Як урятувати шаровари від «шароварщини»?
«Історію народу слід читати в книзі народної творчості — тільки її неможливо сфальсифікувати або сплюндрувати», — радять фахівці. Тисячі археологічних знахідок, безліч скринь із вишитими сорочками та рушниками вже давно мали би стати невичерпним джерелом формування української нації та нових ідей. Та чомусь так часто доводиться чути звинувачення українців не в надмірній пропаганді традиційної культури, в якій закодована історія й традиції, які допомагають українцеві ідентифікувати себе як українця, а в «шароварщині», причому без розуміння сенсу цього слова. Адже слова «шаровари» й «шароварщина» багато хто й понині визначає для себе як похідні одне від одного. Однак, на думку Юлії Олійник, директора видавництва «Темпора», яке спеціалізується на виданні мемуарно-архівної та історичної літератури, поняття «шароварщина» з'явилося, з одного боку, від дуже вузького сприйняття української культури, а з іншого — від специфічного викривлення лише одного її сегмента — шаровар, як елемента одягу, який потім навмисне-ненавмисне, свідомо-несвідомо «нашарувався» на українську культуру загалом. І, в результаті, на перше місце виводиться карикатурний і дещо водевільний сегмент — шаровари як головний і єдиний, відкидаючи інші складові української культури. «Щоправда, — додає арт-директор мистецької агенції «Арт-Велес» Тарас Грималюк, — існує думка, що поняття «шароварщини» походить від прізвища відомого режисера, колишнього художнього керівника Всеукраїнського державного центру фестивалів і концертних програм Бориса Шарварка, який культивував в Україні тип псевдофольклорної культури, яка й увійшла в історію під назвою «шароварщина».
Сьогодні є чимало археологічних та літописних свідчень про шаровари як властивий русам у Х столітті одяг. Водночас, вони спростовують теорію про запозичення українцями шаровар у татар чи турків. Побутує думка, що цей елемент одягу швидше за все був запозичений у сарматів або скіфів, про що свідчить безліч зображень представників цих народностей, одягнутих у просторі шаровари. Очевидно, одяг, який став національним для українців, був популярний на території України задовго до виникнення Запорізької Січі.
Однак, за свідченнями народного майстра України та дослідниці українського візерунка Тамари Трацевич, у сучасну українську культуру шаровари потрапили все ж від нереєстрового (вільного) козака, зокрема, запорізького, оскільки приховати історію Запорізької Січі було не так легко, як історію інших, численних на той час на Півдні України січей. Шаровари — це елемент військового строю (мундиру) самоорганізованих кінних козаків (прикордонників). Крій цих штанів мав бути такий, аби вершник у разі небезпеки міг миттєво стрибнути із землі на круп коняці, фактично виконавши «шпагат». Тому шаровари шилися або з одного шмата тканини, коли десь близько двох з половиною метрів тканини зшивалися в трубу, залишаючи посередині отвір для ніг, куди просовувалася мотузка, яка затягувалася на поясниці; або ж дві широкі труби з'єднувалися за допомогою «мотні» — квадратної вставки, яка теж давала можливість розтягувати ноги майже у «шпагат». Вільними штани носилися повсякденно, а в роботі обперізувались мотузкою під та понад коліном (що спостерігається й у турецьких вершників). Мотузка, що утримувала штани на талії, додатково прикривалася кількаметровим поясом, що, обмотуючи талію, одночасно часто і слугував гаманцем, і, що головне, сприяв виконанню фізичних вправ.
На думку Тараса Грималюка, поняття ж «шароварщина» виникло внаслідок цілеспрямованої та добре фінансованої імперської політики часів Радянського Союзу, коріння якої сягають ще Російської імперії. «Так, — підтверджує Т. Трацевич, — як за часи Російської імперії, так і за часи СРСР велась політика створення геополітичної нації шляхом мінімізації відчуття етнокультурної відмінності в суб'єктів мегаблоку. Задля цього не тільки культивувалася єдина мова міжнаціонального спілкування — російська, а й створювалися умови, за яких національні культури мали би відчувати себе екзотичною минувшиною». Така глибоко продумана політика мала дуже серйозні наслідки: висміювалася, принижувалася й позбавлялася справжньої сутності культура підкорених народів, які входили до метрополії. «Наприклад, «псевдофольклорні» колективи, починаючи від сільського клубу й закінчуючи колективами, які фінансувалися державою, пропагували естетику поверхову й сміховинну. Образ козака в шароварах та з приклеєними вусами ставав ляльковим, театралізованим та бутафорським. У нього завжди був дурнуватий вигляд та незграбні рухи. Справжні народні пісні зі складним, глибоким змістом замінювалися відповідним репертуаром: про куму, кума, варенички тощо», — каже Т. Грималюк. За словами Т. Трацевич, саме зі здобуттям Україною незалежності штучно активізується образ вічно хмільного козака-п'яниці в широчезних шароварах та кушаку нібито для того, аби ховати там пляшки самогонки, закорковані кукурудзяним огризком. «Насправді ж, — пояснює Т. Трацевич, — козак мав право вживати спиртне тільки під час відпустки, яка була не частіше одного разу на рік, навіть під час відрядження «сухий закон» не порушувався».
Зрештою, шароварщина поширюється не тільки на традиційну етнічну культуру, яку намагаються замінити псевдофольклором, а й на інші види мистецтва — кіно, літературу, театр, українську естраду. Й оскільки автентичну музичну манеру було знищено, надія залишалася на іншу площину — музичну освіту нового покоління. Однак, за словами Т. Грималюка, музичні училища та ВНЗ ще й досi не позбавилися імперського формату. «Так і звучать в їхніх стінах нав'язані балалайки й баяни замість традиційних інструментів, — каже Т. Грималюк. — Та найжахливіше те, що на цих балалайках та баянах грають репертуар, зовсім їм не притаманний».
Проте в Україні все ж таки є чимало людей, які не розуміють, навіщо реабілітувати шаровари, адже вважають, що це завжди було якісно, класно й сучасно. Наприклад, відомі гурти, які своєю творчістю пропагують українське, знімають сучасні кліпи на сучасну музику, міксуючи її зі стародавніми, зібраними по селах, мотивами. Відома своїми етнічними колекціями дизайнер Лілія Пустовіт із року в рік талановито поєднує у своїх костюмах елементи української етніки. І в неї кожна колекція виглядає по-новому, по- справжньому й по-українськи. В одній зі своїх колекцій Л. Пустовіт навіть випустила чорні брюки, стилізовані під шаровари, й одягла в них жінок. Тому сьогодні, на думку Л. Пустовіт, реабілітації етнічного ніщо не загрожує. «Наприклад, депутат Андрій Шкіль, — пояснює Л. Пустовіт, — завжди під костюм одягає вишиту сорочку. Для когось це, можливо, шароварщина. А для мене це свідоме шанування людиною свого коріння: вiн одягає й буде одягати її принципово кожного дня». Також, за підрахунками Міжнародної федерації бойового гопака, сьогодні близько восьми тисяч людей в Україні займаються бойовим гопаком, i для них шаровари — зручний і гарний вид одягу. За спостереженнями президента федерації Володимира Пилата, на Заході країни молодь узагалі дуже позитивно сприймає шаровари як вид українського національного вбрання.
Тому сьогодні для того, щоб визнали інші, насамперед, треба пишатися самому. Наприклад, за словами Володимира Пилата, в нас існують 35 типів національних костюмів. «І якщо наші діячі культури відроджуватимуть різні типи українських шароварів, які були в Україні, — говорить В. Пилат, — то й шаровари реабілітуються». Звісно, простій людині, яка виросла «на магнітофонах та телевізорах», складно відрізнити «шароварщину» від мистецтва. Як говорить Тарас Грималюк, наше вухо звикло до інших настроїв, ми не розуміємо ритми та півтони тих народних пісень, які, скажімо, співають бабці з Полтавщини, а їм мистецтво народного співу передавалося з покоління в покоління. Мабуть, варто просто розуміти, що руйнування й поверхове трактування структури фольклору, традицій, історії, культури, мови якраз і призводить до шароварщини. На думку Юлії Олійник, це питання мало би хвилювати філологів, літературознавців, істориків та українську інтелігенцію. Бо саме через несерйозне ставлення до стану української думки й виникають подібні бульки на воді.
КОМЕНТАРІ
Петро ГОНЧАР, директор Українського центру народної культури «Музей Івана Гончара»:
— Коли у нас на національне говорять «шароварщина», то аналогічно хочеться запитати, чому японці на національні елементи одягу чи звичаї не говорять «кімоновщина». Мені здається, нам сьогодні треба взагалі реабілітувати відношення до національного. Звісно, це відношення може бути різним, але воно не повинно бути негативним. А «шароварщина» — це всього лише сьогоднішній образ недосконалого бачення української культури.
Мирослав ВАНТУХ, художній керівник Національного заслуженого академічного ансамблю танцю України ім. П. Вірського:
— Поняття «шароварщина», як на мене, з'явилося у нас за роки незалежності України. Тоді, коли політики з трибуни почали говорити про «шароварщину» в контексті того, що у світ нам треба входити в «бабочках», а не в шароварах. Та ніхто й не проти того, щоби ходили в «бабочках». Але поки вони йдуть в «бабочках», то шаровари там вже давно є. І шароварам аплодував і аплодує світ. Наприклад, нашому колективу і нашим шароварам аплодували більше ніж 55 країн світу. Деякі з них по 15—20 разів. Вважаю, що слово «шароварщина» можуть вживати тільки вороги національної культури. Чому ми маємо соромитися своєї історії? Як ми не будемо шанувати свою історію, то хто це буде робити? Я був на найвищих урядових прийомах у Японії, Китаї, на які жінки обов'язково одягають кімоно. І ніхто не соромиться. У Японії дівчата навіть заміж виходять у своєму національному вбранні. І нам свою культуру, історію, державу треба любити. Зазвичай «шароварщиною» обзивають мистецтво низького гатунку. Але мистецтво в «бабочках», мистецтво академічне, навіть якщо воно не на високому рівні, ніхто не називає шароварщиною. Тому перш за все треба виховувати наше покоління. Хто сьогодні знає хоча б з два десятки українських пісень? Мало хто. А їх треба знати. У Японії школяр, який не знає як мінімум триста національних пісень, не складає науку. Він повинен це знати. Я не говорю, що ми повинні цінувати тільки національне — і все. Ми ж не живемо в вакуумі. Тому, звісно, взаємозбагачення культур повинне бути. Але світ повинен знати, що являє собою справжня Україна. Нас, наприклад, пізнали, не дивлячись на те, що ми танцюємо в шароварах. А кращого танцю, ніж гопак, у світі немає. І якщо це у нас називають шароварщиною, то чому ж тоді так захоплюється світ? Чому до 2008 року у нашого ансамблю вже підписані контракти? Цього року ми вже вчетверте були на гастролях в Єгипті. У травні летимо в Мексику, восени в Іспанію та Португалію і так далі. Бо це цікаво! І національне мистецтво має розвиватися. Зупинити це ніхто не може. Безперечно, треба і щось нове робити, і дивитися, що роблять у світі. Але ніколи не забувати свого. А ще — не робити халтури. Бо коли, наприклад, підняли залізну завісу, всі поїхали закордон. І всі стали називати себе професіональними національними колективами. От тоді, напевно, таке наповнення низькопробним репертуаром і дало негативні відбитки. Тому, щоб викреслити зі вжитку шароварщину, треба дуже високо нести рівень національної культури.
Сергій ФОМЕНКО, лідер гурту «Мандри»:
— Як на мене, шароварщина це — експлуатація радянською пропагандою образа українця як дурня в шароварах з горілкою. І проблема полягає в тому, що до сих пір половина України мислить радянськими стереотипами. Щоби у людей змінилося світобачення, по-перше, має змінитися декілька поколінь. По-друге, має працювати пропаганда (у позитивному смислі цього слова) української національної ідеї, яка на сьогодні працює дуже кволо. Практично єдиним могутнім поштовхом була помаранчева революція, коли народ відчував себе українцями. Однак на цьому все і закінчилося. Знову всі залишилися при своїх ролях, і подібні кліше особливо ніхто й не розвінчує. Над цим ще треба дуже багато працювати. Насамперед, засобам масової інформації та державі.
Юрій МАКАРОВ, тележурналіст («Студія «1+1»):
— Мені здається, проблема передусім полягає в тому, що серед українців, які усвідомлюють себе українцями, є (власне, як і скрізь) два типи культури. Один — модерний, який інтегрований у зовнішній світ і якому притаманні книжки, скажімо, Умберто Еко, Достоєвського — тобто все те, чим живе решта світу. І є інша категорія, яка внаслідок певної освіти, традицій, консерватизму відсторонена від цього світу. Ця патріархальна частина України, за моїми спостереженнями, ставиться до усього, що виходить за рамки її розуміння України і світу, досить агресивно і вороже. Я розумію, що вторгнення всіх сучасних реалій руйнує їхній світ. Така реакція, може, навіть і зрозуміла. Але вона шкодить розвитку української культури і залученню до неї несвідомих українців. Я з цим зіштовхнувся, коли ми робили наш фільм про Шевченка, намагаючись показати, що для свого часу Шевченко був авангардною постаттю. Що я почув і прочитав! Люди, яким не дорогі українські почуття, які не цінують українські пісні, чіплялися навіть за якісь окремі слова. Я розумію, що в особі цих людей сконцентровано досить потужний культурний тип українців. Можливо, свого часу він був виправданий тим, що був опір русифікації у свідомості українців. Але ті часи вже давно позаду, а ця свідомість продовжує існувати. Коли людина не знає, що поставити на престол, вона намагається поставити те, що вона розуміє. Однак варто сказати, що вже є значна частина сучасних українців, які навчаються в українських вузах українською мовою, мають доступ до інтернету, слухають сучасну українську музику — ВВ, «Океан Ельзи», «Плач Єремії» тощо. Це доводить, що потенціал української культури молодого покоління надзвичайно сильний, хоча ще й не усвідомлений до кінця. Однак варто навести останній рецидив — рекламні розтяжки по Києву «Любіть Україну!» Виглядають вони досить пародійно. Адже є досить відомий вірш Олександра Ірванця «Любіть Оклахому!». І це означає, що люди не в контексті сучасної української літератури. Бо всі, хто читає, цей віршик знають. Це примітивно. Не зрозуміло, кого треба переконувати любити Україну. І чи готовий я сприйняти гасло від абсолютно невідомих мені людей, приміритися з тим, що якісь люди будуть мене навчати, як любити Україну! Мені здається, що це гасло і є сучасною реінкарнацією «шароварщини».
