Істина - пробний камінь самої себе та брехні.
Бенедикт Спіноза, нідерландський філософ, науковець, політичний та релігійний мислитель

Віталій Чудновський: Не кидатися словом…

30 жовтня, 2009 - 00:00

Минули часи, коли з політиками було прийнято говорити виключно як з «офіційними особами» й на офіційну тематику, нинішніх українців політик дедалі більше цікавить як людина, як особистість – поза своєю роботою. Щоб визначити, наскільки він надійний, урівноважений тощо, чи можна йому довіряти. Сьогодні ми розмовляємо з ВІТАЛІЄМ ЧУДНОВСЬКИМ, народним депутатом України.

— Віталію Олеговичу, давайте почнемо з вашої сім'ї. Ви один із чотирьох братів – а це велика родина. Як вас виховували? Адже виховати чотирьох хлопців – справа нелегка.

— Наш батько був військовим. Суворість нам була необхідна – ми всі були дуже активними, до того ж, досить романтичними – багато читали, й здебільшого книжки про пригоди, які, звісно, хотілося втілити в життя. Я зачитувався тоді Джеком Лондоном і Фенімором Купером – ось і тягнуло на подвиги. То ми з братом-погодком вирушали в плавання на крижинах по кар'єру, то намагалися на потягах їхати в теплі країни. Нас рятували, знімали з поїздів, пояснювали, що так робити не можна. Але ми все одно знову намагалися щось вигадати.

– Уявляю, як було батькам! Розкажіть, які ваші батьки?

— Тато був спортсменом, любив активний відпочинок, а мати – це взагалі окрема розмова. У мене таке враження, що в ній термоядерний реактор – вона зараз, у свої сімдесят, очолює Профспілку бібліотек Києва, бігає більше ніж я, дуже активна! Батьки все робили для того, щоб ми з братами були єдиним цілим. Ми й у дитинстві один за одного стояли, й зараз усі свята проводимо разом – уже з родинами. Радію, коли поруч рідні люди, їхні діти.

— Крім того, що вашим захопленням були книжки, чим іще займалися в дитинстві? Відвідували гуртки, спортивні секції?

— Так. Наприклад, я закінчив музичну школу. Зараз розумію, що музика – це було правильно – треба для загального розвитку. А тоді я просто дав мамі слово, що ходитиму до музичної школи. Батько з раннього дитинства прищепив головне правило: дав слово – дотримуйся, хоч зі шкури лізь. Він навчив мене будь-яку справу доводити до кінця. Тому питання, ходити чи не ходити на музику, взагалі не виникало. Мені батьківська наука дуже пригодилася згодом. Сьогодні те саме кажу своїм дітям: не кидатися словом, але якщо вже дав, будь ласкавий... А спорт у моєму житті був постійно – адже ми як сім'я військового переїжджали з місця на місце, тож я встиг позайматися й різними видами спорту: боксом, гімнастикою, плаванням.

— А зараз знаходите час для спорту?

— Знаходжу. Дуже любимо всією сім'єю подорожувати, причому відпочинок у нас зазвичай активний. Щозими вже протягом 10 —12 років обов'язково їздимо в гори – кататися на лижах. Моя 16-річна донька Саша – чудовий лижник. Вона їздить такими складними чорними трасами, якими я не можу їздити! А син Нікіта, незважаючи на те, що йому всього лише п‘ять років, уже два роки стоїть на лижах і їздить сам.

– Ви були і жовтеням, і піонером, і комсомольцем. Як вважаєте, це було добре? Чи потрібні сьогоднішнім дітям якісь об'єднуючі організації?

– Вважаю, що там було багато позитивного, й багато чого можна й треба спробувати нашим дітям, принаймні показати. Я маю на увазі не ідеологічне наповнення, а організаційне – все-таки піонерія, комсомол давали дітям можливість бути активними, спільно щось вигадувати, у щось вірити, втілювати. Згадайте хоча б «Зірницю», табори! Тоді покаранням було не поїхати до табору, не взяти участі в якихось змаганнях!

– А що, на вашу думку, головне для отримання квитка в світле майбутнє? Якщо не оцінки – то що? Талан? Хитрість? Уміння опинитися в потрібний час у потрібному місці? Зв'язки, знайомства? Життєва мудрість?

– Напевно, все з перерахованого має право на життя, бо підтверджене чиїмось досвідом. Головне – знати, чим ти хочеш займатися. Треба розібратися в собі й зрозуміти, чого ти хочеш. Коли людина визначиться, чого вона хоче, вона починає цілеспрямовано просуватися до своєї мети, не розпилюючись на щось інше. І всього досягне.

— З такою активністю, напевно, були лідером? Користувалися авторитетом у однокласників, друзів?

— Був одним із лідерів. Якщо бігти на «Зірницю» – так я. Якщо зривати уроки – теж я. Траплялося, що й «на килим» у школі викликали. Але не вважаю, що цього треба соромитися – це все життєвий досвід. Доводилося й за компанію страждати. Адже я був навчений: якщо йду з кимось – то до кінця, якщо когось кривдять, мушу йти й захищати. Звісно, не завжди виходило розсудливо – адже тоді на першому місці був юнацький максималізм.

– А за що найбільше вдома перепадало?

– За брехню. Якщо казав правду, хоч би якою вона була, мене батьки могли зрозуміти і йшли зі мною на компроміс, якщо ж ловили на брехні – перепадало без розмов. Не ображався – адже ображає незаслужене покарання, а якщо заслужено – це урок на майбутнє: не брехати.

– Після школи ви вступили до технікуму, потім до інституту. Безтурботний був час?

– Як сказати… У технікумі – ще так. А потім була армія, через рік після повернення зі служби я одружився, народилася дочка – й мені треба було працювати, щоб забезпечувати сім'ю. У Наргоспі я вчився на заочному відділенні, щоб була можливість працювати.

– Ви досить рано одружилися. Розкажіть, де познайомилися з майбутньою дружиною?

– В армії. Олена приїжджала на присягу до свого брата – мого друга. Це було кохання з першого погляду. Потім ми зрідка переписувалися й жодного разу більше не бачилися! Але через два роки, коли я повернувся, ми почали зустрічатися.

— Яка для вас ідеальна жінка?

— Моя дружина. Жінка, якій я можу цілковито довіряти, яка нескінченно добра до наших дітей. Іще важлива щирість. Якщо щось не так, Олена не триматиме це в собі, як і я – ми все говоримо одне одному. Довіра, чесність у стосунках – це найважливіше. У нас не існує невирішених суперечок – тому що ми швидко з ними розбираємося.

— На політичні теми розмовляєте з дочкою? Наскільки її це цікавить?

— 2004 року вона, як і всі, дуже перейнялася духом Майдану, ходила вся в помаранчевому, вдома теж усе було обклеєно символікою Майдану. Вона тоді так просила в мене автограф Юлії Володимирівни! І я взяв. Тоді її дуже цікавила політична тематика, хоча вона ще й була недостатньо дорослою, щоб усе розуміти. А зараз, хоч і подорослішала, такого великого інтересу в неї вже немає. І, напевно, слава Богу.

— Як ви вважаєте, чи потрібні сьогодні в школах політінформації?

— Я за те, щоб не нав'язувати. Якщо це цікаво, треба дати дітям можливість це організувати. У них завжди має бути вибір. А взагалі, в країнах, де все добре, люди політикою не надто цікавляться.

— Для вас політика – не просто інтерес, а робота. Що для вас відпочити так, щоб встати в стрій з новими силами?

– Якщо є можливість – поплавати в басейні. А взагалі, я відпочиваю, коли поряд мої діти. Коли син мене зустрічає, обіймає й налітає зі своїми, характерними для його віку, тисячами «чому», з мене злітає будь-яка втома. Узагалі вдома в мене абсолютно інша атмосфера – тому мені й добре. Коли люди біжать кудись розслабитися, я біжу додому – мені вдома затишно й комфортно.

— А екстримом захоплюєтеся?

— Зараз захоплюють мотоцикли. Друзі нерідко запитують: тобі не страшно? Знаєте, на важкому мотоциклі – чопері – можу їхати 60 км/год. і на-со-лод-жу-ва-ти-ся. Звуком мотоцикла, вільною посадкою, дивитися назустріч вітру… Насправді, це спосіб життя. У Harley-Davidson є девіз: «жити, щоб їхати; їхати, щоб жити». А якщо вже захочеться швидкості – є спорткомплекс «Чайка», де можна вичавити з мотоцикла все, що завгодно. Ще бувають байкерські зльоти…

— Ви берете участь у байкерських зльотах?!

— Так. Хоча зараз через напружений графік роботи це нечасто виходить, але все ж таки зрідка знаходжу час. Я навіть на роботу, до Кабміну, декілька разів тихенько на мотоциклі приїжджав.

— І останнє: сформулюйте, будь ласка, коротко ваше світовідчуття в нинішній непростий час?

— Я оптиміст, вірю в краще, в те, що все можна подолати, вирішити. Я – за позитив.

Розмовляла Марія СЛАВСЬКА. Фото Анатолія ЛИТВИНЕНКА
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments