Василь Міщенко — про долю радянських акторів «другого ешелону»

До популярному серіалу «Менти» на відеоприлавках додалася касета «Круті менти». І не всі одразу зрозуміли, що це не продовження розповіді про важку роботу пітерських слідчих, а зовсім інше кіно. Слово «менти» тут додали відеопрокатники, фільм спочатку мав називатися просто «Круті». Це режисерський дебют відомого актора Московського театру «Современник», знайомого нам за головними ролями в стрічках «Рятувальник», «Дурні вмирають у п'ятницю», «Один і без зброї», «Геніальна ідея» і багато за чим іншим. Василь Міщенко вирішив виступити співрежисером і співпродюсером Ігоря Шавлака, актора і режисера («Чорна стріла», «Поїзд поза розкладом», «Сім'я вурдалаків»), котрий знімає останнім часом малобюджетні фільми і серіали без будь-якої підтримки, на власний страх і ризик.

Василь із тих людей, які не бувають задоволені собою і власним життям. Проте успіхів у його біографії було багато. Був сільським пастушком, а вступив у столичну акторську студію. Працював на заводі учнем слюсаря, а потім його вчителем став сам Олег Табаков, партнерами по сцені — Валентин Гафт, Ігор Кваша, Марина Нейолова. Першу роль у кіно (і відразу головну) зіграв у фільмі популярного тоді Сергія Соловйова. Потім був затверджений на телефільм у парі з Володимиром Висоцьким, а тільки-но прийшов у «Современник», отримав роль Хлестакова! Зйомки за кордоном, та й поетичним обдарованням Бог не обділив: була б тільки гітара під рукою — і будуть пісні.

Проте це нібито зовнішній сюжет. Паралельно розвивався і «внутрішній», сповнений труднощів, прикрощів, розчарування. В інститут Василь ледь- ледь пройшов через свою провінційну говірку. Потім робив операцію на голосових зв'язках, оскільки комісія визнала, що Міщенко профнепридатний, — після операції довелося місяць мовчати. Не відбувся на той час театр Табакова, про який вони мріяли всім курсом (на ньому вчилися Сергій Газаров, покійні Ігор Нефьодов, Олена Майорова), довелося розбігтися по різних колективах. На сцені грав далеко не те, що хотілося, на екрані — тим більше. Соловйову, на співпрацю з яким він робив ставку, молодий актор більше не знадобився, у парі з Висоцьким так і не зіграв (Висоцького не стало напередодні зйомок), пробувався на роль царя Миколи I (всі охали: який схожий!), але не затвердили. А після гострих висловлювань на адресу чиновників із Центрального телебачення артист Міщенко взагалі був на декілька років відлучений від голубого екрана.

Зрозуміло, що тут можуть розвинутися комплекси, людина почне себе звинувачувати, гризти за те і за це, нудьгувати. Однак Василь, на рахунку якого участь у добрій півсотні фільмів (серед них «Вічний поклик», «Професія — слідчий», «Повернення броненосця», польські картини «Дежа вю» та «Ескадрон», серіали «Іван Павлов. Пошук істини», «Дім», «Полуничка», «Досьє детектива Дубровського»), зовсім не має наміру нікому псувати настрою своєю нудьгою, але і приховувати її не вважає за потрібне.

— Успіх? Це не про мене. І близько нічого схожого немає. Смуга невдач: і в особистому житті, і на роботі. Дочка нещодавно школу закінчила, в театральний спробує вступати, гроші на продовження «Крутих» із Шавлаком шукаємо. Часом навалюється відчуття, що вже не виборсатися. Може, варто взагалі поїхати із країни — на рік? Попрацювати де-небудь простим робітником: тарілки мити, машини заправляти або фермером. Мені вже за сорок. А Пушкіна в 37 не стало. От і думаєш, що він залишив і що ти залишиш. Дитину і кілька пристойних фільмів? Може, вже більша частина життя минула. А що зроблено?

— Був час, щоправда, вже давно, коли подейкували, що актор Міщенко, вибачайте, спивається... Якщо не хочете, я цю частину нашої бесіди записувати не буду...

— Та ради Бога, пишіть.

— Тоді скажіть: у моменти запоїв ви самі виборсувавалися чи хтось допомагав?

— Допомагали. Авангард Леонтьєв, мій товариш по театру, дуже допоміг і Боря Капіровський, лікар. Витягували мене із душевного дна.

— Проте, можливо, питущій людині не хочеться виходити із цього стану? Може, їй там комфортно?

— Ні, це жахливо. Це відчай. Я пам'ятаю, коли подивився «Таксі-блюз» Павла Лунгіна, то в образі музиканта, що спивається, просто себе побачив. Як точно помічено! От саме так буває із творчими людьми, які розмовляють із Богом!

— Ви виборсувалися із цього стану силою волі чи вас кодували?

— Так, мене «торпедували». Потім років із сім узагалі без алкоголю існував. Термін досить великий. Однак потім знову зриви були. Тепер я можу себе контролювати. Гадаю, тільки в роботі порятунок. А коли починається смуга безробіття, немає нових пропозицій, ти розумієш, що нікому не потрібен... Не про себе кажу. Їх же сотні, таких акторів, як я...

— Скажіть, а у відриві від своєї професії ви себе мислите?

— У принципі, останніми роками, коли почалися інфляція, кризи і взагалі все це божевільне життя, часом думаю, чим би ще зайнятися. Ну, таксистом міг би бути. Це точно. Таксистом справним, клієнтів не підводив би. Я, треба зiзнатися, минулими роками декілька разів підробляв візництвом. Пробував себе в новій ролі. Щоправда, одягав чорні окуляри, щоб не впізнали. Адже все в житті може бути: сьогодні успіх, а завтра ти нікому не потрібен...

— На екрані ви ставали і сумним суперменом, і пустотливим хлопчиною, і ватажком анархістів, — яка з ролей найдорожча?

— Микола Гудков у дилогії Геннадія Полоки «Наше покликання» — «Я — вожатий форпосту». Якщо пам'ятаєте, я грав там одну і ту саму роль із чудовим Павлом Петровичем Кадочниковим: він — герой у старості, я — в молодості. У першій частині дуже важка доля. Фільм був про шкільне самоврядування, але його вихід збігся з польськими подіями, і нас звинуватили в підтримці ідей «Солідарності». Через складності політичного моменту картину поклали на «полицю». І лише через декілька років Полоці дозволили знімати продовження. Проблем тут було багато, оскільки багато які виконавці за цей час дуже змінилися, а треба було монтувати старі кадри зі свіжими.

— Тепер ви й самі спробували сили в режисурі. Чим ваші «Круті» будуть відрізнятися від «Ментів»?

— «Ментів» я сприймаю як певний акторський капусник, пародію і навіть не завжди розумію, про що там ідеться. Ми ж вирішили продовжити традиції серіалу «Слідство ведуть знатоки».

— Про що тепер мріється, чого хочеться?

— Того ж, чого й давно хотілося: попрацювати з режисерами іншої школи, перевірити себе на іншій публіці, «Оскара» одержати хочеться. Проте особливої надії поки що немає.

— Однак дівчата, напевно, закохувались у ваших надійних, привабливих, рішучих героїв. У вас є шанувальники — це вже немало...

— Можливо, не знаю. Адже мої герої — то не зовсім я. Я інший. Талант режисера полягає в тому, щоб витягнути з мене все, що є в мені поганого і хорошого і що потрібно для певної ролі. Кажуть, у душі людини є куточок, де квітнуть сади, і є куток, куди зливають помиї. Я готовий до того, щоб мене спровокували — і в мені була б одна ненависть, вульгарність, гидота або навпаки — щирість, доброта, любов. На те й акторська професія, щоб витягувати з тебе те, що тобі невластиве. В акторстві є щось ірраціональне, ненормальне. От чому людей нашої професії в старовину ховали за огорожею кладовища.