Найбільша і найважливіша частина виховання кожного — це те, що ми даємо собі самі.
Едвард Ґіббон, британський історик, член Парламенту Великої Британії

Умотивовані Україною

Понад 500 маскувальних сіток за шість років сплели волонтери з Червонограда
22 листопада, 2021 - 15:02

«Наші сіточки з попередніх поплетушок уже виконують свою функцію на фронті. Хлопці передають подяку всім, хто брав участь у створенні цих маскувальних шедеврів», - нещодавно натрапила в Фейсбуці на такий пост Оксани Яблонської з Червонограда. Жінка разом з кількома десятками небайдужих містян досі плете маскувальні сітки для військової техніки. Кажемо «досі», адже, здавалося, за ці роки війни з РФ проблема з одягом, бронежилетами, харчами та сітками вже в минулому, а постачанням усього необхідного справно займається Міністерство оборони. Чому досі червоноградці не полишають свої, як кажуть самі, поплетушки, «День» розпитав пані Оксану.

- Військові кажуть, що немає постійного забезпечення, тому доводиться долучатися й волонтерам. Хоча наші сітки не такі міцні, як фабричні. Останні й краще зберігаються, бо виготовляються зі стійкої до вологи тканини. Але їх не видають чомусь, Міноборони не закуповує їх багато. Я такі сітки бачу, якщо чесно, коли Президент приїжджає на фронт або якісь інші важливі зустрічі знімають ЗМІ. А ми плетемо з того, що знайдемо, з ганчірок по суті. Тому такі сітки й недовговічні, а наші хлопці постійно просять їх сплести. Виходить бригада на передову – й ідуть до нас дзвінки. Нас багато є ще по Україні, хоча половина груп сіточників уже закрилися.

- Втомилися?

- І це теж. Багатьох просто ще й повиганяли з приміщень, які їм колись дали безоплатно. А платити немає чим.

- А що вам кажуть військові, чому нема сіток від Міноборони, що змушені звертатися до волонтерів?

- По-перше, ці сітки дуже дорогі, маю на увазі фабричні. Хлопці кажуть (це одна з версій), що їх треба ставити на облік і потім за них звітувати. Наші сітки на облік не беруть. Якщо сітка використовується для БТР, танка чи зенітних установок, при цьому її ж увесь час треба рухати, то вона швидко рветься. І потім командир сивіє від того, як йому за це звітувати. Інший варіант – їх просто немає. Таких сіток дадуть кілька на підрозділ чи бригаду, й усе. Їх же треба на кожну установку. На танках, кажуть, хлопці, за дуло зачіпається сітка й одразу розривається. Хоча зараз ми навчилися так робити, щоб вузька сітка була для дула, а сам корпус накривають широкою сіткою. І ми досить обережно зараз цим займаємося, маю на увазі, що даємо сітки військовим тільки через перевірених людей, тому що на облік це не ставиться, через що немає ціни нашій роботі. А люди ж працюють. Кожен тратить свій час та здоров’я.

«ЗАРАЗ У НАС ПРАЦЮЄ ПОПЛЕТУШИЧНА РОДИНА, ДЕ ВСІ ВСЕ ЗНАЮТЬ ТА ВМІЮТЬ»

- Коли ваша волонтерська група утворилась, за яких умов згуртувалися?

- Десь у липні 2015 року. Та все було, як завжди, випадково. Ми з чоловіком на той час збирали для фронту речі, шкарпетки, одяг теплий, відправляли це в Київ, а далі волонтерські бригади, «Народний тил», зокрема, передавали це військовим бригадам. Червоноград – місто невелике, всі все знають. Я й писала в соцмережах про те, що збираємо допомогу на фронт. А якось прийшла до мене однокласниця й каже, що звернулися знайомі з військової бригади та попросили сітку сплести. Я кажу, що таким не займаюся і не планувала, бо не вистачає на все часу. Подруга переконала, що допомога моя знадобиться лише раз, а далі вона все візьме на себе. Ну, то добре. Вона домовилася про приміщення, нас пустили в Народний дім, у фойє нам дали місцину, де могли тримати свої речі. Ми раз на два тижні збиралися на ці поплетушки. Спочатку нас було зовсім мало, тож плели по чотири дні одну сітку. А зараз це бригада, як кажу, поплетушична родина, де всі все знають та вміють. Дуже хочеться, щоб не треба було, але поки така потреба лишається, на жаль.

- А зараз ви плетете сітки у Народному домі чи змінили локацію?

- Зараз якраз, коли почалася нова хвиля ковіду та ввели червону зону, в Народний дім нікого не пускають. Через це ми вимушені були зупинити свою роботу. А до Дня захисника та захисниць у Червонограді відкрили Будинок воїна, хлопцям віддали приміщення, де раніше була Ощадкаса. Чоловіки згуртувалися, зробили ремонт у одній кімнаті, а загалом їх там кілька. Ми подумали, що, може, ми б попросилися в одну з кімнат. Хлопці дуже щасливі були, що ми прийшли до них. Тому якось так бог покерував, бо де ще нам бути, як не в Будинку воїна? Тепер у нас нове місце, лише слід його довести до ладу.

- Хто вам нині допомагає, команда лишилася та сама, що й із 2015 року?

- Дуже багато людей відсіялося, ті, хто спочатку азартно ходив, думала, що лишаться, але в людей свої проблеми. Сьогодні більшість дівчаток наших, як я їх називаю, це пенсіонерки або ті, хто не працює. Або ж хтось приходить після роботи. Є в нас двоє хлопців молодих, наша опора, які беруть на себе багато питань. Бо я двічі потрапляла в лікарню і думала, що вже після цього ініціатива припинить існування. Та якось усе ще тримається. Хлопці досі звертаються, а вони всі наші, не чужі.

- Де ви берете матеріали для сіток?

- Є всеукраїнське об’єднання «Маскувальна сітка руками волонтерів», керівниця якого – Олеся Корягіна. В 2015 - 2017 роках шилося багато форми. Вона налагодила зв’язки з виробниками форми, а обрізки тканини отримували волонтери. А 2016 року нас попросили про сітку хлопці з червоноградської бригади. Та не було з чого її робити. Вони підказали, що є військова частина, де списують час від часу форму, футболки, і допомогли з нею зв’язатися. Тепер мені звідти навіть дзвонять, чому я не звертаюся до них, бо вже назбиралося чимало списаної форми.

- Як часто збираєтеся зараз, зважаючи на карантинні обмеження?

- Раз на два тижні збігаємося і плетемо. Приблизно за два дні можемо сплести три-чотири сітки, це всього 200 метрів квадратних. Все залежить від кількості людей. Решту часу – ми нарізаємо смужки. А коли прибігаємо, то тільки плетемо, щоб не витрачати час. Потім сплели, відправили на фронт і взялися за нове. Я зараз займаюся тільки організаційними питаннями – закуповую основи для сіток (самі на це скидаємось грошима), координую замовлення, доставку матеріалів, доставку порізок тощо.

«ЯК Я МОЖУ КАЗАТИ «НІ», ЩО МИ НЕ ЗРОБИМО ТЕ, ЩО ЗАХИЩАЄ?»

- Пані Оксано, з якими бригадами співпрацюєте, це постійні замовники чи все мінливо?

- Знаєте, телефони волонтерів, що плетуть сітки, розійшлися сарафанним радіо. В 2015 - 2016 роках я не знала, хто до мене дзвонить. Нам замовляли, а ми робили всім, хто дзвонив, ставили в чергу й працювали. Тепер ми стали трішки обережнішими, бо були випадки, коли сітки волонтерські продавалися або ж їх знаходили на звалищах, при чому в хорошому стані. Зараз допомагаємо нашій 24-й бригаді імені короля Данила зі Львівщини. Найближчим часом будемо робити сітки для 233-го зенітного ракетного полку імені Українських січових стрільців. Ми їм плели 2019 року, й хлопчина звідти знов подзвонив, каже, чи я його пам’ятаю. Звісно! (сміється. – Ред.). Ми допомагаємо зараз практично всім. Із останнього – білі сітки замовила 79-та окрема десантно-штурмова бригада. Це зимовий варіант.

- Чи не рахували, скільки вже сіток сплели за цей час?

- Я ж бухгалтер, я все рахую. Отже, всього – 546 сіток. За цей рік ми сплели дві тисячі квадратних метрів, а від початку – понад 14 600 квадратних метрів.

- А скільки зараз вас із однодумцями?

- Нас досить багато, осіб 30 - 40. Усі не приходять щоразу, бо хтось працює, хтось не може з інших причин. Улітку більше приходить допомагати, бо тепліше. І діти теж приходять, до речі, з нами деякі діти і виросли. Коли ми починали, до нас тоді приходило багато підлітків – зі шкіл учнівське самоврядування. Тобто досить активні діти. Приходили цілими класами. Вже вони повиростали, закінчили школи, і за цим так цікаво спостерігати, коли приїжджають тепер на канікули і прибігають на плетіння сіток. Приємно, що молодь хоче допомогти. Звісно, не більшість, хоча мені б цього хотілося. Більшості байдуже. Але добре, що є діти, яких теж це зачіпає.

- Чи треба вашій групі якась поміч, щоб ініціатива існувала, поки є в цьому потреба?

- Кошти потрібні, звісно, але я дотримуюся одного принципу – я бухгалтер і знаю закони України, що кошти не можна збирати. Друге – якщо починати збирати кошти, то треба вести жорстку звітність, а на це теж потрібен час та сили. Кошти ми між собою збираємо. Був час, коли кошти збирали на тепловізор, тоді я ділилася номером картки, бо йшлося про велику суму. А так я веду ікселівські таблиці, своїм показую, що кошти йдуть на закупівлю основи, шнурків, на відправку. До речі, з відправкою допомагає нам «Нова пошта» та фонд «Повернись живим», є певні пільги, коли благочинні організації можуть відправляти посилки безоплатно. Наразі ми справляємося.

- Чому ви досі не полишаєте цю справу, розумію, що вже прив’язані до своєї ініціативи і важко поставити крапку, бо ваш номер телефону знають ледь не всі військові бригади, та все ж?

- Я кажу, що це як поїзд, коли зайшов у вагон і на ходу не можеш зіскочити. Я вже кілька разів думала, що все, завершую цю справу, тим паче після лікування в лікарні. А потім розумію, що це треба. Я от сиджу в теплій хаті, йду зранку на роботу, мене нічого не хвилює, що хтось десь стріляє, що може міна впасти, діти ходять спокійно містом, чоловік теж спокійно працює. Як я можу казати «ні», що ми не зробимо те, що захищає? Хоч що-небудь зробимо. І більшість людей, які ходять зараз плести сітки, дуже сильно вмотивовані Україною. Ми хочемо зробити те, що в наших силах.

 

Спілкувалася Інна ЛИХОВИД, «День»
Рубрика: