Коли важиться доля нації, історія не відрізняє поміж нейтральними боягузів.
В'ячеслав Липинський, український політичний діяч, історик, теоретик українського консерватизму

«Я знаю: мій тато – герой!»

Удова добровольця третій рік оббиває пороги кабінетів, аби її чоловіка визнали загиблим в АТО
29 вересня, 2020 - 12:20

П’ятирічна Надія майже не пам’ятає тата. Під час маршу нескорених вона несла його портрет, аби ще раз нагадати всім — він віддав життя за Україну.

Андрій Витвицький, родом із Івано-Франківська, був громадським активістом. Відразу після побиття студентів у 2013 році приїхав на Майдан. Під час протистоянь зустрів своє кохання — киянку Олександру Гончарук. «Ми познайомилися на мій день народження в січні 2014 року на Майдані, — згадує пані Олександра. — Він був у «Правому секторі», дуже швидко став командиром загону, який називався «Боївка швидкого реагування Черепахи». Брав участь у всіх запеклих протистояннях. Після Майдану проходив бойове навчання у «Десні», а після того пішов добровольцем на фронт у складі 5-го окремого батальйону ДУК ПС. Воював на сході України з 2014 року. Я привозила їм волонтерську допомогу, їздила в ті місця, де вони базувались, навіть на восьмому місяці вагітності».

Андрій брав участь у захисті Пісків, Авдіївки. Загинув увечері 16 січня 2018 року в промзоні м. Авдіївка внаслідок міноментного обстрілу. «Того дня, коли він загинув, я була на роботі, я працювала в інституті соціології НАН. Мене підізвав керівник і спокійним голосом каже: «Що будемо робити? Батько Надії загинув». Тоді нашій доньці було 2.5 роки. Вона не розуміла, що відбувається. Вона бачилась із татом дуже рідко, коли він приїздив на ротації. Тому навіть під час похорону донька розбавляла важку атмосферу, адже хотіла бавитись, привертала постійно до себе увагу. Зараз, коли вона виросла, знає, що її тато захисник, що він боронив Україну... Я не знаю, чи можна змиритися із втратою, але Надія спокійно може сказати: «Мій тато помер!». В мене не стоїть питання, пояснювати чому в інших дітей є тато, а в неї немає. Єдине, що держава не хоче визнати мого чоловіка офіційно загиблим в АТО», — додає Олександра.

Пресцентр штабу АТО у звіті за 16 січня промовчав, що герой загинув під час АТО. Нині жінка намагається довести це всіма силами. Вона зібрала самостійно свідчення побратимів, нотаріально їх засвідчила. Три роки оббиває пороги різних кабінетів та державних установ. «Є постанова, де  сказано, що добровольці прирівнюються до військовослужбовців, і потрібний перелік документів, які потрібно віднести у відділ соціального забезпечення, тоді мають надати статус члена сім’ї загиблого тим, хто має на нього право. Бо найголовніший документ — витяг із наказу, що бійця залучили до АТО. Ця довідка подається в антитерористичний центр СБУ. Вони дають підтвердження, із цим пакетом документів можна іти у відділ соціального захисту. Я громадський активіст багато років, за три роки зустрілась із купою людей. Проте ніхто зараз не може вплинути на командира. Бо командир несе юридичну відповідальність за дії, які відбуваються у їхньому секторі, якщо доброволець, людина без статусу, там гине, вони несуть за це відповідальність. Проте, на мою думку, потрібна політична воля, аби вирішити це питання. Мій чоловік так легко віддав життя за Україну, чому я маю це доводити? Я розумію, що родинам загиблих відразу виплачується компенсація і ти маєш ці права на квартиру... Дехто думає, що це дуже меркантильно, і я хочу грошей. Я не хочу грошей, я хочу, щоб мій чоловік був визнаний героєм України».

Леся КЕСАРЧУК, фото надано авторкою
Газета: 
Рубрика: