Доля випробовує тих, хто намірився іти до великої мети, але сильних духом не спіймає ніхто, вони зі стиснутими руками вперто і сміливо ідуть до наміченої мети.
Катерина Білокур, українська художниця, майстер народного декоративного живопису

Ялина... Ялинка... Смерічка...

30 грудня, 2009 - 00:00
ФОТО ЄВГЕНА МАРЧУКА

Хочу запропонувати редакції газети «День» співпрацю. Якщо б вас це зацікавило, міг би декілька разів на рік подавати науково-популярні огляди про дерева наших лісів і парків, як вітчизняні, так й інтродуковані (чужоземні). Подібних публікацій практично немає. Колись з’явилися роботи С. І. Івченка, Б. Ю. Сімкіна, П. Г. Вакулюка. Але з тих пір минули десятки років. За той час побільшало інформативного матеріалу. Опрацьовані мною тексти базуються на багатьох джерелах (серед них і згаданих авторів) та на власних спостереженнях. Для початку пропоную статтю про ялину. Так би мовити, під новорічно-різдвяну тематику.

РІЗДВЯНА ЯЛИНКА

Традиція новорічної ялинки пішла від давніх кельтів та германців. Широко прижилася вона й у західному регіоні України. Натомість у центрі та на сході — закріпилася меншою мірою. В Росії новорічна ялинка вперше з’явилася після 1700 року. Жителі Східної України (Малоросії) до цього нововведення ставилися пасивно. До радянської влади тут побутував новорічний обрядовий сніп жита — дідух, який прикрашали та виставляли на покуті. Потім почали прикрашати ялинку, але переважно в адміністративних та громадських будівлях. Різдвяна ялинка — це образ священного древа, а зірка, якою вона увінчана, є символом неба та сонця.

Щоправда, не скрізь прикрашають саме новорічне ялинове деревце. У регіоні Карпат більш охоче для цього використовують ялицю, деревце якої в приміщенні довго стоїть, не осипаючи хвою. На сході та півдні України вимушено (ялинових та ялицевих насаджень там немає) задовольняються сосною. Але все одно ці прикрашені деревця, хоч би якої породи вони були, називають ялинкою.

Цікава історія появи традиції різдвяної ялинки (за Л. Козачук).

Перші святкові ялинки з’явилися в Німеччині у VIII столітті, хоча традиція ставити й прикрашати в домі зрубані деревця з’явилася лише в XVII столітті. А підставою було те, що колись святий Боніфацій читав друїдам проповідь про Різдво. Щоб переконати ідолопоклонників, що дуб не є священним і недоторканним деревом, він зрубав один із них. Коли той падав, повалив на своєму шляху всі дерева, крім молодої ялини. Тоді Боніфацій вигукнув: «Хай буде це дерево деревом Христа!» Так ялина стала трактуватися як дерево, пов’язане з народженням Христа.

Відомо, що сприйняття дерева як символу життя — традиція давніша, ніж християнство, і не належить до якоїсь певної релігії. Ще жителі Давнього Єгипту в найкоротший день року в грудні приносили зелені пальмові гілки в свої домівки як символ перемоги життя над смертю.

У XVII столітті різдвяна ялинка вже була розповсюдженим атрибутом Різдва в Німеччині та скандинавських країнах. На той час ялинку оздоблювали фігурками й квітами, вирізаними з кольорового паперу, яблуками, позолоченими прикрасами, цукром. Сама традиція прикрашати ялинку пов’язана з історією про райське дерево, обвішане яблуками.

Успіх різдвяної ялинки в протестантських країнах був чималим завдяки тому, що сам Мартін Лютер започаткував традицію запалювати на ній на Різдво свічки. Одного разу ввечері мерехтіння зірок у верховіттях ялин вселило йому благоговіння. Вдома він поставив ялинку в головній кімнаті, приладнав на її гілках свічки й запалив їх.

Щоб полегшити вагу прикрас на тендітних гілочки різдвяних ялинок, німецькі склодуви почали виготовляти порожнисті скляні ялинкові іграшки. А перші вуличні різдвяні ялинки з електричними гірляндами з’явилися у Фінляндії тільки 1906 року.

