Найбільша і найважливіша частина виховання кожного — це те, що ми даємо собі самі.
Едвард Ґіббон, британський історик, член Парламенту Великої Британії

Володар кам’яного персня

За неповних півстоліття її колишній директор вибудував єдиний у своєму роді «Музей музеїв»
20 грудня, 2012 - 15:16
«СТРАЖ ЗАМКІВ. ГЕРОЙ УКРАЇНИ БОРИС ВОЗНИЦЬКИЙ» / ФОТО МАРИНИ КАРПІЙ

За неповних півстоліття її колишній директор вибудував єдиний у своєму роді «Музей музеїв», врятував від руйнації численні пам’ятки історії та культури, зберіг для нас шедеври іконописця Іова Кондзелевича, скульптора Іоанна Георгія Пінзеля, збагатив нашу національну спадщину тим, що брав активну участь у відбудові та музеєфікації Батурина, створенні «Мистецького Арсеналу», організації численних виставок в Україні та за її межами. До ювілею Львівське видавництво «Світло і Тінь» підготувало книжку «Володар пам’ятного персня», яка містить розповідь Романа Лубківського та фотопогляд Василя Пилип’юка на особистість Бориса Возницького.

Фрагменти з книжки подаються спеціально для «Дня».

ВІД ЗАМКУ ЛУБЕНСЬКОГО, ПІД ЯКИМ ТАРАС БУЛЬБА ЛЮЛЬКУ ЗАГУБИВ, ДО «ЗОЛОТОЇ ПІДКОВИ» МИСТЕЦЬКИХ ТВЕРДИНЬ

Біографія Бориса Возницького виходить далеко за рамки звичного реєстру подій та фактів, який у радянські часи мав назву казенної «об’єктивки», а нині — безликого «резюме».

Уявляю: підписуючи їх (перші — без ліку, другі — ще гаряченькі, щойно з комп’ютерного принтера), Борис Григорович не міг не думати про свій повноцінний життєпис, сповнений неймовірних фактів, круто зав’язаних «вузлів», несусвітенних пригод, карколомних сюжетів і несподіваних колізій. Навіть не написана, а надиктована книга могла б стати справжнім бестселером. Конспектом такого роману в спогадах є скромна книжечка «Автопортрет на тлі часу» (видана видавництвом «Центр Європи»).

Так, це справді, начерк, ескіз книги, яку, можливо, допише донька Лариса Возницька — Разінкова, яка перебрала керівництво Львівською галереєю мистецтв, і володіє багатющим матеріалом, посідає батькові архіви...

А тим часом хочеться помріяти і про книгу спогадів — «Возницький очима сучасників», і про публікацію його приватного та ділового епістолярію, і про фахові публікації з музеєзнавства...

Біографія Возницького належить до категорії знаменитих життєписів, бо розпочалася на легендарній волинській землі, далеко від старовинного містечка Дубно. За «польських та російських» часів то був «осередок культури і торгівлі хмелем». Цікавим є й факт заснування в XV ст. фортеці, важливої в часи козацьких воєн (проіснувала до Першої світової війни). Думається, кілька причин могли мати дотичність до формування характеру майбутнього культуролога: міцна українська (княжо-козацька) орієнтація, аура чудотворної Дубенської ікони, іномовне середовище, в якому вихований хлопчина вчився розпізнавати людей, толерантних до рідної та української культур. Людей, схильних до діалогу не лише завдяки торгівельній традиції, а й мовним та естетичним зацікавленням.

Тут, на благословенній волинській землі, хлопчина відчув нищівні наслідки взаємопоборювання історичними сусідами один одного, затяті суперечки між вірними різних релігій, руйнівну дію часу і людської байдужості. За гоголівською легендою, саме під Дубном загубив свою люльку козацький «характерник» Тарас Бульба... Жаль було йому залишати нападникам улюблену носогрійку, а вона, поки його в’язали вороги, впала в землю, і малий Бориско захоче її відшукати, очистити віл бруду і зберегти — не для себе, а для кожного, хто тільки побажає потримати в долонях...

Важливо, дуже важливо спостерігати за його витоками і формуванням, отож послухаймо самого Бориса Григоровича:

«По маминій лінії — і мама сама — всі були дуже віруючі. Я був послушником у церкві, кадило подавав. У нас церква була автокефальна — це ж спочатку була Росія, потім ця земля перейшла до Польщі, вони відмовились від московського православ’я і об’явили себе автокефальними.

У війну знайшов іконку Св. Миколая і возив зі собою...

В радянській армії мене протримали 7 років, не відпускали. Там я був наймолодшим. Коли взяли в армію, було мені 17. Після закінчення армії я не мав особливо що робити, але там був у мене колега з Донбасу Сергій Родіонов. який навчив мене малювати. Тільки завдяки цьому я пішов потім вчитися у Львівське училище прикладного мистецтва ім. 1 Труша.

Я прийшов в училище в 24 роки, а в 29 років його закінчив, звичайно, це — вже зрілий вік. У мене був червоний диплом, і я міг поступати в наш львівський Інститут прикладного та декоративного мистецтва, або в київський, але я вирішив поступати в Ленінграді. Там я вступив на мистецтвознавчий відділ Інституту ім. І. Репіна Академії мистецтв і, будучи вже на 5-му курсі, почав працювати у Львівському музеї українського мистецтва — ще не захистивши дипломної роботи. Вже після захисту в 1962 р. я опинився у Львівській картинній галереї».

Львів післявоєнний, радянізований «ударними темпами», відкрився перед юнаком як фантасмагорична реальність. Набуваючи деяких прикмет українськості (школи, назви вулиць, пожвавлення мистецького життя), місцева інтелігенція болісно сприймала диктат тоталітарної ідеології, нав’язування вульгарно-халтурної «естетики» в мистецтві, не кажучи вже про репресії щодо визначних діячів культури, знищення шедеврів живопису, графіки, ув’язнення в спецфонді літературної класики, пограбування храмів з тотальним перетворенням їх у склади. Будь інакшим за характером, випускник художньо-прикладного училища легко міг би влаштуватися на комбінати з виготовлення «наочної агітації», міг би робити кар’єру як ремісник-виготовлювач портретів для «першотравневих» і «жовтневих» демонстрацій...

Але іконка, що стала нерозлучною, підказала юнакові інший шлях. Власне, то був рішучий вибір — навчання в Петербурзькій академії мистецтв. Доля приводить юнака під склепіння закладу, де прилучалося до мистецтва не одне покоління українських художників, де Шевченкова душа надихала на осягнення прекрасного, а велич архітектурних ансамблів, запасники ленінградських музеїв, заповнені українськими артефактами, спонукали до роздумів: а як повернути ці скарби Україні, де вони у своєму питомому, своєму природному середовищі збуджуватимуть творчу уяву, збагачуватимуть скарбницю рідної культури.

З Ленінграда до Львова Возницький повертається фаховим мистецтвознавцем. Деякий час працює в Обласному управлінні культури, далі — у колишньому Львівському національному музеї, відтак переходить до Львівської картинної галереї.

Післявоєнне «обезматкобожчення» Львова (та й Львівщини) — вислів Дмитра Крвавича — плавно перейшло в кампанію боротьби проти «українського буржуазного націоналізму». З Національного музею було вилучено і перенесено до Львівської бібліотеки НАН України сотні творів мистецтва, які було по-варварськи знищено: скульптури розбито на друзки, а полотна й аркуші спалено в печах так званого спецфонду.

Акція відбувалася паралельно з такими «культурологічними» діями, як: жорстока зачистка музейних експозицій та їхніх фондів, арешт «підозрілої» літератури, потаємне знищення архівів, пограбування і паплюження церков, костелів, каплиць тощо.

А «братній» жест — до ПНР десятками вагонів вивозяться книги, окремі пам’ятники. А руйнування національних пантеонів (захоронення січових стрільців на Янівському цвинтарі), а звалення в одну купу мільйонів книг із сотень приватних бібліотек на підлогу в Єзуїтському костелі без попереднього сортування, каталогізування, зрештою, звичайнісінького обліку.

І все-таки, і все-таки... Повертається із заслання донька Іларіона Свєнціцького Віра, розпочинають наукову працю як музейники — Володимир Овсійчук і Вуйцик, проскрибований Петро Лінинський блукає по розкопках, вишукуючи фрагменти давньої кераміки. Виникає пекуча необхідність визначитися з такими феноменальними явищами, як от «львівський натурний портрет», барокова скульптура, відкрита в костьолах і в греко-католицьких храмах, розписи дерев’яних церков, мідерити церковних стародруків...

Борис Возницький очолив Львівську галерею рівно півстоліття тому. Заклад спеціалізувався на західноєвропейському мистецтві, де польський живопис займав домінантне місце. Для рівноваги влада вирішила доповнити структуру відділом російського мистецтва, і молодий директор, використовуючи кон’юнктуру, сам або з довіреними людьми добирав краще з того, що пропонували музеї Ленінграда, Москви або ж «рідне» Міністерство культури.

Водночас Борис Григорович відчинив браму для творів українських авторів, які осідали в Галереї після тематичних чи персональних виставок, дарувалися доброзичливцями або ж купувалися в колекціонерів. Так поступово, крок за кроком формувалася універсальність і разом із тим кристалізувалася самобутність Галереї.

Ця самобутність була віддзеркаленням особистості Бориса Возницького.

Виразним виявом характеру керівника став замковий дебют — подія нечувана, сенсаційна за часів хрущовської відлиги.

«Замки буде взято штурмом, — десь я вичитав цей хвацький «кавалерійський» заголовок. Так, він хвацький, але тільки й того. Я б вибрав дещо інше: «Замки буде взято облогою». Це більш відповідає характерові Возницького, але й це не вся правда». Адже облога першого із «здобутих» замків — Олеського — виявилася довготривалою.

Сьогодні кожному школяреві відомо, що замок, який першим «підкорився» Борисові Возницькому, був родинним гніздом останніх руських князів Даниловичів, ще згодом тут працював батько Богдана Хмельницького Михайло Хмельницький. Українське «наповнення» тут було цілком логічним, як і портрети гетьманів та львівських вельмож і навіть «поясні» зображення скандального «пана Каньовського» (шляхтича Миколи Потоцького), котрий прославився не тільки химеріями, але й будівництвом православних церков... Посилять цей контекст і велетенські дерев’яні скульптури на той час нікому не відомого майстра Пінзеля, і картина італійського живописця Мартіна Альтамонте «Битва під Віднем», де на передньому плані звитяжець — польський король Ян Собєський, але видніються здалека й хоругви козацьких полків.

Відстоюючи і утверджуючи своє, українське, Борис Григорович повертав дар мови безмовним, а часто нічийним експонатам; як дослідник довів, що занедбана українськість є складовою європейського мистецького простору, що будь-який експонат — старовинний меч, інкрустований стіл, ікона на склі, пишний гобелен, гуцульський свічник-трійця, натрунний портрет, чорнолощена кераміка з поблизького хутора Гавареччина — не є випадковим накопиченням натхненно вибудованого експозицією, здатного навчати, хвилювати, захоплюватися.

Як у режисера після першої успішної вистави чи в оператора після вдалого монтажу в Бориса Григоровича утвердилося питання наповнювати надбаними скарбами інші замки.

Наступний — Золочівський — було отримано також у дуже тяжкому стані, а вже третій — Підгорецький — було передано Возницькому після переведення туберкульозного санаторію в колишню військову частину під Бродами, у значному часовому проміжку.

Чи не найбільш проблемним виявився Золочівський замок. Йому, за кількасотлітню історію, доводилося відігравати найрізноманітніші ролі: спочатку королівської резиденції, згодом оборонної твердині, потім — через інтервали — в’язниці-катівні окупаційних режимів, військової частини, відтак профтехучилища, а тоді — нікому не потрібного «безхозного» об’єкту, сплюндрованого і засміченого.

І тільки Возницькому він підходив таким, у що перетворився. Його відбудова тривала значно довше, ніж в Олеську (та й чи з певністю можна стверджувати, що тут усе завершено?!), бо Возницький уже навідує Підгірні, уже марить Поморянами, уже його знову кличе «перше кохання» замок у Свіржі, а ще — непокоїть фортеця в Старому Селі й замки-палаци в Жовкві, Бродах, Буську, а ще мальовничі руїни тих розкішних архітектурних комплексів, які в позаминулому столітті зафіксували на своїх аркушах художники Наполеон Орда і Карл Ауер... Слідами цих подвижників Возницький, напевно, вздовж і впоперек обійшов Волинь, Поділля,

Галичину, але тут, на Львівщині, відчував наче власну відповідальність за те, що десятки першорядних пам’яток гинуть на очах.

Читач, можливо, захоче прочитати мою версію «наближення» Бориса Григоровича до Золочева, Підгорець, Свіржа і Поморян, і мушу визнати йому рацію, бо на те якесь право маю і я — де як спостерігач, а де як співучасник «дійства».

Так, про можливу відбудову Свірзького замку ми з Борисом Григоровичем розмовляли наприкінці 80-х минулого століття. З’явився було шанс адаптувати відновлений замок під Будинок творчості письменників, за це бралася обласна профспілка... А Свірзький замок на той час уже вважався «діючим» — належав Спілці архітекторів, котра не зуміла втримати в своїх руках цю коштовну перлину...

Підгірці ми відвідували приблизно того ж часу. А по дорозі — як не зупинитись на годинку-дві на Пліснеському городищі, про яке згадує автор «Слова о полку Ігоревім», як не вступити на подвір’я знаменитого монастиря отців-василіян, а звідси — перейти до присілку, де над мальовничим урвищем височить врятована Борисом Возницьким та Ігорем Кудиним дерев’яна церковця, до якої тулиться давній-прадавній цвинтар із запалими в землю хрестами — чим не пейзаж із «Страшної помсти» Гоголя! Але ще моторошніше відчуття охопило нас обидвох, коли ми, відчинивши примітивну, склепану з якихось залізяк хвіртку, опинилися перед величними стінами Підгорецького замку.

Руйнація, запустіння — це ще легко сказати про зовнішній вигляд грандіозного колись комплексу, запроектованого геніальним Гійомом Левассером де Бопланом. А через дворик, вимощений монументальними плитами, переходимо в коридор, що веде до «приймального покою» туберкульозного санаторію, покою, що міститься в замковій каплиці, перекритій по висоті й по боках незугарними диктовими «аркушами», так-сяк заляпаними жеківською олійною фарбою.

Борис Григорович ані жестом, ані поглядом не виявляв розгубленості: навпаки, він аж світився в передчутті нових труднощів, нових перешкод але, мовляв, це все пусте, коли є перспектива повернути пам’ятку до життя. Та ще яку пам’ятку!

Доводилося бувати в Підгорецькому замку й пізніше; після того, як його, нарешті, було передано Львівській картинній галереї.

Нетерплячий директор буквально розніс ненависні перегородки — не лише внизу, а й на другому поверсі, і будівля аж зітхнула полегшено, відкриваючи свої об’єми та простори величних залів. Виступили із закутків на світ Божий розкішні каміни з чорного мармуру, проявилися різьблені обрамлення вікон та дверей. А Борис Григорович, вказуючи пальцем у напрямі обідраної стелі, запевняв, що її багатющий декор відновити буде найлегше, бо, мовляв, внутрішній декор королівських палат у Краківському Вавелі списувано «один до одного» із замкових стель у Підгірцях...

Мабуть, нелегко було Борисові Григоровичу ділити свою прив’язаність між Олеськом, Золочевом і Підгірцями. Останні були джерелом його фантастичних візій, бо, мовляв, родом із цих країв княгиня Ольга, а в зарослий всіляким непотребом, далеко не «регулярний» парк він віртуально повертав сюди, на свої місця мармурові статуї античних богів та героїв із Петербурзького Літнього саду (їх колись із Підгірець «прихопив» захланний імператор Московії Петро І). Тільки Возницький міг стверджувати, що велична класицистична будівля костелу посеред села, перед якою задумано походжали кози і хлюпалися в калюжі гуси, всередині розписана вірменином Яном Рустемом, учителем Шевченка «у Вільні, городі преславнім» (литовці називають художника Рустемасом...).

Лише пан Борис годинами міг розповідати про подвиги (реальні та вигадані) одного з господарів Підгорецького замку Вацлава Жевуського, котрий велів називати себе арабським еміром, а залежно від «козакофільського» настрою — «отаманом Ревухою». А втім, буйна фантазія пана Бориса базувалася на історичних фактах, наукових дослідженнях.

Залишається тільки дивуватися, як у Золочівському замку йому вдалося відновити королівський тронний зал, створити «експозицію в експозиції» Музей східних культур, тюремній камері повернути первісне призначення замкової каплиці, а поміж бастіонами обладнати надвірний мозаїчний вівтар із розп’ятим Ісусом, чиї розплющені очі зустрічають і проводжають кожного, хто прийшов до замку помолитися за десятки й сотні невинних людей: українців, євреїв, поляків, замордованих тут гестапівськими та енкаведистськими людоловами.

А в декількох кімнатах на відвідувача дивляться очі жертв, дзвенять ключі недремних охоронців, в’ється димок із цигарки, уткнутої вартовим у щілини між сивим камінням...

Недопалки 1939-го та післявоєнних років збереглися досить добре. Він визбирував козацькі люльки на полях поміж Дубном і Берестечком, зігрівав своє натомлене серце гіркотним та їдким сапухом самокрутки з газети «Правда», ввіткнутої в щілини тюремної стіни не обов’язково окупантом, а «своїм», мобілізованим до «червонозоряної армії» сердегою в мундирі чужинця, зі зброєю чужинця «на нашій, не своїй землі».

ТЕРНИ І ЛАВРИ ДЛЯ ПАНА БОРИСА, АБО ДОН КІХОТ У КРАЇНІ ВІТРЯКІВ, ЩО СТАЛИ НЕРУХОМИМИ

Патріотичне піднесення на Львівщині кінця 80-х років минулого століття вивело інтелігенцію — творчу й технічну, міську та сільську — на широкий простір бурхливої громадської діяльності: одне за одним створюються або відновлюються національні та інонаціональні товариства, набирає потужної сили «Народний Рух за перебудову», масово засновуються осередки «Товариства рідної мови» (згодом Товариства української мови імені Тараса Шевченка). А молодіжне «Товариство Лева» розгортає культурологічну діяльність.

Борис Григорович виявився потрібним не лише рідній Галереї з її філіалами, а й організаторам образотворчих виставок, упорядникам альбомів та довідкових видань і навіть чиновникам, котрі, відчувши «вітер перемін», швиденько почали перелицьовувалися і масово записуватися в рухівські лави, демонстративно прикрашати свої «маринарки» синьо-жовтими стрічечками й позолоченими тризубцями.

Борис Возницький із повним правом міг би «закликати» на численних вічах і мітингах, розповідати першим-ліпшим слухачам і про себе, зовсім юного стрільця УПА (псевдо «Пугач»), і про звинувачення у «проявах українського буржуазного націоналізму» на партійних пленумах та конференціях...

Не робив нічого такого. Використовував кожну можливість задля реалізації нових ідей, для розширення фондів Галереї, вивчення й дослідження зарубіжних музеїв та бібліотек. Дуже любив ділитися враженнями од відвідання замків і палаців наших сусідів-поляків, і завжди тінь смутку заторкувала його обличчя: ось як сконсолідована нація вміє шанувати й пропагувати свою історію й культуру, з яким смаком і разом із тим науково й по-сучасному там формуються експозиції музеїв.

Але зміни, що навально вривалися в тодішнє життя, несли на своїх крилах і клопоти, і тривоги. До Возницького цілими потоками ринули представники релігійних громад із вимогами повернути церковне майно: іконостаси, «царські врата», старовинні книги, хрести й свічники, хоругви і плащаниці. Дещо віддавалося, але найцінніше Борис Григорович намагався затримати у фондах. Якими аргументами мотивував свою відмову? Думається, що посилався на приклад митрополита Андрея Шептицького, з ініціативи і стараннями якого створювалася у Львові колекція церковних раритетів, яка невдовзі перетворилася в Національний музей, єдиний у своєму роді на всю Україну! Але в одному випадку Борисові Григоровичу довелося поступитися. Возницький змушений був покинути комплекс Онуфріївського монастиря, в якому містився філіал Галереї, — Музей книгодрукування. Славився музей не тільки багатою експозицією, а й традиційними Федоровськими читаннями і Святом Книги, започаткованим музеєм у День слов’янської писемності (24 травня кожного року). Таких свят — зі Словом про українську книгу — було проведено, і то досить успішно, вже декілька, і резонанс був добрий і великий. Родзинкою був «келих вина» за книгу і слово, що його в товаристві Бориса Григоровича підіймав кожен із запрошених. А потім, сидячи на грубезних дубових брусах дзвіниці, наповнювали філіжанки міцною чорною кавою...

Письменники полюбили Возницького. Одним він дарував майже детективні сюжети про «подвиги» авантюрників Миколи Потоцького або Вацлава Ржевуського, інших заворожував тлумаченням таких унікальних народних шедеврів, як велетенська ікона «Страшний Суд», а кому дозволяв ночувати в одній із кімнат Олеського замку, аби перейнятися думками й настроями останніх оборонців руської твердині на землях галицьких та волинських... Сам Возницький вже тоді видавався таким сильним, що не потребував чиєїсь опіки. А виявилося: і йому потрібен захист!

Не знаю, чия то була ініціатива десь 1988-го чи 1989-го року увільнити його з посади директора Галереї. Тоді, в часи «бурі й натиску», молода демократична львівська влада припустилася не однієї кадрової помилки внаслідок «революційної» заміни фахівців на «людей з мегафонами». З метою надання «невідкладної допомоги» у Спілці було влаштовано товариську зустріч із Борисом Григоровичем. Пригадується, що настрій пригніченості — і його, і багатьох письменників та громадських діячів — було розвіяно в ході розмови. Це справило на владних радикалів належне враження, і жодна «керівна» рука не зважилася підписати наказ про заміну директора: більш гідного на цю посаду не виявилося...

Буквально за кілька місяців перед прийняттям Верховною Радою України «Декларації про державний суверенітет України» Возницький стає лауреатом Шевченківської премії. Це був прецедент: найвищу в державі премію присуджено не за конкретні твори чи наукові праці, а за «багаторічну працю по збереженню, дослідженню і популяризації культурної спадщини». Возницький стає уособленням національного відродження, його називають Лицарем і Романтиком. З цими титулами, енергійний і діяльний керівник Галереї зустрічається з мрією далекої волинської юності...

Роман ЛУБКІВСЬКИЙ
Газета: 
Рубрика: