Нудьгуючи дефілюють таксисти, які ще недавно, немов заведені,
бігали від пасажирів до машини; настали «зимові канікули» у валютних «кидал»,
які встигли за період курортного напливу добряче «полоскотати» нерви у
довірливих відпускників, а простіше кажучи, пограбувати на виду у стражів
порядку. Перерва у вокзальних повій, які стомилися вештатися без діла по
мокрому холодному перону і «стріляти» сигарети у залітних «хлопчиків»,
їхні обличчя потьмяніли, змарніли і можуть викликати тільки одне бажання:
якнайшвидше відчепитися від нав’язливих чіплянь, від низки сумнівних обіцянок
і ще сумнівніших насолод, у самісінький розпал яких вас можуть ударити
цеглиною по голові і залишити відпочивати в самій краватці. Кафе блимає
в півтора ока і закликає сумнівним затишком перегару, холодних стільців
і буфетницею «підшофе», яка блідою рукою наливає міцні напої. З неба капає
дощ, залишаючи в душі каламутні калюжі, і здається, що після глибокого
вдиху цей вокзал, ці стомлені від життя люди, ці запитальні очі впадуть
у глибоку непритомність до наступного літа.
Однак, переживши перше враження, чому б і не зацікавитися
ближче цим злачним місцем, де так само, як і скрізь, існують кохання, страждання,
брехня, істина і сподівання, надійно сховані під бронею ненависті. На будівлі
вокзалу пам’ятна плита-пам’ятка на честь того самого героя громадянської
війни Фрунзе, який звідси, з вокзального телеграфного апарату рапортував
вождеві про взяття Перекопу. І що вождь, зрадів? Чи сказав своє: «Це архіважлива
справа, батечку! Телеграфуйте негайно! Я залишуся в Смольному на всю ніч!»?
А Фрунзе задоволено пішов дивитися на повій, вивантажених із забутих у
поспіху білою армією вагонів, аби якось скрасити важкий кривавий день?
Можливо. А вагони з повіями — це не вигадка істориків, а правдивий факт.
Тому й славляться джанкойські пані зразковою вродою, адже їхні далекі прабабусі
так і залишилися в цьому місті назавжди, вийшовши заміж, понароджували
дітей, передавши свою прославлену красу російських будинків розпусти у
спадок. Дивні за тонкощами вирази і красою очей особи! Породисті слов’янки
штурмують Туреччину і одягаються в хутра і «брилики».
У приміщенні тепло від застояного повітря й камінів. На
лавці очікування сидить відомий усім вокзальний сторож валіз — колишній
учитель історії. Йому шістдесят п’ять років, він тепло вдягнутий, носить
краватку, а черевики взуває в галоші — особливий шик лихоліття. Свій бізнес
він робить терпляче й старанно, за скромну плату вартує валізи транзитних
пасажирів, може вартувати день, добу, дві... Він конкурує з камерою зберігання,
його недолюблюють «камерники-зберігальники» з холодного темного підвалу,
вони ненавидять його як образ демократії: адже він має патент і маленьку
табличку: «Охороняю валізи. Цілість гарантую!» І варто замислитися, чому
«транзитники» довіряють йому свою поклажу. У колишнього вчителя історії
натхненне, класичних форм особа, він читає товстий фоліант історичних досліджень
новітнього часу, поряд газети в порядку важливості інформації. Він не метушливий
і не ховає очей від клієнтів. Неголосно призначає ціну, яка залежить від
вигляду і манер сторони, що має потребу в його послугах. Інколи ціна підстрибує.
Звати його Ернест Петрович. Оточений, немов дітьми, валізами і сумками,
він пильно поглядає на перехожих, які не вселяють довір’я, подумки прикидаючи
загрозу можливого зазіхання на його бізнес. Єдиний випадок, коли злодюжка
намагався поцупити валізу, надовго запам’ятався «дідусеві Ернесту» і про
всяк випадок він почав носити із собою спеціально виготовлену на замовлення
палицю.
Міліція кидає тужливі погляди в його бік, чомусь вважаючи,
що сторожовий бізнес приносить «мільйони», а їм від цього ані копійки...
Користуватися послугами Ернеста Петровича зручно, йому
довіряють, як рідному, а до кого ще залишилося у нас довір’я, якщо не до
тих, кому ми довіряємо інтимне нутро нашої поклажі?
Єдиний раз, коли клієнт обдурив «діда Ернеста» і не прийшов
за своїми валізами, чим створив безліч незручностей, стався місяць тому.
Але в клієнта була поважна причина: він помер від передозування наркотиків.
У речах покійного знайшли багато цікавих предметів, серед яких був і блискучий
пістолет з глушником і кілька наборів імпортних відмичок. Уперше поняті
бачили стільки презервативів!
Обігнувши вокзал з півдня, можна зазирнути в перукарню,
де нещодавно ще працював перукарем дивний чоловік з одним вухом. Він стриг
швидко, дуже швидко, мурашки бігали по шкірі, так швидко він стриг! Відтак
майстер зник з усіма інструментами і машинкою для стрижки, забрав навіть
простирадла і подушечки для щік! Подумки я називав його «Ван-Гогом без
роботи», який перекваліфікувався в цирульники. Він навіть сам стригся коротко,
і від того вухо виглядало настороженим, загрозливим. Асоціативний ряд,
що його викликав одновухий перукар, був плодотворним і забавним, таємничим
і тому особливо реальним.
Поруч з вокзалом — міліцейська частина, звідки розшнуровані
«суточники» по-дитячому довірливо, по-дорослому приречено йдуть за конвоїром
на роботу. Немов колаж з нашого радянського дитинства, який забули поміняти
нові господарі життя. Свистить паровоз, що стоїть на запасному шляху, закінчується
дощ, ворушиться велике хворе сіре тіло моєї батьківщини, бачити яке боляче
і ще більш боляче жити в ньому. Триває нескінченний абсурд буття, в якому
кожний шукає своє місце, б’ється, гризе чуже горло, заповнює собою нішу,
виставляючи вперед злі перелякані клешні, аби щодня і повсякчас говорити
собі: «Я є!»
Джанкой







