Минуле не зникає. Героїчно пролита кров не зникає. Вона трансформується в нову форму духовної енергії, породжує людину, яка має його виспівати. Минуле воскресає і розцвітає в генієві.
Євген Сверстюк, український письменник, доктор філософії, президент Українського пен-клубу

Універсальні солдати

Три історії про людей мирних професій, які під час війни стали незамінними
27 жовтня, 2020 - 19:05
ОТЕЦЬ ОРЕСТ ШПАК СПЕРШУ ЇЗДИВ НА ПЕРЕДОВУ ДО БІЙЦІВ ЯК ВОЛОНТЕР, А З 2017 РОКУ СТАВ КАПЕЛАНОМ ВІЙСЬКОВОЇ ЧАСТИНИ 3028 НАЦІОНАЛЬНОЇ ГВАРДІЇ УКРАЇНИ І ВІДТОДІ ДВІЧІ НА РІК ЇЗДИТЬ НА ПЕРЕДОВУ

Коли війна приходить у країну, на її захист стають усі, хто вміє тримати зброю в руках. Вони виступають переднім фронтом і захищають нас у найгарячіших точках. Але є й другий фронт захисників, які у силу різних обставин залишаються непоміченими, однак вкрай необхідними на передовій — це водії, механіки, кухарі, священники, медики. Вони не часто потрапляють в об’єктиви телекамер, рідко стають учасниками урочистих церемоній, ще рідше — головними героями. Та серед своїх побратимів ці універсальні солдати мають неабиякий авторитет, бо вони постійно знаходяться у потрібному місці, у потрібний час.

«СОЛДАТ МАЄ БУТИ НЕ ПРОСТО СИТИМ, А СМАЧНО НАГОДОВАНИМ»

Борщ, каша з м’ясом та компот — це традиційний обід для бійця. На його приготування кухар військової частини 3028 Тетяна ГЛІМБОЦЬКА витрачає до двох годин часу. На військову кухню вона прийшла ще у 17 років, одразу після кулінарного училища. Згадує, що тоді навіть великої каструлі з борщем не могла підняти самотужки. А зараз, через 18 років, сама може наварити «бочку» каші на польовій кухні і нагодувати 200 бійців. Власне, куховарити у польових умовах — це її «фішка». Нещодавно під час навчання артилеристів на полігоні під Житомиром Тетяна місяць годувала солдатів у польових умовах. Така робота була в задоволення, бо навіть пшеничну кашу хлопці «вимітали» з тарілок — нуль відходів і добра сотня «дякую за смачний обід».

МОЯ МІСІЯ — СОЛДАТ МАЄ БУТИ НЕ ПРОСТО СИТИМ, А СМАЧНО НАГОДОВАНИМ, ЯК УДОМА. КОМУСЬ ТРЕБА ВОЮВАТИ, А ХТОСЬ МАЄ БІЙЦІВ НАГОДУВАТИ», — ГОВОРИТЬ КУХАР ВІЙСЬКОВОЇ ЧАСТИНИ 3028 ТЕТЯНА ГЛІМБОЦЬКА

«Нинішнє забезпечення наших захисників не зрівняти з тим, що було до війни, навіть сало у раціоні є, бо як без нього (посміхається. — Авт.). Загалом перелік основних харчів для кожного солдата складається з каші, макаронів, м’яса, риби, згущеного молока, яєць, овочів та печива, буває, що й цукерками частуємо. Після переходу на нову систему харчування за каталогом ми готуємо їжу, виходячи з калорійності, — розповідає Тетяна. — До карантину мої нацгвардійці харчувалися за шведський столом: кожен міг обрати і замовити комплекс. Тепер через санітарні обмеження готуємо строго один набір страв на всіх. Але проблем із забезпеченням харчами взагалі немає, хоча роботи не поменшало: чого коштує начистити картоплі. Робота важка, доводиться вставати о 4-ій і до 20.00 бути на ногах, але й почесна, бо кожен боєць, який бере свій обід, — щиро дякує і дарує свою посмішку».

Військові кухарі годують особовий склад частини не тільки у пункті постійної дислокації, а й в умовах бойових дій, де часто немає цивілізованих умов для приготування їжі, а ще існує загроза життю та здоров’ю. Так, з листопада минулого року по лютий 2020-го Тетяні Глімбовській довелося годувати наших захисників на передовій. Під кухню їй віддали колишнє кафе у приміщенні Маріупольського аеропорту. Обладнання й устаткування не таке, як на місці дислокації, але маючи 18-річний кухарський досвід, Тетяна щодня «балувала» бійців смачненьким, щоб навіть у зоні бойових дій відчули домашній затишок та смак.

«Жінки витриваліші за чоловіків, не кожна з нас може взяти до рук зброю і воювати, але усі ми повинні захищати країну, робити те, що добре вміємо, — резюмує Тетяна. — Моя місія — солдат має бути не просто ситим, а смачно нагодованим, як удома. Комусь треба воювати, а хтось має бійців нагодувати».

«НА ФРОНТІ КОЖНА ЛЮДИНА МАЄ СВОЮ ЗОНУ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ»

«Моє прізвище Война, то сам Бог велів воювати», — так жартома розпочинає розмову Олександр ВОЙНА — нині помічник начальника автомобільної служби технічної частини в/ч 3028, а у минулому — військовий водій. У зоні проведення бойових дій він відбув 10 (!) ротацій. У травні 2014 року під час катастрофи гелікоптера Мі-8МТ Нацгвардії, який був збитий російсько-терористичним угрупованням з переносного зенітно-ракетного комплексу поблизу міста Слов’янська Донецької області, загинув його товариш — Віктор Ліпський. З ним вони разом виросли, навчалися в академії МВС, служили у війську. Тоді Олександр Война пообіцяв, що буде боротися з ворогом і докладе максимум зусиль, що врятувати не одне життя на фронті. І доля дала йому можливість виконати обіцянку — Олександр Война вивіз із Дебальцевського котла не один десяток поранених, не раз під шквальними обстрілами мчав без світла, щоб доставити бійців до шпиталю, щоб вчасно підвезти побратимам боєприпаси. Про таких, як він, кажуть: універсальний солдат. Сам Сашко скромно зізнається: «Служу державі, якій присягнув на вірність».

«Коли почалася війна, я пішов на посаду військового водія, до того служив у війську за контрактом. За мої 10 ротацій ситуацій було різних, але найскладнішою — вихід з Дебальцевського котла у 2015 році, — розповідає Олександр. — Ми прикривали відхід частин Збройних Сил України та Національної гвардії з міста та його околиць. Підрозділ стояв у селі Нижньому Лозовому на об’їзній дорозі міста. Бої йшли там вдень і вночі. Мені у розпорядження дали броньовик «Кугуар». Ним я вивозив поранених бійців.

ОЛЕКСАНДР ВОЙНА — НИНІ ПОМІЧНИК НАЧАЛЬНИКА АВТОМОБІЛЬНОЇ СЛУЖБИ ТЕХНІЧНОЇ ЧАСТИНИ В/Ч 3028, А У МИНУЛОМУ — ВІЙСЬКОВИЙ ВОДІЙ. У ЗОНІ ПРОВЕДЕННЯ БОЙОВИХ ДІЙ ВІН ВІДБУВ 10 (!) РОТАЦІЙ

17 лютого російські танки підійшли до наших позицій, ховаючись за кущами та посадками, били з гармат упритул. У нас не було важкого озброєння, аби дати їм відповідь. Від шквального вогню хлопці сховались у сусідній хаті. Рома Лабаня вийшов на подвір’я і в цей час один танковий снаряд влучив прямо у подвір’я, поруч із ним. Я скочив у свій «Кугуар» і на великій швидкості рвонув до побратимів. Хлопці перев’язали Романа. Я розвернувся і завантажив товариша до машини. Та дорога у 5 кілометрів до шпиталю здавалася мені вічністю. Їхав корчами, об’їжджав воронки від снарядів та мін. І це все під обстрілом. Я доставив Романа живим і він відчайдушно боровся за життя, казав: «Не хочу помирати! Я буду жити!»... Але занадто важкі були поранення, медики не врятували його молоде життя».

Повертаючись назад зі шпиталю, Сашко отримав осколкове поранення і контузію, але по допомогу до медиків звернувся вже тоді, коли війська залишили Дебальцеве. Після лікування Олександру запропонували перейти на офіцерську посаду і у 2016 році він став командиром взводу БТРів. Під час наступних ротацій Олександр постійно був на військових машинах — вивезти особовий склад на завдання, підвезти боєприпаси, терміново забрати розвідгрупу. Він зізнається, що не раз виїжджав на завдання з розуміння того, що «це може бути точка у один кінець».

«Водій на війні — це універсальний солдат, який потрібен усім — і артилеристам, і десантникам, і розвідникам, — каже Олександр. — А взагалі на фронті кожна людина має свою зону відповідальності. Не буде водія — не буде боєприпасів, не буде кухаря — не буде що їсти, не буде стрільця — ворог поповзе в Україну. Кожен з нас — це частина єдиної системи і від того, як ти служиш, залежить не лише твоє життя, але й побратима».

«НАВІТЬ НЕВІРУЮЧА ЛЮДИНА СТАНЕ ВІРУЮЧОЮ ПІД ЧАС ОБСТРІЛУ»

Бути зі своїми у щасті та радощах, а за потреби в горі та біді — це справжнє покликання священника, каже отець Орест ШПАК. Тому, коли 2014 року розпочалася російсько-українська війна, він не міг залишатись осторонь. Спершу їздив на передову до бійців як волонтер, а з 2017 року став капеланом військової частини 3028 Національної гвардії України і відтоді двічі на рік він їздить на передову. Зізнається, що більшість з них часто перебувають у стресовому стані: під обстрілами, бачать смерть і каліцтво тих, хто поряд, а це сприйняти не легко. Тому завдання капелана у підтримці, навіть наданні психологічної і подекуди медичної допомоги. Адже якщо когось поранять, то капелан мусить знати, як допомогти лікареві або й самостійно накласти джгут, зупинити кров чи винести пораненого з-під вогню.

«На лінії оборони немає випадкових людей — усі свої-рідні, чужих серед наших хлопців не буває, — відзначає отець Орест. — От ми їдемо, побачили, що стоїть взводний опорний пункт. Зупиняємось, заходимо, спілкуємося. Здебільшого, нас зустрічають дуже душевно. Капелан має розрадити, допомогти порадою, підтримати — така наша місія. Та особливо на передовій потрібна молитва. Навіть невіруюча людина стане віруючою під час обстрілу і просить у Бога милосердної руки, щоб Господь зберіг від усякого ворога і усякого нашестя».

Отець Орест розповідає, що останнім часом кількість тих, хто вірить, серед військовослужбовців збільшується. Саме молитва укріплює тіло і душу військовослужбовця та кожного вірянина, особливо в такий важкий для країни час. Духовна особа несе благу вість та духовну розраду бійцям на лінії фронту. Своїм особистісним прикладом показує, як треба поводитися, сприймати оточення і не розчаровуватися.

«Зараз ми помічаємо, що тема війни розсіюється і зникає з поля зору держави. Хоча владні чини мали б більше працювали і більше помислів продукувати для безпеки того військового службовця, який стоїть на «нулю», на «одиничці» чи на «двійці», — каже отець Орест. — На сьогодні важливо не втратити акценти, не спотворити орієнтири. Кожен житель країни — від Президента до дитини — має розуміти, що наші військовослужбовці роблять у тому краї, що вони оберігають і що захищають наше майбутнє, наші цінності — мову, віру, Україну».

Олеся ШУТКЕВИЧ, «День», Вінниця, фото надано в/ч 3028
Газета: 
Рубрика: