Свобода, друже мій, священна, це одна з найбільших цінностей, яку ми повинні врятувати за будь-яку ціну.
Ернесто Сабато, аргентинський письменник, фізик і художник

Як Ільф зіграв роль Чапліна

31 січня, 2003 - 00:00

У видавництві «Текст» вийшли друком дві унікальні книги, які дають найбільш повне уявлення про сатиричний тандем століття: Ільфа і Петрова. Опубліковано повну версію записників Ільфа і рукопис ненадрукованої книги «Мой друг Ильф» Євгена Петрова.

Але особливо цікавою є докладна розповідь про пристрасть Ільфа до фотографії. Приблизно з 1929 року він захопився художньою фотографією і досяг у цьому мистецтві вельми пристойного рівня, що було пов’язане у ті роки й із технологічними труднощами. «Вуха Паніковського стали такими червоними, що при їхньому світлі можна було проявляти фотографічні пластинки», — метафора, явно складена Ільфом.

Його письменницька спостережливість, уміння вихопити окреме із загального було чудово представлено в фотозображеннях. І література, і живопис (а художнє фото належить швидше до цього виду мистецтва) використовують мову образів. Ільф знімав архітектурні ансамблі, індустріальні будівлі, робив фоторепортажі з подорожей і портрети. Як художник у чистому вигляді, Ільф відобразив ряд фотонатюрмортів. Особливо цікавий «Натюрморт із краватками».

По суті, це — чоловічий портрет. «Чоловік» вимальовується в дотепному підборі речей: хаотично спутані краватки, пляшка коньяку, коробка сірників, повністю набита недопалками попільничка. Отакий собі холостяк! Через десятиріччя подібний прийом використав для створення своїх відеом (колажі з предметів-символів) Андрій Вознесенський. Наприклад, відеома «Ісидора Дункан і Сергій Єсенін» складалася з довгого шарфа, затягнутого у вигляді петлі. Таким чином Вознесенський пов’язав схожі трагічні смерті двох закоханих: поета і танцівниці...

Що стосується релігії, найбільш популярні iльфо-петровські іронічні вирази «Почем опиум для народа?» і «Вы не в церкви, вас не обманут». Проте Ілля Арнольдович зробив трагічний знімок «Храм Христа Спасителя під час вибуху», який показує, що бувають моменти, коли і сатирику не до сміху. Ільф дуже любив фотографувати у несподіваних ракурсах архітектурні споруди, і величний Храм Христа Спасителя у нього зафіксовано ще незруйнованим у 1930 році.

За свiтлиною «На першому з’їзді радянських письменників» можна судити про різне ставлення до «генеральної лінії партії» усередині письменницького тандему Ільф — Петров. Євген Петрович, як і його старший брат — Валентин Катаєв — більше підходили під поняття «радянських вельмож». У старшого Катаєва вистачало відверто ідеологічних речей, на зразок роману «Час, вперед!» (як повідомляє енциклопедія, це твір «про боротьбу за високі темпи соціалістичного будівництва»).

У молодшого Катаєва на письменницькому з’їзді цілком «правильний», «відповідальний» вираз обличчя, коли «інженерам людських душ» втовкмачували думку про «партійність радянської літератури». А в Ільфа обличчя людини, яку те, що вiдбувається зараз в залі, не зачіпає. Він намагався залишитися ПРОСТО ХУДОЖНИКОМ. Але «жити в суспільстві і бути вільним від нього неможливо», — стверджував фундатор ленінізму.

«12 стільців» і «Золоте теля» можна з повним правом назвати як радянськими романами, так і антирадянськими. Радянськими з того погляду, що обидва сатирики були людьми з соціалістичними ідеалами. А антирадянськими тому, що здоровий глузд і задерикуватість цих творів суперечили абсурдній системі зрівнялівки і розподілу. Однак у Ільфа з Петровим немає жодного відверто антисталінського рядка.

Проте, як великий художник, Ільф не міг не відчувати тотальний тиск на всіх і вся найбільш Генерального з усіх Секретарів. І з цього погляду одна світлина Іллі Арнольдовича красномовніша за його прозу. Це фото «У центральному парку культури і відпочинку біля гігантського панно з портретом Сталіна».

Велетенський чобіт, здається, може у будь-який момент роздавити письменника. Водночас цей ракурс одразу викликає посмішку, він робить очевидною узурпацію влади однією людиною, прикритою «вірою у визначальне значення пролетаріату і світле майбутнє».

У Німеччині тим самим займався інший соціаліст, тільки з префiксом «націонал-». Діяльність Гітлера стала об’єктом творчості англо-американського геніального сатирика — Чарлі Чапліна.

Ще 1937 року він задумав фільм «Великий диктатор». Краща сцена фільму, коли Чаплін у ролі Гітлера грає глобусом, як кулькою, вправно підкидаючи його ногами і навіть задницею, викликала, кажуть, у фюрера напад люті.

Очевидна схожість фото Ільфа з фільмом Чапліна. Кумедно, що Ілля Арнольдович своїми контурами дуже нагадує Чарлі. Тобто Ільф нібито зіграв роль «маленької людини», тоді як сам Чаплін зіграв «велику».

Зрозуміло, цю фотографію не публікували десятиріччями. І незважаючи на те, що Євген Петров жахливо ревнував до хобі свого співавтора, тільки завдяки цій талановитій фотографії ми можемо судити про ставлення Ільфа до «батька народів». Але i її цілком достатньо.

Костянтин РИЛЬОВ, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments