У державців немає місця для філософії.
Томас Мор, англійський письменник, філософ, державний діяч, лорд-канцлер, Святий Римо-католицької церкви

Війна як ремесло

14 травня, 2008 - 00:00

Коментар до публікації: «Ціна Перемоги», (№80, середа, 7 травня 2008)

Ми ніколи не осмислимо минулої війни, якщо будемо розглядати її з ідеологічних позицій. Відповідно до різних ідеологій ті самі люди одними будуть вважатися «окупантами», а іншими — «визволителями». Бо як «окупанти», так само і «визволителі» грабували місцеве населення і ґвалтували жінок. І були жінки, котрі добровільно віддавалися «окупантам» і не давалися «визволителям». Тому якщо якомусь «визволителю» не подобається, що його хтось називає окупантом, то треба не обурюватися, а постаратися зрозуміти, чому це так. Ми ніколи не осмислимо минулої війни, якщо будемо міряти її моральними мірками, мислячи по-ленінські — є війни «справедливі» і є війни «несправедливі». Справедливість занадто складна і суб’єктивна категорія, щоби нею можна було вимірювати ступінь людських страждань і нещасть, які несе із собою таке суперечливе явище, як війна. Ми ніколи не осмислимо минулої війни, якщо будемо питати себе, за що воювали ті чи інші солдати. Не будемо брехати собі — солдати здебільшого воюють не тому, що хочуть когось визволяти або поневолити, а тому, що просто не можуть цього не робити. Одні вважають це своїм покликанням, а інших призвали в армію, не питаючи у них згоди. Але і ті, і другі мусять у першу чергу виконувати накази командування і вже в другу чергу думати про те, чи є їх дії справедливими, правильними, доцільними чи ні. На тому тримаються всі армії. Ми ніколи не осмислимо минулої війни, якщо будемо забувати, що ведення війни є мистецтвом, мистецтвом перемагати не за будь-яку ціну, а за мінімальну. Вислів з патріотичної пісні: «Мы за ценой не постоим» — це ганьба для воєначальників. Війна має вестися мудро, професійно, ощадно. Відповідно треба й оцінювати солдат за тим, наскільки вони оволоділи військовою майстерністю, а не за тим, що вони проявили «безумство храбрых» і віддали своє життя за якусь ідею, тим більше облудну. При такому підході колишні противники скоріше подадуть друг другу руки, ніж продовжуватимуть сперечатись, на чиєму боці була справедливість і хто насправді боровся за незалежність нашої держави. Бо і в часи війни після кожного наказу Сталіна стояло: «Слава героям, павшим в боях за свободу и независимомть нашей Родины». Отож незалежність теж можна розуміти по-різному. У принципі кожен солдат є звичайним пішаком у великій грі політиків і в руках вищого командування. Усвідомлювати це самому солдату неприємно, тому при тоталітарних режимах пропагандистська машина втовкмачує солдату в голову його «велику місію». В Західній Європі інакше, там війна здавна трактується як свого роду небезпечний спорт, яким мають займатися мужні і сильні люди. Недаремно британський генерал Веллінгтон після перемоги над Наполеоном сказав: «Війна була виграна на спортивних площадках Ітона». А в спорті після поєдинку суперники потискають один одному руки, таким є кодекс спортивної честі. От і в червні 1964 року у двадцятиліття «дня Д» на узбережжі Нормандії зустрілися ветерани німецької і союзних армій, щоб разом пом’янути полеглих у жорстоких боях при висадці десанту cоюзників. Потиснувши один одному руки, дали слово честі боротися за те, щоб більше ніколи не повторився жах тієї війни, а суперництво між народами велося лише на спортивних майданах. Вони не дивилися один на одного, як вороги, а як солдати, які лише мали чесно виконувати і виконували свій військовий обов’язок і за це вони поважали один одного. Взагалі, це є природно поважати людей, які роблять свою справу майстерно. І нерідко на західному фронті збитий льотчик хотів потиснути руку тому асу, який його збив. Це на західному, а радянські льотчики в таких випадках відмовлялися подати руку збитому ними німцю. Слов’янська військова традиція відрізняється від західноєвропейської, де звичаї ведення війни беруть початок з рицарських турнірів, ведених за певними правилами. Тому і війна має свої неписані закони. За цими законами вояк має відкрито носити зброю, а піднявши руки вгору, він чесно дає знати супротивнику, що більше вести бойових дій не буде, він також не буде стріляти в спину супротивнику, прикинувшись убитим. Україна хоче йти до Європи, а українська армія лише розбудовується, тому вона має осягати і європейські звичаї війни, і військову майстерність, вивчаючи військові операцій у війнах незалежно від того, яка ідеологія була накинена тій чи іншій армії. Як німецькі, так і радянські генерали можуть бути для українських добрими вчителями. А вчителів треба поважати з усіма їхніми недоліками. І військову професію теж слід поважати як особливо небезпечну професію шляхетних і мужніх людей. Коли наші ветерани це зрозуміють, тоді не треба буде Президенту прикладати надзусилля для їх примирення. І він буде знати також, що поважати Героя Радянського Союзу слід за його військову майстерність, а не за те, що він приніс «свободу» на Західну Україну чи ще кудись, як той сам вважає. Зрештою, це треба знати не одному лише Президенту.

Валентин СТЕЦЮК
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments