Василь ПРОСТОПЧУК:

— Як Ви оцінюєте нинішній стан національної самосвідомості одного з найбільш патріотично налаштованих регіонів України?

— Навіть пересічний читач «Віча» знає, що Волинь була першим державним об'єднанням на українських теренах. Автор найдавнішого вітчизняного літопису, «Велесової книги», понад тисячу років тому зазначав: «Се Волинь була попереду і била ворогів, бо хоробра єсть. Та Волинь найпершим родом єсть». І хоч київський князь Володимир Великий «пожгоша» червенські (волинські) міста, але наші далекі отчичі простили йому цей гріх, бо його ж сини, онуки і правнуки вибудували нову могутню державу — Волинсько-Галицьку, яка й стала основою України. Tе державне утворення було настільки значною політичною, економічною й культурною потугою, що великий князь литовський Войшелк 1267 року просив нашого князя Шварна — сина могутнього волинського короля Данила Романовича — добровільно, за тодішнім ленним правом прийняти у своє володіння литовський престол і сформувати Русько-Литовську державу.

В історичній пам'яті волинян міцно зафіксовано, що Волинь була прямим спадкоємцем Київської Русі, першовпроваджувачем християнства, основою запровадження козацької держави, могутньою рушійною силою й опорою вже українських державотворчих процесів. У Києві ще тільки-но насильницьки, з відчайдушним опором волхвів, знайомилися з християнством, а в нас, за кілька століть до того, вже діяла єпархія, заснована природним шляхом. Ми витворили Звід законів державного й цивільного права, за яким пізніше діяли литовські, польські й українські правителі.

Волинь подарувала світові Андрія Рубльова, славу якого пізніше присвоїв північний сусід, вибудувала металургійну кузню України — місто Харалуг, вироби якого, зокрема мечі, оспівані автором «Слова о полку Ігоревім». У нас було видрукувано першу повну Біблію українською мовою (Острог), перше українське Євангеліє (Пересопниця), на якій нині з ініціативи волинянина Миколи Жулинського присягаються наші президенти, створено першу українську граматику, за якою навчався ще Михайло Ломоносов...

Саме в редакції газети «День» визріла й матеріалізувалася ідея про заснування громадського об'єднання «Волинське земляцтво», яке згуртувало навколо себе найвідоміших волинян на праматеринській землі й на близьких та далеких світових обширах. Мета — відродження, збереження та примноження історико-культурної спадщини краю як складової частини суверенної України. Місцева влада підтримує земляцтво — його очолює голова облдержадміністрації Борис Климчук. Бо ж патріотами не народжуються. Вони виховуються, плекаються.

— Якщо пригадати романтизм 91-го і події 94-го, то в чому полягають розчарування й надії 99-го?

— Явища суспільного життя перших років суверенізації з позиції верхогляда можуть здатися безперервним політико-культурологічним шоу. Скрізь вирувала масовка: у сесійному залі, на майданах і вулицях... Шахтарські каски. Опереточні національні шаровари й жупани. Міліцейські мундири та омонівські обладунки. Січово-стрілецька форма. Священницькі клобуки. Білі стрічки голодуючих. Плакати. Голосисті дудки й бубни. Різнокольорові прапори. Кийки. Газ. Розкладачки-лежаки. Мегафони... Багатьом здавалося, що ось-ось впаде манна небесна і всі, від Одеси аж до Хутора Михайлівського, заговорять українською мовою.

Але романтизм, як і верхоглядство, швидко минули. Суцільна економічна блокада України, розрив в односторонньому порядку партнерських зв'язків із нашими виробниками, «окупонювання» за безцінь нерухомого майна зарубіжними гендлярами, витік капіталу за межі країни, розкол православної церкви не з власної вини, чужомовна окупація інформаційного простору, відверта комунізація суспільства та інші негативні явища викликали в багатьох острах, заціпеніння, апатію. Та в цьому спекотливому горнилі анархії з нас випалювали ілюзії й нам відкривалися очі. Навіть найзакомплексованіші почали позбуватися романтизму, віри в месію, в ідеологію люмпенпролетаріату, інтернаціонал-соціалізму й партократизму. Почав формуватися становий хребет нації — середній клас, клас власників.

До фінішу минулого року ми підійшли з більшою надією. Залучено ряд національно свідомих, висококваліфікованих і порядних керівних кадрів. Вдалося уникнути спільного для країн СНД економічного, оборонного, валютного та інформаційного простору. Завдано удару, хоч і не нищівного, по ідеї відродження колишнього Союзу. Підірвано віру мас у могутність лівих сил. Нарешті знайдено альтернативне російському джерело енергоносіїв. Здійснено вагомий крок до єдності демократичних сил у підготовці до президентських виборів... Через те маю надію, що через рік-другий країна почне вставати з колін. І газетярське завдання полягає в тому, щоб цей оптимізм передати читачам, які вже втомилися від безладдя на вершинах влади.

— Що, на вашу думку, є головними причинами духовної та ідеологічної кризи в Україні?

— Відповідаючи на перше запитання, я зазначив, що саме провидіння передавало нам Велике князівство Литовське. Перед волинським князем Шварном Даниловичем відкривалася грандіозна можливість створення об'єднаної Українсько-Литовської держави. І це більше ніж за сто років до того, як Ольгерд захопив значну частину Південної Русі й приєднав її до Литви. З тією лишень принциповою різницею, що правила б у тій державі не литовська, як потім трапилося, а волинська династія Романовичів.

Але так не сталося. Державотворчі наміри Шварна поруйнував шалений галицький князь Лев Данилович. Він, ображений тим, що Литовське князівство дісталося не йому, а його молодшому братові Шварнові, вбив серед ночі Войшелка — тестя Шварна. Цей підступний і жорстокий вчинок не простили литовці, які після того свої помисли зосередили на Польщі й спільними силами закормижили Україну.

Відлуння тієї трагедії, як і інших, що супроводжували нас упродовж багатьох століть, болісно вчувається і в нинішньому часі, особливо в парламентському залі. Йде брат на брата, стіна на стіну. Відбувається хоч і без крові, але все одно жорстоке протистояння.

Правобережна Україна ще володіє генетичною пам'яттю і прагне західного, цивілізованого життя, а Лівобережна, уражена проросійською ідеологією, тягнеться до Москви. Але й там уже визріли сили, які розуміють, що тільки разом, гуртом можна вибудувати нову могутню державу на демократичних засадах.

Але для такого духовного єднання треба ще багато агітаційно-пропагандистських зусиль. Неймовірно важливу роль у цьому процесі могла б зіграти православна церква. Та вона сама уражена міжконфесійним протистоянням. Уже маємо чотири православні церкви. На скільки ще розпадатися? Де вихід?

З цього приводу хочеться запропонувати таке. Останнім часом, готуючись до 2000-ліття від дня народження Ісуса Христа, відбувається багато авторитетних дійств, на яких ведеться мова про необхідність злиття західної та східної течій християнства. То нехай православна Україна, що володіє десятьма тисячами приходів, покаже приклад возз'єднання і почне цей епохальний процес із офіційного запрошення Президентом папи Іоанна Павла II до відвідин Києва. Хтось же мусить першим торувати дорогу! Саме оновлена церква справлятиме величезний вплив на свідомість нинішнього й наступних поколінь українців.

— Які суспільні проблеми ви вважаєте найхарактернішими для Волині?

— На це запитання відповім коротко: обласна держадміністрація, обласна рада знають проблеми регіону не гірше за мене й знають, як їх розв'язати. Справа за тим, щоб не гнітили їхню господарсько-фінансову ініціативу, не в'язали їм руки й ноги у реформуванні власності. Краще б посприяли в інвестуванні будівництва Інтерпорту в Ковелі, міжнародного переїзду кордону в Ягодині, організації нафтодобування в Локачах, уже не кажучи про освоєння багатющих запасів міді й бурштину.

— Як би ви оцінили вплив столиці (політичний, економічний, інформаційний тощо) на ситуацію у вашому регіоні?

— Волинські королі впродовж багатьох-багатьох літ володіли престижним Київським великокняжим столом. Але абсолютна їх більшість не сиділа на ньому. Ця більшість віддавала перевагу своїй столиці, а в Києві тримала лише намісників. Через те у волинян власний погляд на східну столицю. Користуючись правом родової спадковості (тільки сприйміть це як жарт), висловлю кілька думок з приводу вашого запитання (а їх сприйміть цілком серйозно). Гнітить, що Верховна Рада й досі не захистила українське друковане слово, через що інформаційним простором заволоділи майже на сто відсотків газети Росії. Тривожить, що значна частина народних депутатів відверто хизується своїм антиукраїнством, прагне запровадити на наших теренах «білоруський варіант» і навіть піти далі — реанімувати Малоросію (Новоросію). Дивує, що окремі «верховники», позбувшись свідомо, привселюдно й добровільно політичної цнотливості, з усіх сил тримаються за депутатську недоторканність. А саме ця «недоторканність» і спричиняє найбільші фінансово-психологічні збочення! Турбує те, що Київ відкрив усі канали для руйнування національної культури і пропаганди літературно-мистецьких ерзаців. Стало правилом: чим убогіші здібності, тим більше часу відводиться для їх реклами та пропаганди.

Але багато що мені подобається. Я задоволений, що Верховна Рада за активної позиції депутатів-волинян різко підвищила продуктивність праці: за короткий час прийнято стільки законодавчих актів, як за весь період попереднього скликання. Хоч про їх значущість поки що не казатиму.

Та особливої снаги додає багатьом зупинення законними методами загрозливої діяльності «тіньової» влади, арешт її банківських активів, обгрунтована дискредитація її лідерів у міжнародному масштабі. Все це справило паралізуючий вплив на антиукраїнські сили. Думаю, що ця операція ще не завершена. Але вже сьогодні можна говорити, що її задумали й організували виконання справжні політичні гросмейстери.

— Як редактор з багаторічним досвідом роботи, якою ви бачите ситуацію зі свободою слова у ЗМІ: тотальний контроль, «клаптикова», «мозаїчна» свобода чи вільна конкуренція поглядів і точок зору?

— Незалежними засоби інформації можуть бути лише за умови, коли вони самі себе утримують. Таких у світі одиниці. Оскільки в Україні, як мені відомо, поки що немає самоутриманців, то нема й незалежних газет і телеканалів. Щоправда, є виняток — досить пристойний загальнодержавного статусу журнал «Волинь», видання якого фінансує Анатолій Якуб'юк, його засновник і редактор, котрого ніхто не тримає за загривок. Але журнал виходить епізодично, бо видавцеві хронічно не вистачає коштів, що тільки підтверджує мій висновок про нашу залежність, про нашу, пробачте, продажність.

Так, інтелектуальні вироби (витвори) у вигляді статей — це та сама ринкова продукція, яка купується і продається. Ми виконуємо замовлення свого господаря, тобто засновника, який має власні погляди на все: на гроші, армію, економіку, юриспруденцію, містику й навіть радіацію. Через те говорити про висловлення в тій самiй газеті різних поглядів і точок зору з тієї самої проблеми — від лукавого. У загальному точка зору одна — засновника. Навіть якщо під логотипом написано — «незалежна».

За моїми спостереженнями, в Україні сформовано три категорії засобів масової інформації: державну, корпоративну й розважальну. Найтяжче живеться тим виданням, які відстоюють і пропагують національну ідею. Оскільки нація тільки формується, то й попит на першу категорію видань обмежений, а звідси й фінансові труднощі. Найкраще фінансово почуваються корпоративні засоби масової інформації, які функціонують на завуальованому зарубіжному або «тіньовому» капіталі. Вони, до речі, найбільш національно руйнівні. Саме ці видання, а також частина третьої категорії, формують образ України як країни-попелюшки, котра може вижити лише в співдружності з іншими міжнародними жебраками. І проводиться ця робота досить талановито. Однак ці засоби приречені. Бо ідеї, які сповідують, ними ж і скомпрометовані.

Найкращу перспективу мають ті корпоративні видання, які свою діяльність вибудовують на відстоюванні демократичних засад державотворення у ствердженні національної ідеї. Вони вже складають протоядро майбутніх двох-трьох загальнонаціональних газет, які справлятимуть найбільший вплив на суспільно-політичне життя й диктуватимуть журналістську моду. Але за умови, якщо нині у більшості «кишенькові» демократичні партії завтра розвинуться у справді масові. Ось тоді потрібна буде не стільки державна цензура, як цензура совісті того, хто пише й мовить.

Ті, хто тільки рихтує своє перо до бою, мають знати: свобода слова допустима лише доти, доки вона не руйнує національних підвалин суспільства та його моралі. І ще одне слід зрозумiти: з найбільш принциповими журналістами розраховуються, як правило, кулею. Тому поважаю журналістів без ілюзій, які знають, на що й за що йдуть. Їх читати цікаво й корисно.