Як крапля довбе камінь не дворазовим, а багаторазовим падінням, так і людина стає мудрою не від дворазового, а від багаторазового читання.
Джордано Бруно, італійський філософ епохи Відродження, поет, представник пантеїзму

«Я батько «шпигуна», син ворога народу, онук ворога народу...»

У Музеї історії України у Другій світовій війні відбувся незвичайний захід, що зібрав представників трьох українських поліських родів
20 лютого, 2020 - 10:19
НИНІ У ПОЛОНІ В РОСІЙСЬКІЙ ФЕДЕРАЦІЇ У КОЛОНІЇ СУВОРОГО РЕЖИМУ ПЕРЕБУВАЄ ВАЛЕНТИН ВИГІВСЬКИЙ — ОДИН ІЗ МОЛОДИХ ПРЕДСТАВНИКІВ СЛАВНОГО РОДУ / ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ

Нещодавно в Музеї історії України у Другій світовій війні в межах проєкту «Родинна пам’ять про війну» відбувся незвичайний захід, що зібрав представників трьох українських поліських родів із одного села Житомирщини: Вигівських, Даманських, Гарбовських.

Три покоління трьох родів зійшлися до великої зали воєнного музею на схилах Дніпра, щоби віддати данину родовій пам’яті й повідати присутнім свою історію, вшанувати загиблих та померлих і допомогти живим, які сьогодні потребують підтримки роду.

Нині у полоні в Російській Федерації у колонії суворого режиму перебуває Валентин ВИГІВСЬКИЙ — один із молодих представників цього славного роду, який веде своє коріння від гетьмана Вигівського. Нагадаємо, у вересні 2014 року Валентин виїхав до Сімферополя у волонтерських справах — відвозив кошти на онкологічну операцію хворому. Там його схопила так звана «кримська самооборона», інсценувавши на камери «захоплення небезпечного шпигуна». Молодий чоловік зник. Лише за місяць рідні самотужки розшукали його в московській в’язниці Лефортово. А за півтора року, у грудні 2015-го Валентина засудили до 11 років суворого режиму за «шпигунство в авіаційній галузі». Засудили всього лише за те, що з дитинства чоловік цікавився авіацією й відвідував авіаційні виставки. Такі надумані звинувачення для українців, що перебувають за ґратами у РФ, стали реаліями нашого часу.

Галина Василівна Вигівська, мати Валентина, звернувшись до товариства, сказала: «Наше суспільство має знати історії людей, які страждають, перебуваючи в застінках російських в’язниць. Знати, що потрапили вони туди лише через свої патріотичні погляди і переконання».

Згадували того дня на зустрічі в музеї ще одного молодого українського героя — Яна Даманського, троюрідного брата Валентинина Вигівського. Боєць 30-ї механізованої бригади ЗСУ Ян Даманський загинув у боях під Іловайськом. Слово узяла мама загиблого воїна — Валентина Даманська. Важко було матері згадувати про загибель сина, та підсумувала вона свою промову тим, що Ян зараз є янголом для брата Валентина Вигівського. Тому вона переконана, що невдовзі Валентин повернеться додому живим.

В одній родині війна висмикнула з життя двох молодих сильних красивих здорових чоловіків! Про це варто знати нам — тим, кого не зачепила війна.

І ДІД, І ОНУК — У В’ЯЗНИЦІ В РОСІЇ МАЙЖЕ В ОДНОМУ Й ТОМУ Ж МІСЦІ

«Я батько шпигуна, син ворога народу, онук ворога народу», — так розпочав свій виступ перед гостями й відвідувачами, котрі зібралися у великій залі музею, Петро Степанович Вигівський, батько бранця Кремля Валентина Вигівського. Ці слова вражають, і вони є правдою...

Дід Петра Вигівського по материнській лінії — Франц Кашперович Гарбовський разом зі своїм братом Феліксом Кашперовичем були заарештовані енкаведистами 1937 року. Невідомо навіть, у чому звинуватили братів. Родина Франца так ніколи й не дочекалася годувальника, ніхто до сьогодні не знає, що з ним трапилося і де він похований. Франц Гарбовський — прадід і Валентина Вигівського, і Яна Даманського, їхні бабусі є рідними сестрами.

Батько ж Петра Степановича — Степан Олександрович Вигівський як ворог народу був висланий до Сибіру (лютий 1951 — листопад 1955 рр.). Хоча у вересні 1943-го він 17-річним хлопцем пішов у партизани із рідного села, а Другу світову війну пройшов у складі Червоної армії (у 582-му окремому саперному батальйоні 260-ї стрілецької дивізії) і дійшов до Берліна.

Дивовижним є те — і це відзначив у своїй короткій промові перед зібранням Петро Вигівський, що листи його сина Валентина, які він пише до родини у 2015—2020 роках, і листи його батька Степана, датовані 1960-ми роками, мають схожу адресу відправника — Кіровська область Російської Федерації. І дід, і онук перебувають у в’язниці в Росії майже в одному й тому ж місці! Тобто час лине — минуло понад 70 років, а репресивна машина, що запущена тоталітарним режимом, працює й досі на знищення українців.

СВІДЧЕННЯ-УРОК

Війни ХХ—ХХІ століть, що прокотилися через Україну, переорали родову історію Вигівських—Даманських—Гарбовських. Та не втрачена родова пам’ять, вона живе.

Того дня в Музеї Другої світової війни багато говорили про це учасники зустрічі: представники трьох родів Петро та Галина Вигівські, Катерина Сердюк, Валентина Даманська, організатори заходу музею Олександр Очеретяний і Наталія Гамарник, політв’язні Роман Сущенко, Павло Гриб, Ісмаїл Рамазанов, які вже звільнені з російського полону в рамках обміну полоненими, а також правозахисниця Олександра Матвійчук.

Олександр ОЧЕРЕТЯНИЙ, старший науковий співробітник музею, наголосив: «Наш музей впроваджує проект «Український світ». Він став своєрідним майданчиком для спілкування відвідувачів, волонтерів, правозахисників, учасників подій на Майдані, тих, хто брав і бере участь у військових діях на сході країни. Маємо формат зустрічей «Слово свідкам», який використовуємо як своєрідне свідчення-урок для наших відвідувачів. Намагаємося, щоби вони безпосередньо від учасників подій почули про ті важливі історичні речі, які мають місце просто зараз у житті країни. Кожен українець мусить це знати, воно не може обійти жодного з нас».

Вечір родової пам’яті зібрав вщерть заповнену залу і нагадав: наша країна — у війні, на якій гинуть молоді і сильні — ті, хто викликався захистити рідну землю. Ми маємо пам’ятати тих, хто загинув, завдячувати тим, хто не здається і бореться в полоні — у Росії чи в так званих «лнрах-днрах». Маємо гуртуватися в боротьбі за їхні життя, за повернення додому, до своїх родин.

Про це на заході сказав політв’язень, журналіст Роман СУЩЕНКО, який повернувся з полону у вересні 2019-го. Він сидів у тій самій виправній колонії суворого режиму №11 селища Утробіно, де нині перебуває Валентин Вигівський: «Валентин — український політичний бранець Кремля, шостий рік поспіль відбуває незаконне покарання у вятському таборі для осіб, що скоїли тяжкі злочини. Перебуває в надскладних нелюдських умовах. Перебуває і гідно бореться... Фактично, я був єдиний із присутніх у залі, хто бачив Валентина останнім. Це сталося в липні 2019 року, за півтора місяці до мого звільнення. Він — справжній герой, взірець спротиву, обдарована і розумна людина, дотепний та принциповий, відповідальний син, мудрий батько. Ми спілкувалися в колонії мало, лише через замкнуті двері, через огорожу двориків для прогулянки, міцні мури, сталевий, колючий дріт та металеві ґрати, похапцем та під верещання наглядачів: «Не положено!». Валентин завжди тримався і тримається гідно. Він вистоїть і невдовзі повернеться до родини! Ми переконані в цьому».

КОЖЕН ІЗ НАС МОЖЕ НАПИСАТИ

Такі слова колишнього політв’язня дуже обнадіюють. Але дещо для підтримки українських політв’язнів може зробити і кожен з нас. Найпростіше — написати листа будь-кому з бранців Кремля. Вони очікують листи із Батьківщини. Наші листи, що прислані в українських конвертах, для них — як ковток свіжого повітря. Листи, які отримують наші полонені, — ще й гарантія їхньої безпеки, бо вони свідчать, що людину, якій пишуть, пам’ятають. А значить, вона не може раптово кудись зникнути, вона є! І з цим мусить рахуватися держава-агресор.

Вони «звідти» відповідають на листи: політв’язень Валентин Вигівський за роки полону надіслав 148 листів своїй родині. Він просить рідних розповідати про їхнє звичайне щоденне життя, про життя країни, про ситуацію у світі. Пише, що скоро весна, і він мріє скоріше повернутися додому...

Ще один учасник зустрічі кримський татарин Ісмаїл РАМАЗАНОВ точно передав стан людини за ґратами: «Я не знаю особисто Валентина, проте я можу розділити його біль — це наш загальний біль, що спричинив нашій землі «русский мир», обізвавши нас, патріотів, терористами, екстремістами й шпигунами. Я буду всім розповідати про Валентина та його родину, тому що це дуже потрібно йому там. Допомагають там в’язням і листи: вони дають розуміння, що тебе пам’ятають, що тебе не забули. Це величезна моральна підтримка, оскільки, передусім, у в’язниці нас прагнули подавити морально. Наша підтримка звідси піднімає їхню силу духу, тому ми маємо це робити».

Що ми ще можемо зробити? Можемо раз на кілька днів поставити допис у «Фейсбуці» про наших полонених, щоби ще раз привернути увагу до цього явища. Можемо відвідувати заходи на захист та підтримку українських політв’язнів, на яких зустрітися з їхніми рідними: підійти, обійняти, потиснути руку, подякувати, просто сказати тепле слово. Це ж зовсім не важко, чи не так?

Ми маємо це робити, щоби Родова Пам’ять, Пам’ять нашого Народу була жива — і передавалася нашим дітям та онукам, щоб наші вороги затямили собі: українці — незнищенна нація!

Ганна ЗЕМКО, журналістка, громадська діячка
Газета: 
Рубрика: