Мова – душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб
Іван Огієнко (митрополит Іларіон), митрополит УАПЦ, мовознавець, історик церкви, педагог

Відродити «Народний дім»

18 квітня, 2003 - 00:00

«Народний дім» (або «Народна аудиторія») — це те, що можна назвати клубом. Або, може, навіть так: будинком науково-технічної інформації і пропаганди. Ще з кінця XVIII ст. відомі громадські просвітні товариства — лікарські, природознавчі, спортивні, як на території Російської імперії, так і на західних українських землях. У 70 — 80-ті роки XIX ст. ними були засновані у великих містах офіційно визнані будинки народної просвіти. У Києві один із таких був на нинішній вулиці Воровського.

Можна також згадати Літературно-артистичне товариство, що діяло у 1895 — 1905 роках, доки не було заборонене владою, про що зловтішно повідомлялось у всіх радянських довідниках. Це об’єднання артистів, художників, літераторів влаштовувало літературно-музичні бесіди та вечори, читання, творчі конкурси, художні виставки, концерти, урочистості з нагоди визначних подій та ювілеїв. Почесними членами товариства не відмовились стати такі світочі культури, як Г. Сенкевич, Л. Толстой, В. Стасов, Н. Єрмолова, М. Старицький, І. Рєпін. Найактивнішими ж діячами були М. Соловцов, Є. Нєдєлін, М. Рощін-Інсаров, О. Купрін, І. Нечуй- Левицький, М. Заньковецька, М. Садовський, Олена Пчілка, М. Мурашко, А. Сантагано-Горчакова та iншi. За особливо активну співпрацю золотих жетонів товариства були удостоєні, серед інших, М. Лисенко, М. Тутковський, Леся Українка, яка читала на зібраннях свої реферати. Нині про цю видатну сторінку вітчизняної культури нагадує меморіальна дошка на київській вулиці Рогнідинській, де товариство містилось у 1896 — 1901 роках.

10 — 15 років тому у нашій тодішній країні також існувала велика кількість лекторіїв та загальнодоступних семінарів, абонементів тощо, де за цілком символічну платню можна було послухати більш-менш цікаві лекції на всілякі різноманітні теми, а найголовніше — поринути в атмосферу творчого спілкування серед однодумців та опонентів. Варто згадати чудові лекторії з мистецтва, архітектури, охорони здоров’я, цілі народні університети культури. Опікувались ними як Всесоюзне товариство «Знання», так і всілякі громадські об’єднання. Звісно, під компетентним державним наглядом. Засобам масової інформації також дозволялось розважати народ науково-популярними студіями, хоча розкішні закордонні науково-популярні серіали були підозрілою екзотикою (на відміну від горезвісних «мильних опер»). Уся ця діяльність прикрашала життя своїм досить численним прихильникам і утримувала немалу кількість фахівців.

В умовах жорсткого ідеологічного контролю роль культури звужувалась до суто мистецьких, декоративно-прикрашальних функцій на державному мундирі. Повноцінний відповідальний дорослий розум вважався привілеєм обраних. Мислення дозволялось лише словами, і то не будь- якими, а лише офіційно затвердженими. В усіх соціалістичних державах інтелігенція проголошувалась маргінальним прошарком суспільства, підпорядкованим ідеології «простих (чесних) роботяг» і не переобтяжених знаннями можновладців. Зі сфери громадського життя вилучались найважливіші функції культури — як здатності спільними силами виявляти і вирішувати проблеми й конфлікти будь-якої природи. Соціалізм проґавив глобальну науково-технічну революцію, програв ідеологічне змагання на теренах засобів масової інформації. Що, зрештою, спричинило падіння економіки, а потім — і держави. Інших винних можна шукати лише для психологічного розвантаження. У бурхливих перипетіях перебудови та гласності ми стали учасниками драматичних пропагандистських конфліктів. Культура загалом, у тому числі й освіта, ставши полем бою, багато втратила. Правда, в бою втрачається не лише хороше: пересічні бібліотечні полиці заповнено старим мотлохом, який нічим не кращий за новий агресивно оформлений мотлох на сучасних комерційних розкладках. Про хороший смак, почуття міри, глибоку й широку загальнолюдську культуру, духовну працю — йдеться надто рідко. Крах «єдино вірного наукового світогляду» добряче забризкав багном самі поняття «наука», «технологія», «світогляд». Не кажучи вже про такі здавна табуйовані для обивательського чистоплюйства лайки, як «політика», «ідеологія», «пропаганда». Затяті «друзі» українського народу продовжують турботливо оберігати нас від зайвих знань, умінь, а відтак і грошей, настійливо нав’язуючи натомість безліч захоплюючих і цілком безпечних забавок. Не кажучи вже про власних, доморощених «активістів».

Але потреба в живому інтелектуальному спілкуванні притаманна людині за будь-якої погоди, розвитку радіо, телебачення та зв’язку. Не раз паразитували на цьому всілякі пройдисвіти, збираючи грандіозні натовпи. Бурхливо шириться галаслива й показна декоративна релігійність, сектантство. Поза пристойною освітою і культурою опиняються цілі покоління і верстви населення. Святе місце науки на чолі суспільства лишилось порожнім; інтелектуальна безпека опинилась без захисту навіть проти авантюристів-аматорів, не кажучи вже про поважні досвідчені органи пропаганди. Світова інформаційна боротьба ведеться з мінімальними обмеженнями, і ми в ній вже багато років зазнаємо поразки за поразкою. А для перемоги так необхідні наступ і, хоч невеликі, але визнані світом успіхи.

Вчені ж, за браком ідейно-організаційної опіки, поляризувались на тих, хто пустився берега, пробиваючись на власний страх і ризик, не гребуючи ні комерцією, ні репетиторством, ні зарубіжними гастролями, і на тих, хто ображено відійшов у глухий захист, у башти з кісток різного роду викопних ідеологій. Між тим, світова наука як ніколи активно росте, міцніє і заробляє добрі гроші. Правда, це вже зовсім не те, до чого у нас звикли 10—20—30 років тому, в розквіті державного «застою мізків». Нині навіть банальний прогноз погоди стає явищем культури й комерції. На жаль, багатьом нашим землякам усе це здається надто далеким. З ким же ви, діячі науки?

І постає нагальна альтернатива: чи буде наше суспільство дієвим, активним, самостійним, культурним. Чи — що? — Одвічне: «Бути чи не бути? Під ударами фатуму схилятись — чи достойно?!»

Отже, потреба очевидна. Відроджуючи й розширюючи віковічні традиції колишніх «Народних аудиторій», товариств «Просвіта» та «Знання», наповнювати їх актуальним змістом, вирішувати кардинальну проблему нашого часу — рівноправну інтеграцію націй і народів у глобальне економічне й культурне співтовариство.

Валерій ЛИСЕНКО, Чорнобиль
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments