Українське військо: захисник, а не тягар
Час, коли преса нещадно експлуатувалася компартійними бонзами, назавжди канув у минуле. Суспільство, нарешті, здобуло право отримувати об’єктивну інформацію про ті політичні та економічні процеси, що відбуваються в державі і, зокрема, в армії, яка незабаром буде святкувати дванадцяту річницю від дня свого утворення. Напередодні нового, 2004 року, хотілося б проаналізувати той стан, у якому опинилися Збройні сили України сьогодні, ще раз сказати про негативні явища, що заважають, та відзначити ті позитивні зрушення, які останнім часом намітились у військах…
Бажаючих поглузувати з армії, а одночасно й покритикувати керівників військового відомства, завжди було вдосталь. Пригадую, як на початку 90-х палкі «патріоти» звинувачували колишнього міністра оборони України Костянтина Морозова в усіх смертних гріхах: мовляв, і те він робить не так як слід, й інше у нього виходить погано. І це було закономірно. Тому що Україна — одна з перших республік колишнього СРСР, яка розпочала формування власних збройних сил, а отже, досвіду у цій справі їй дійсно бракувало. Очолюючи військове відомство у надзвичайно складних, насамперед у політичному сенсі, умовах, Морозов робив усе від нього залежне, щоб утримувати боєздатність військ на належному рівні, спрямовував чимало зусиль на підвищення соціального захисту військовослужбовців. Утім, свого «патріоти» добилися: Морозва з посади вони таки усунули.
Сьогодні біля керма військового відомства — цивільний міністр оборони Євген Марчук. Однак історія повторюється. Знову, як і раніше, окремі політики-популісти починають розгортати дискусії з приводу того, чи є Марчук саме тією людиною, яка повинна стояти на чолі військового відомства? Так ось, візьму на себе сміливість стверджувати, що Євген Кирилович Марчук — це той міністр, який потрібен сьогодніжаві, потрібен армії: рішучий, принциповий, енергійний та й у військовому відношенні дасть фору кому завгодно. І саме тому численні опоненти міністра, зіткнувшись з його непохитною позицією, тепер напливо ведуть пошук компромату заради однієї мети: дискредитувати його, у будь-що підірвати довіру до нього як цивільних громадян, так і військовослужбовців. Таким «політикам» я б хотів щиро порадити: нкайте, шановні, чорну кішку у темній кімнаті — бо її там просто немає.
Упродовж десятиліть тоталітарний режим СРСР усіма доступними для нього засобами і методами вдовбував у наші голови численні ідеологічні догми. І впорався з цим завданням блискуче. Правлячій верхівці, яка в своєму розпорядженні мала могутній пропагандистський апарат, було нескладно добитися повної уніфікації умів та абсолютного однодум’я. І раптом — перебудова. Гласність. Утворення нових незалежних держав. Жорстка критика на адресу армії, яку ще вчора захвалювали до небес. Геть військово-промисловий комплекс! Даєш роззброєння та скорочення! Геть парткоми i політвідділи! Геть комуністичну ідеологію! Геть, геть, геть… Сьогодні ми позбулися атрибутів імперії. Їх немає. А що ж в ідеологічному плані запропоновано нашим громадянам, воїнам натомість? А нічого суттєвого.
Мені можуть заперечити: мовляв, хіба мало нам було колишніх ідеологічних шор? Але мова йде не про шори. Не про одурманювання людей. Про ідеологію. Бо коли офіцер каже: «Я нікому і ні в що більше не вірю», то таке становище не врятує ніяка професіоналізація. Коли прапорщик або офіцер не одержує іншої інформації, крім повідомлень про те, як деякі високопоставлені армійські чини будують капіталізмбе, то не дивно, що їх зовсім не надихне звістка про мізерне підвищення окладу. Коли солдат не усвідомлює, заради чого його було відірвано від цивільного життя, батьківської хати, він, не турбуючись пщення свого військового фаху, буде, як манни небесної, чекати швидшого звільнення у запас.
Відтак мимоволі замислишся: а чи є вона, ця ідеологія, в нашому суспільстві насправді? На офіційному рівні, в промовах багатьох державних посадовців — без сумніву. А на рівні окремої особистості? Не з може мені просто не пощастило, але я вже давненько не зустрічав солдата, у якого високі слова про почуття обов’язку не викликали б кривої посмішки. Невже до цього прагнули, цього хотіли?.. Мабуть, ні.номічними і соціальними перетвореннями з поля зору державних ідеологів було зовсім випущено формування свідомості молодої людини. Адже колишні ідеали зруйновані, а з формуванням нових виходить не так швидко, як би того хотілося. І це в той період, коли людині вкрай необхідні чіткі життєві орієнтири, твердий ідейний і моральний стрижень. Саме цих якостей так бракує сьогодні нашій молоді. І частка ви дорослих, в цьому є. Наведу декілька прикладів.
Чимало зусиль до розвалу імперської армії у свій час доклав комітет солдатських матерів. Але чому останнім часом так послабла його активність, а також активність батьків, чиї діти незабаром мають поповнити лави Збройних Сил України? Невже тепер їх хвилює лише те, як вберегти своє чадо від служби в армії? Або — хто позбавив нас від батьківського обов’язку змалку виховувати у дітей мужність, відважніс сміливість, бути захисником своїх близьких, своєї сім’ї, своєї Вітчизни? Запитання. Запитання…
Я не можу погодитися з тими, хто стверджує, що через слабку фізичну підготовку наші хлопці погано переносять труднощі військової служби. Адже на долю їхніх ровесників, що сьогодні проходять службу в миротворчих контингентах в Лівані, Сьєрра-Леоне, Іраку випадають такі труднощі, які багатьом і не снилися. Дехто може заперечити: мовляв, там за службу вони отримують чималі гроші. Так, отримують. Одна крім матеріального стимулу там у солдатів є бажання служити у війську в гарячій точці, долати страх, набувати бойового досвіду, одне слово, бути справжніми вояками. Так, поки що наша держава з економі міркувань не може дозволити собі мати професійну армію. Відповідаючи на запитання щодо переводу української армії на контрактну основу, міністр оборони України підкреслив, що «така служба дійсно забезчить більш високу якість підготовки фахівців». Однак на думку глави військового відомства, у найближчі роки створення професійної армії в Україні неможливе через те, що держава фінансово та економічнотова до цього. Та що заважає нам наразі налагодити чітку систему військово-патріотичного виховання, яка б мала на меті підготовку юнаків до служби у війську? Окремі проблиски у цьому відношенні на рівєва чи окремого обласного міста є, але це крапля в морі.
…Армія і мова. На перший погляд, ці поняття далекі одне від одного. Бо що було спільного між Радянською Армією і українською мовою? Нічого. Радянській армії потрібні були українці, багато українців. Ал без рідної мови. Сьогодні поняття українська армія і державна мова зближуються, але процес цей дуже повільний. А істина тут проста: народ і армія лише тоді стануть єдиними, коли армія заговорить украї Така надія є. Поступово мова запроваджується у війську. І це цілком природно. Бо хіба зможе надійно захищати інтереси України така армія, яка розмовляє хоч і зрозумілою, але все ж таки нерідною, неукраською мовою? Хіба може бути армія своєю для України, якщо вона спирається на чужі традиції, етику, культуру й історію?
Один генерал у приватній бесіді якось сказав:
— Знаєте, я насправді відчуваю себе щасливим, що через багато років повернувся на Батьківщину, яка здобула незалежність і тепер будує власне військо. Однак я не можу збагнути, чому вирішення численних армійських проблем переклали на плечі військових? Неначе розбудова армії — справа купки ентузіастів, а не всієї держави. Не секрет, що такі питання постають і перед іншими військовими, які понад ус ставлять військовий обов’язок. І те, що серед військових сьогодні, як ніколи, панують відчуття роздратованості, злоби, обумовлені насамперед не тільки відсутністю побутових благ, а й тугою за реальноювою. То ж чи варто дивуватися, що люди виявляють прихильність до старих порядків, згадують про проведення повноцінної бойової підготовки?..
Якщо ж говорити про соціальні проблеми, то й вони не вирішувалися в армії роками. А ось красивих слів, освідчень багатьох урядовців у палкій любові до військових було через край.
Сьогоднішній уряд краще ставиться до армії, але, за великим рахунком, все поки що залишилося незмінним. Побутова невлаштованість, неможливість реалізувати себе у Збройних силах на повну потужність, інші негативні чинники спонукали людей у погонах неодноразово звертатися до різних міністерств, Верховної Ради України в надії, що їх нарешті почують. На жаль, сподівання марні. Можновладці спекулюють що військові — це люди честі, які за будь-яких обставин не вдадуться до провокаційних заходів. Але чи можна забувати, що за їхніми плечима — дружини, діти, старі батьки. Через що вони мають страждати?.. Так, можна піти на тимчасові обмеження та незручності з любові до професії. Однак коли професія перетворюється у нескінченну незручність — тут, вибачайте, ніякої любові не вистачить. Потрібно щось біль надійне, потрібна така державна програма, яка б допомогла пережити, перетерпіти скрутні часи, не зраджуючи ні собі, ні справі, якій віддані кращі роки життя.
До речі, впровадження Державної житлової програми обіцяв військовослужбовцям ще в січні 1992 року колишній прем’єр-міністр Вітольд Фокін, згодом — його послідовники. Втім, проблема так і залишилася нерозв’язаною. Більше того, останнім часом вона ще більше загострилася, а відтак численні обіцянки уряду виправити ситуацію вже не сприймаються військовими серйозно. Та й хіба може бути інакше, якщо бюджетні видатки міністерству оборони на житлове будівництво були зменшені у багато разів. Хочеться сподіватися, що з приходом нового міністра оборони і тут справи підуть на краще.
— Знаєш, полковнику, — сказав мені одного разу «новий українець», — це, мабуть, парадокс нашого часу, що імідж «крутих» у нашому суспільстві став набагато престижнішим, ніж імідж інженерів, лікарів, чи вас, військових… Ми їздимо на «мерсах», ви — у трамваях та тролейбусах, ми смакуємо ікру, різні делікатеси, а ви — харчуєтеся хлібом та ліверкою, ходите у вихідні дні у старому одязі, який вже давно вийшов з моди. І що цікаво — свої «бабки» ми відмиваємо на ваших очах. А ви втішаєтесь ілюзіями, що реформи змінять ваше життя на краще. А де вони, ті реформи?.. Хіба що на папері. А ми, розумієш, момент ловимо, життям насолоджуємося…
Наведений монолог красномовно свідчить, що наше суспільство серйозно хворе, бо уражене вірусом безвідповідальності, цинізму, брехні і бездуховності. Невпевненість у завтрашньому дні, боязкість за власну долю, бідність (до речі, хочу підкреслити, велике зубожіння і злиденність серед сімей військовослужбовців) змушують людей думати спочатку про себе, а вже потім — про Батьківщину. Але попри все ще існують такі якості, як мужність, звитяга, благородство. Ці загальнолюдські цінності не можуть і, особливо у людей у погонах, не повинні загинути. Бо якими б не були епохи, який би лад не панував у суспільстві, зрада залишиться зрадою, боягузтво — боягузтвом. Ну, а честь — вона завжди честь. Гідність — завжди гідність.
Не витримує ніякої критики пацифізм окремих недалеких політиків, які на весь голос стверджують, що всі країни світу прагнуть жити у мирі та злагоді, а відтак будь-які витрати на оборону — це марні гроші. Авторам подібних безглуздих ідей, напевно, важко второпати, що армія — це інструмент державної політики, а тому не розмірковувати потрібно — а зробити все, щоб армія була усім забезпечена, боєздатна і в будь-який момент готова дати відсіч тим державам, які зазіхають на нашу землю. А вони є. Останній випадок з островом Тузла — яскравий тому приклад.
…Відомо, що підвищення якісних параметрів техніки та озброєння, навчання особового складу потребують значних витрат. І як би важко не було, ми повинні рахуватися з цим, якщо не хочемо безнадійно відстати від провідних держав світу. Пишу про це не випадково. Аналіз засвідчує, що окремі країни, які мають з Україною спільні кордони, із року в рік підвищують витрати на науково-дослідницькі роботи, моти це тим, що заощаджувати на обороні небезпечно. Достатньо сказати, що тільки зовсім недавно витрати на оборону Словаччини складали 2% ВВП, Польщі — 2,8%, Росії — 3,5%… В Україні ж, для порівняння, на «оронку» припадає лише 1,7% ВВП, хоча, за розрахунками військових економістів, фактичні потреби армії складають 3,4% ВВП.
Безумовно, я не беруся стверджувати, що усі пристрасті, які вирують навколо дискусій, пов’язаних з витратами на оборону, роздмухуються виключно заради того, щоб зайвий раз нагадати військовим: вибачайте, шановні, в державі є проблеми важливішi. Але поза сумнівом залишається й те, що незавидний стан, у якому опинилися Збройні сили України сьогодні, є наслідком тієї волюнтаристської кадрової політики,дяки якій окремі державні мужі впродовж багатьох років нарощували свій власний фінансовий і політичний капітал, і геть зовсім забули стару істину про те, що народ, який не хоче годувати своє військо, рано годуватиме чуже?…
Отже, проблем, які буквально щодня постають перед Збройними силами, новим міністром вдосталь. І військові, і міністр їх не приховують. Так само, як і свої здобутки. А вони є! Приміром, українських вояк сьогодні можна привітати з тим, що вони успішно впоралися з головним завданням на 2003 рік — не припустили зниження оперативної, бойової та мобілізаційної готовності. Міністерством оборони та Генеральним штабом організовано та проведено десятки заходів професійного вишколу. Серед найбільш вагомих — багатонаціональні навчання «Кооператив партнер-2003», «Щит миру-2003», «Козацький степ-2003», успішно започатковано миротворчу місію в Іраку. Особовому складу Військ протиповітряної оборони вдалося розв’язати проблему проведення тактичних навчань з бойовою стрільбою на полігоні в Росії. У минулому і цьому роках були проведені випробування деяких нових зразків озброєння і військової техніки вітчизняного виробництва.
Високо оцінив результати оборонного аналізу наших Збройних сил помічник Генерального секретаря НАТО з питань оборонного планування та операцій пан Джон Колстон, який нещодавно перебував в Україні: «Мене дуже вразило те, що я побачив. Це особливо стосується прогресивного мислення Генштабу. Ми побачили прояв творчого підходу, у якому представлено, якими можуть бути Збройні сили України у майбутньому… У нас немає претензій до якості роботи». Та й сам Генеральний секретар НАТО Джордж Робертсон, перебуваючи 20 жовтня у Києві, подякував Україні за її участь у світових миротворчих контингентах та висловив зацікавленість у використанні нашої транспортної авіації у цільових планах НАТО.
Чималі надії наша армія пов’язує з програмою скорочення Збройних сил України. Проблема ця дуже складна і, як неодноразово наголошував міністр оборони Є. Марчук, болюча, бо вона визрівала роками. Звичайно, на скорочення потрібні кошти. Тому міністр відразу застеріг: якщо на цю програму держава коштів не виділить, — ні один офіцер, прапорщик звільнений не буде і його соціальний статус не постраждає.
І ще хотілося б порушити одне питання. Я ніколи не був прибічником тих, хто вважає, що на висвітлення армійських проблем має бути накладене табу, а отже, армія повинна перебувати поза критикою. В усіх демократично-правових державах культивується повага до армії, а її стан та розвиток підлягають всебічному аналізу в засобах масової інформації, в державних, суспільних інститутах. Я просто не згоден з т будь-хто здатен компетентно висловлюватися щодо майбутнього Збройних сил, бачити перспективи їх розвитку, тим більше — пропонувати власні шляхи реформування. Я достатньо начитався безглуздих статей у різних цивільних виданнях. Повірте, переважна більшість авторів просто не в змозі просунутися далі базарної балаканини. А тому на армійські теми повинні писати фахівці, які добре обізнані з військовимими, знають життя військових колективів ізсередини, а відтак, просто зобов’язані частіше виступати в різних засобах масової інформації і ґрунтовно викладати свої думки щодо питань, які стосуються суто проблем.
Отже, вважаю, не буде зайвим ще раз нагадати усім, що армія — захисниця народу, а не тягар на його плечах. А відтак, поважне ставлення до свого війська є вірною ознакою морального здоров’я нації. Що ж, до повного оздоровлення, мабуть, ще далеко. Але вірю: такий час настане і ми будемо пишатися нашою країною та її Збройними силами. За результатами соціологічних досліджень в Україні, довіра народу до армії стоїть на другому місці після церкви. Показник? Безумовно! Давайте це пам’ятати. І віру народу в армію зміцнювати конкретними ділами. Часи гасел, пустих декларацій давно минули. Час діяти усім разом!
