Обирати собі уряд має право лише той народ, який постійно знаходиться в курсі того, що відбувається
Томас Джефферсон, видатний політичний діяч, дипломат і філософ епохи Просвітництва, один з авторів Декларації незалежності США, 3-й президент США в 1801-1809 роках

«Віра, що добро переможе зло, примусила його піти на війну»

Сергій КУРУКА не повернувся з цієї неоголошеної війни, але залишив свої свідчення про неї
13 вересня, 2021 - 18:36
Сергій КУРУКА / Фото надано Оксаною Косюк

ПОКАЗУВАТИ НЕ ЛИШЕ ГЕРОЇЗМ, А Й БУДНІ
     Спогади, якими з кореспондентом «Дня» поділилася Оксана КОСЮК, доцентка кафедри соціальних комунікацій Волинського національного університету імені Лесі Українки, це її записи, зроблені відразу після телефонних розмов із двоюрідним братом. Сергій КУРУКА не повернувся з цієї неоголошеної війни, але залишив свої свідчення про неї. Це його бачення війни. Він загинув, і з нього вже ніхто нічого не спитає.
    Оксана пробувала опублікувати свої записи в одному з волинських видань, але їй відповіли, що не надрукують, бо хто повірить розповідям одного солдата, й взагалі, треба показувати героїзм, а не будні війни. А вона зберігала цей запис, бо для неї це важливо. Розуміла, що не про все можна було тоді говорити і писати, але правда все одно рано чи пізно дає про себе знати, в цьому випадку – болючими споминами рідних загиблих, які хочуть, щоб про неї знали. Тим паче, що Сергій був воїном 51-ї бригади, яку знищило вище керівництво, попри те що вона однією з перших вступила в бій із ворогом, і завдяки якій було визволено 20 міст.

«Я розуміла, що він уже не повернеться, – каже Оксана. – Останній раз ми розмовляли фрагментами, бо тривали шалені обстріли. Він сам телефонував, бо тримати все в собі було психологічно важко». Отож чим ділився з сестрою Сергій? Ось що вона записала після розмов із ним.

ДО ВІЙНИ НЕ ГОТУВАЛИ

Спочатку все виглядало як імітація бойових дій. Сергій та інші бійці не готувалися до справжньої війни. Вранці 22 травня 2014 року поблизу міста Волноваха стався перший напад бойовиків на табір 51-ї бригади. За словами Сергія, все відбулося зранку і дуже несподівано. Військові були неозброєні, їм не дозволяли стріляти, бо офіційно військові дії не почалися.

Скрізь панував хаос. Вороги просто відстрілювали наших хлопців, наче незахищених тварин, а недобитих переїжджали машинами. Найжорстокішими серед нападників були чеченці. Вони орудували ножами, наче м’ясники, а потім усе трамбували КамАЗами. (Одним із підтверджень, що серед нападників під Волновахою були і чеченці, які діяли, як м’ясники, є розповідь удови, чийого чоловіка з-під Волновахи привезли з перерізаним горлом. – Авт.).

Не було зброї, технічного забезпечення, бронежилетів, серед перших загинув санітар. Тому першої медичної допомоги теж ніхто не надавав. Зрештою, бійці бригади були просто психологічно не готові до того, що скрізь будуть калюжі крові і на деревах висітимуть залишки тіл, тому більшість із них сиділи, де попало, в напівпритомному стані, або втрачали свідомість. На світанку все завершилось… Зібрали залишки тіл. Отримали наказ вийти з зони АТО. Під час передислокації бригада ще кілька раз потрапила під обстріл.

Наступного дня в телефонній розмові Сергій розповів мені про волноваську трагедію і сказав, що бригаду передислоковують на південь, напевно, в Миколаїв. Розповів також, що багато психічно неврівноважених плачуть, просять відпустити їх, і готові йти під трибунал. Я просила Сергія забиратися звідти будь-яким чином, але він сказав, що не може цього зробити, бо сам себе перестане поважати. Заспокоював, що він військовозобов’язаний, достатньо навчений, та ще й снайпер. Крім того, повідомив, що з ним щойно розмовляв новий очільник бригади, і дуже просив не звільнятися, бо, мовляв, таких, як Сергій, одиниці.

Під Миколаєвом із бригадою працювали українські та американські психологи. Хлопці почали реабілітовуватись. Усе, що сталося у Волновасі, згадувалось як важкий сон...

ЗАГИБЕЛЬ ЧИ ПОЛОН?..

У середині червня 51-у бригаду знову відправили на схід. У розмовах зі мною Сергій розповідав, що він десь поблизу Луганська. Казав, що тепер у бійців хороші бронежилети, але, на жаль, немає шоломів (однак їх мають підвезти найближчим часом). Розповідав також, що з початку липня там тривають періодичні бої. В танку згорів попередній командир, якого дуже поважали. На зміну тому командирові приходили дуже підозрілі типи, які свідомо спрямовували бійців так, щоб ті потрапляли в засідку. Складалося враження, що їх купили, бо хлопці бачили в них величезні суми грошей. Зрештою, бригада перестала вірити очільникам і стала про все розпитувати місцеве населення.

Рухалися весь час навмання і напомацки. Боялися неусвідомлено перейти кордон, бо знали, що тоді потраплять під суд як зрадники. Жили, здебільшого, в землянках. На початку серпня Сергій увесь час зникав, обриваючи телефонний зв’язок. Я боялося йому дзвонити, бо знала, що за номером телефону можна визначити місцезнаходження бійця. Ситуація нагніталася, відчувалося, що ось-ось щось трапиться…

21 серпня 51-а бригада була десь під Мар’їнкою. 23 Сергій востаннє розмовляв із батьками, які не знали, що він не в запасі, а на війні. Але оскільки він періодично зникав і був поза зоною досяжності, то ніхто особливо не хвилювався.

26 серпня, коли засоби масової комунікації поширили інформацію про Іловайськ, рідні почали пошуки. Мама їздила до Києва. В інтернеті з’явилися списки загиблих, зниклих безвісти, полонених. Сергій потрапив у перелік зниклих під прізвищем Курук, а не Курука.

На межі серпня-вересня рідні всілякими способами шукали хоч якусь інформацію про Сергія. Телефонували бійцям, розмовляли з тими, хто вже повернувся додому, дзвонили в Міністерство оборони. Інформація надходила діаметрально протилежна: одні розповідали, що бачили, як Сергія вбили, а тіло потім вантажили в КамАЗ; інші, що його виносили з-під обстрілу пораненого, а потім залишили, бо помер; окремі казали, що бачили, як лежав на березі річки. Більшість стверджували, що Сергій загинув на посту під обстрілом «Градів» біля населеного пункту Дзеркальне.

У кінці жовтня Сергій потрапив у список полонених. Я вийшла на зв’язок із Володимиром Рубаном – керівником центру звільнення полонених, який підтвердив, що Сергій Курука в полоні.

На цей час друзі та знайомі почали поширювати інформацію про Сергія в інтернеті. Дівчата показували фотографії, на яких Сергій був із снайперською зброєю. Рідні намагалися зупинити цей процес, бо знали, що це може зашкодити, але, на жаль, інформація множилась...

У листопаді сепаратисти весь час мені телефонували. Казали, що Сергій у них. Пояснювали, що для процесу передачі я маю приїхати в Дніпропетровськ. Я просила дати телефон Сергію, щоб він щось сказав, але на цьому, як правило, зв’язок обривався…

У грудні надія почала танути, бо всі полонені вже вийшли на зв’язок, а Сергій – ні.

19 грудня з прокуратури міста Луцька зателефонували і повідомили, що Сергія ідентифікували за ДНК. Сказали, що він похований у Дніпропетровську як невідомий солдат. От і все…

ВИКОНАВ МІСІЮ ЧОЛОВІКА-ВОЇНА

Сергій Курука був дуже доброю людиною… Я пишу так не тому, що він загинув, і не тому, що був моїм двоюрідним братом. Просто є така категорія абсолютно позитивних людей. Оці люди і гинуть чомусь найпершими…

Скільки пам’ятаю, він завжди усміхався, жартував, розповідав веселі історії. Завжди мав багато друзів, знайомих, подобався дівчатам. Із дитячих років усім цікавився: технікою, тваринами, новими ідеями тощо. З ним неможливо було сваритися чи конфліктувати. Всі люди його справді любили.

Поряд із щирістю, відповідальністю та безвідмовністю була в ньому якась абсолютно дитяча наївна віра в те, що добро має перемагати зло просто тому, що так правильно. Ця віра сформувала його романтичні уявлення про чоловічі місії в цьому світі. Вона ж примусила піти на війну… І загинути…

Сергія призвали до Збройних сил України через військкомат як військовозобов’язаного в квітні 2014 року, після анексії Криму. До травня він проходив додаткову підготовку на Рівненському полігоні. В травні потрапив на схід у складі 51-ї окремої механізованої бригади. Батьки про це не знали. Сергій сказав правду лише дружині і мені…

***

На моє запитання, чому ми не повинні мовчати, розказувати про цих хлопців, які своїми життями зупинили ворога далеко від нашого дому, Оксана відповіла так: «Я вважаю, що правда не потребує додаткових підстав на існування... А обман, навпаки – одвічно негативна категорія, тісно пов'язана з різноманітними викривленнями та деформаціями: історії, індивідуальної та масової свідомостей, менталітету... На пропагандистських та ідеологічних "подачах" війни, як правило, нагрівають руки та вибудовують "легенди" ті, хто тієї війни у вічі не бачив, бо ховався в несправжніх хворобах, на посадах, у закладах освіти тощо. І я хочу, щоб бачили, за що розформували, тягали по судилищах, лікували в психіатричних клініках та рятували від самогубств уже майже міфічну 51-ту бригаду... Я не змогла врятувати брата, то хочу реабілітувати бодай пам'ять про всіх воїнів 51-ї окремої механізованої бригади Збройних сил України, яка була ПЕРШОЮ кинута у вир неоголошеної війни».

Наталія МАЛІМОН, «День», Луцьк