітницьких організацій Кубані, Дону та Бессарабії.

З промовами на з’їзді виступили М. Грушевський, С. Петлюра, І. Стешенко, С. Русова та інші провідні діячі Української Центральної Ради. Зокрема, голова УЦР М. Грушевський, який звернувся до учасників з’їзду із закликом «сіяти ті «драконові зуби», з яких виросте нове покоління, котре буде боронити як волю українського народу, так і волю інших народів, що горнуться до України, бачачи в ній свого дужчого товариша».

Зрозуміло, що «драконовими зубами», про які говорив М. Грушевський, мали стати просвітянські книжки. Тому проблеми книговидання були одними з основних на з’їзді. З доповіддю «Ближчі завдання просвітянських видавництв» виступив один із фундаторів і голова Товариства шкільної освіти, член ради Київської «Просвіти», редактор новоствореного часопису «Книгар» В. Королів-Старий.

Його пропозиції стосувалися, зокрема, об’єднання всіх просвітянських видавництв у одне всеукраїнське кооперативне видавництво «Просвіта», створення при губернських «просвітах» редакційно-видавничих комітетів, здешевлення та уніфікації просвітянських видань та інших заходів. Більшість пропозицій доповідача була врахована у спеціальній постанові «У справах видавничих». Була також підтримана ідея видання часопису «Просвітянин» (вийшло одне число у 1918 р.).

З перших днів революції відродилася й київська «Просвіта». Щоправда, відтворити її на минулому рівні не вдалося через утрату провідних діячів (пішли з життя Б. Грінченко, Леся Українка, І. Франко, В. Доманицький та ін.) і принципову зміну статусу просвітян: якщо до революції вони були в опозиції до влади, то тепер були задіяні в нових державних установах й одночасно робили все від них залежне для виконання «Просвітою» її нових культурно-освітніх функцій.

Суттєво змінилася ситуація й у книговидавничій справі, яку лаконічно охарактеризував активний діяч просвітницького руху, член УЦР Д. Дорошенко: «Відродження нашого національного життя з початком революції викликало нечуваний попит на українську книжку, й за короткий час весь книжний запас, який був по книгарнях, вичерпався без останку, отже, зразу появилася потреба не тільки у виданні нових книжок і брошур, а й в перевиданні давніших творів літератури, особливо таких, що цікаві з погляду моменту і сприяють пробудженню чуття національної свідомості».

В такій ситуації часу для написання нових книжок, як і в розпал Першої російської революції, на жаль, не було. Тому первістком, як і 1906 року, була праця М. Драгоманова «Про українських козаків, татар і турків». Тоді ж була двічі перевидані праця С. Єфремова «Тарас Шевченко, життя його і діла» та брошура В. Корольова (Короліва) «Про народне самоврядування (Земство)».

Ситуація на книжковому ринку була також досить складною. В багатьох містах, містечках і навіть селах з’явилося декілька сотень цілком автономних товариств. Наприклад, лише в Київській губернії діяло 225 «просвіт». Навіть у Києві було з десяток самостійних дрібних просвітницьких осередків. На хвилі ентузіазму, без достатніх коштів і кваліфікованих фахівців, вони взялися за випуск книжкової продукції, щоб бодай частково задовольнити інформаційний голод серед населення. Невипадково Ю. Меженко цей видавничий період назвав «добою анархічного продукування».

На жаль, далеко не все із запланованого просвітянами вдалося реалізувати, оскільки у «Просвіти» було значно більше недоброзичливців, ніж прихильників. Тому видавничий доробок, наприклад, київських просвітян за роки визвольних змагань, виглядає досить скромно: за неповних три роки видано всього дев’ять книжок.

Показник гірший, ніж за часів царату. Виходило, що, позбувшись гніту царської цензури, просвітяни зіткнулися з не менш складними проблемами. Вже на початку 1918 р. Д. Дорошенко констатував, що «друкувати стало неймовірно тяжко й дорого: книжка підскочила в ціні в кілька разів, утратила свій чепурний вигляд, ілюстрування зробилося майже неможливим, отже в справі техніки друку ми наче вернулися до часів першого видання «Енеїди», якщо не гірше...».

Особливо відчутним було недостатнє фінансування «Просвіти». Українська Центральна Рада, хоча й виділяла певні кошти для потреб просвітницького руху, їх було вкрай недостатньо, а майже повністю зросійщена міська дума (і не тільки вона) до українського національно-просвітницького руху ставилася відверто вороже.

Крім видань «Просвіти» широкої популярності набула книжкова продукція інших видавничих осередків. Зокрема, Всеувито — Всеукраїнського учительського видавничого товариства, організованого восени 1917 року. Вже на перших зборах пайщиків було вирішено найближчим часом видати: Б. Грінченко «Українська граматика до науки читання й писання», С. Русова «Буквар», «Перша читанка для дорослих», М. Грінченко «Наша рідна мова», а також підручники з алгебри, природознавства, іноземних мов, наочні приладдя та інші матеріали. З ініціативи Міністерства народної освіти Всеувито здійснило також видання «Євангелія» українською мовою.

Народжене революцією київське видавництво «Дзвін» (1917—1920 рр.) публікувало твори українських письменників та кращі зразки зарубіжної літератури. За роки існування видало твори В. Винниченка, Т. Бордуляка, Т. Шевченка, збірку ліричних поезій «Садівник» Р. Тагора, «Твори» Дніпрової Чайки, «Лев і Пролев» С. Руданського та ін.

Київське дитяче видавництво «Волошки» діяло в Києві у 1916—1919 роках. Серед його видань — твори І. Нечуя-Левицького, І. Франка, Д. Маміна-Сибіряка, невеликі збірки англійських, чеських, індійських казок, збірка «Українські легенди» та однойменний з видавництвом ілюстрований журнал для дітей.

Українська революція покликала «додому» ті видавництва, які свого часу змушені були організовуватися поза межами України. Це, перш за все, петербурзьке «Благодійне товариство з видання загальнокорисних та дешевих книг», засновані там же видавництва «Друкар» та «Вернигора».

З наростанням революційної ситуації активізували свою діяльність українські видавництва, які зорганізувалися внаслідок Першої російської революції чи ще раніше. Це, в першу чергу, видавництво «Вік», яке за час існування (1895—1918 рр.) здійснило 140 видань книжок і брошур накладом понад півмільйона примірників.

Видавництво «Час», засноване в Києві 1908 року, було одним із найбільших дореволюційних видавництв України. Воно мало друкарню й книгарню й видавало переважно серії популярних книжок для широкого кола читачів. Про тодішню ситуацію один із засновників «Часу» В. Королів-Старий згадував: «Перші чотири місяці по революції... доводилося спати звичайно лише чотири години на добу, внаслідок чого за ті чотири місяці я був цілком посивів. Усі ми просто «допалися до праці», як спраглий мандрівник у пустелі до свіжої води в оазі... Бо ж то були доби, коли й усі інші працівники були закохані в свою Даму — Українську справу — й робили її, перебуваючи у святому ентузіазмі».

Наприкінці 1917 року, незважаючи на складні умови, активізується книговидавничий процес, продовжується творення нових видавництв. Зокрема, одне з найбільших видавничих товариств «Вернигора» з квітня по вересень 1917 року видало 44 назви книжок і брошур накладом 510500 примірників та 350 тис. примірників листівок, плакатів і портретів. Товариство «Січ», що формувалося під гаслом: «В національній свідомості й дисципліні — сила України», заснувало однойменне видавництво, а видавництво товариства «Великдень» видавало релігійну літературу українською мовою для церковного вжитку.

Чимало приватних видавництв діставало від уряду безвідсоткову позику, що сприяло активізації їхньої видавничої діяльності. Всього в Україні в 1917 р. нараховувалося 78 державних і приватних видавництв, а також різних товариств, об’єднань, громадських організацій. Їхня книжкова продукція швидко зростала, і в цьому ж році склала 747 назв. Характерною особливістю книговидання доби УЦР було розширення географії українського книгодрукування. Мережа книговидавництв була настільки розгалуженою, а потреба в новому друкованому слові такою значною, що книжки друкувалися у найвіддаленіших куточках України.

Заслуговує на увагу тематично-цільовий репертуар української книжки початкового періоду української революції. Адже книжка була одним із найважливіших засобів формування українського народу як цілісної й монолітної нації. Величезна потреба в ній зумовлювалася всією культурно-освітньою політикою УЦР, коли засновувалися українські школи всіх типів, спостерігалося прагнення до запровадження української мови як державної, вживання її в усіх галузях науки, освіти і громадського життя.

В першу чергу потрібно було задовольнити книжками шкільництво. Відсутність українських підручників гальмувала процес українізації школи, тому два учительських з’їзди, проведені 1917 р., сприяли активізації сил учителів-українців щодо створення навчальної та методичної літератури. Як зазначала С. Русова, «настав час, коли український учитель може одверто і свідомо, спокійно приступати до великої творчої праці — утворення національної школи».

Лідирувало у випуску українських підручників видавництво «Час», наклади якого сягали небувалих до того масштабів — до 250 тис. примірників. Маючи власну друкарню, воно друкувало також книжки в шести приватних і одній державній установах, а також утворило свій видавничий осередок у Німеччині. Так само чинили й інші видавництва. Наприклад, видавництво «Дзвін» друкувало підручники у Відні.

Нагальною була й проблема українізації школи. Видавництво «Українська школа» в серії «Українська педагогічна бібліотека» видало працю С. Русової «Наша школа». Про це ж ішлося у працях М. Грушевського «Про українську мову і українську школу» (25 тис.), Б. Грінченка «Якої нам треба школи» (50 тис.), І. Огієнка «Рідна мова в українській школі» та «Вчимося рідної мови» (по 5 тис.).

Проблеми автономії та федералізації чи повної самостійності, організації установчих зборів, запровадження виборчого права тощо висвітлювалися в працях М. Грушевського «Якої ми хочемо автономії та федерації», «Про самоврядування і автономію», С. Русової «Що то є автономно-федеративний лад», С. Вікула «Автономія України», М. Порша «Автономія України і соціал-демократія», «Сучасне становище на Україні і автономія та федерація», Л. Цегельського «Історія Української держави і боротьба за її відбудування», І. Крип’якевича «Українське військо», В. Різниченка «Національний колір України», І. Франчука «Як воювали Запорожці?».

Значне місце належало творам красного письменства, яких у 1917 р. вийшло понад 30 назв. Серед них були твори Т. Шевченка, Б. Грінченка, О. Кобилянської та ін. З історії літератури вийшли друком праці С. Єфремова «Історія українського письменства», М. Коцюбинського «Іван Франко», М. Драгоманова «Автобіографія». Книжок для дітей вийшло понад 20 назв. В тому числі твори І. Франка, Т. Шевченка, С. Васильченка.

Поліграфічне виконання більшості видань часів Української Центральної Ради, на жаль, було на невисокому рівні. Що змушувало представників української інтелігенції, зокрема, С. Єфремова, звертатися до видавців: «Більше дбання, більше охайності, більше пошани до книги — то і ця пошана переходитиме в маси і сама книга більше культурної роботи зробить».

Щоб покращити українське книгодрукування Міністерство народної освіти, зокрема, Відділ пластичних мистецтв, поставило питання перед урядом про необхідність розробки національного шрифту. Була створена спеціальна комісія на чолі з ректором Української академії мистецтв Г. Нарбутом, однак через брак коштів і зміною влади робота комісії була припинена у травні 1918 р.

Від початку української революції книговидавнича справа формувалася за підтримки влади, але переважно зусиллями самого громадянства. Проте вже з кінця 1917 р. засновуються певні державні органи управління книговидавничим процесом. Так, наприклад, у грудні 1917 р. на засіданні УЦР було ухвалено Закон про передачу Секретаріату освіти всіх шкіл та просвітних установ. А на початку 1918 р. у складі Міністерства народної освіти утворився видавничий відділ. Пізніше, у квітні 1918 р., УЦР прийняла два законопроекти: про виділення коштів на видання шкільних підручників у розмірі 5 млн. крб. та про надання кредиту у 10 млн. крб. на підручники для різних навчальних закладів.

Немає сумніву, що українське книговидання за часів Української Центральної Ради сприяло підвищенню загальноосвітнього та культурного рівня, пробудженню величезної маси народу, його національної й політичної свідомості. Потреба в українській книжці була настільки великою, що її не могли задовольнити видавці й поліграфісти. Це був час, коли шляхом спроб і помилок формувалися підвалини видавничої справи майбутньої незалежної України.

Її наслідки були б значно вагомішими, коли б відносно мирний розвиток української революції не був таким коротким. Адже менше ніж через місяць після проголошення Української Народної Республіки більшовицький Раднарком Росії одночасно з її визнанням оголошує війну Українській Центральній Раді, а маріонетковий радянський уряд у Харкові — першій столиці зради, оголошує загальний наступ радянських військ на УНР...

Про одну похибку українських лідерів варто нагадати. Полягала вона в тому, що, як писав І.І. Огієнко, «початкова Українська революція пішла без своєї церкви, не звернула на неї належної уваги» (Огієнко І. (митрополит Іларіон) Рятування України. — К., 2006. — С. 177). Більше того, на умовляння провідників національно свідомого духовенства запровадити в Центральній Раді окремий Секретаріат ісповідань М. Грушевський, на жаль, категорично відповів: «Обійдемося без попів!»

Чи не звідси бере початок нинішня ситуація, коли великодержавні шовіністи в рясах окупували, образно кажучи, без жодного пострілу Україну і будуть зі своїх амвонів повчати український народ, як йому жити далі?

Українська Центральна Рада була при владі 13 з половиною місяців. Тому важко вимагати від неї якихось значних здобутків її державної діяльності. В тому числі й у книговидавничій справі. Однак незаперечною її заслугою було те, що вона відновила в Україні державницьку свідомість, пригнічену двома з лишком віками неволі. Протягом року вона зазнала разом з українським народом надзвичайно важливої еволюції: від підданства — до автономії, від автономії — до незалежної Української Народної Республіки.

Так що не більшовики подарували нам Українську державу, як стверджували в радянські часи і продовжують торочити сьогодні «вірні ленінці», а український народ виборов її у боротьбі з колонізаторами. Якби не було УНР, ніколи не було б навіть маріонеткової УРСР.

Це був рік творення демократичної держави й рік безперервної боротьби за виживання. І головним її підсумком було визнання права українського народу на свою державу, свою культуру, свою мову і свою книжку. Хоч основна боротьба за все це була ще попереду. 

Продовження теми — в наступних номерах «Дня»
Микола НИЗОВИЙ, Харків
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