ЯЛИНА ЯК ДЕРЕВНА ПОРОДА

У світі відомо близько 40 видів роду ялини. Це один із найбагатших у видовому відношенні родів серед шпилькових. Лише рід сосни представлено ширше.

В Україні поширена ялина звичайна, чи європейська Picea abies (стара наукова назва — Picea excelsa). Родове найменування латинською мовою походить від слова piceus — смолисто-чорний, а видова назва abies означає «ялиця», отже, первинний зміст повної назви — смолисте дерево, схоже на ялицю, але з темним стовбуром. У другому ж випадку excelsa означає «високий», тобто повна назва — темне смолисте високе дерево.

У Карпатах і Прикарпатті ялину називають смерекою. Саме під цією назвою згадане дерево тут міцно увійшло у народний побут і широко оспіване в народній творчості. Смерека стала своєрідним вічнозеленим символом Карпат. Походження цієї назви пов’язують із постійним присмерком (недостатньою кількістю світла), що панує в темнохвойних ялинових насадженнях. Дехто вважає, що ця назва запозичена із західнослов’янських мов, що й підтверджує її західноукраїнська регіональність. Ялина польською мовою — swierk, словацькою — smrek, чеською — smrk. Чи не співзвучно із смерекою? До речі, чеською мовою smrknouti — смеркатися.

Принагідно нагадаємо, що певний час у післявоєнний період із цією регіональною назвою (смерека) існувала певна плутанина, яка потрапила навіть до деяких словників. Крім ялини, цю назву паралельно застосовували до такого дерева, як ялиця.

Ялина має густу широку конусоподібну крону, яка у поодиноких дерев та на узліссях опускається до самої землі. У густих насадженнях, де дерева взаємно притінюють одне одного, нижні гілки відмирають, хоча сухими ще довгі роки стирчать навсібіч від стовбурів.

Спостережливі люди запримітили, що ці сухі нижні гілки мають цікаву особливість. У зв’язку з тим, що гігрофільна властивість річних шарів деревини з верхньої та нижньої їхніх частин різна, вони можуть слугувати своєрідним барометром. У суху погоду гілки поникають донизу, а під час збільшення вологості повітря — розправляються, а часом навіть піднімаються догори. Сибіряки здавна з північної сторони своїх жител встановлювали відколену частину стовбура ялини з однією такою сухою гілкою без кори. І при досить стабільній погоді континентального клімату цей «прилад» дозволяє безпомилково завбачувати її зміну.

Хвоя у ялини двох типів: світлова і тіньова. Голки першого типу характерні для верхньої частини крони. Вони стирчать навколо пагона на всі боки. Жорсткі, колючі, чотиригранні, в розрізі ромбічні. На всіх гранях помітні білуваті смужки продихів. На малоосвітлених гілках нечіткодворядово розміщуються тіньові голки. Вони плоскіші та м’якші. Їхній поперечний розріз вузькоромбічний. На дереві тримаються шість-сім років, а у верхівковій частині крони — навіть до десяти, після чого опадають. Опала хвоя перегниває повільно, тому в чистих ялинниках товстим шаром вкриває ѓрунт. На його родючість несприятливо діє кислий грубий гумус, що утворюється внаслідок її довготривалого розкладання. Саме завдяки цьому кислотному впливу відбувається руйнування та вимивання поживних речовин із верхнього шару ѓрунту. З часом він стає сірим, схожим на попіл. Так відбувається процес підзолоутворення.

Пилує ялина на початку травня. На звисаючих пагонах розташовані чоловічі колоски червонуватого або жовтого кольору. При порухах вітру з них у повітря здіймаються маси пилку. Ці хмаринки переносяться на великі відстані, бо пилкові зерна мають повітряні літальні мішки. Забезпечуючи подолання значних відстаней, така властивість сприяє перехресному запиленню дерев. Шишечки розташовані на кінцях основних пагонів. Їхній колір — від пурпурово-червоного до смарагдово-зеленого. Невеличкі буруваті насінини ялини із світло-коричневим крильцем дозрівають у жовтні-листопаді. Але зимують переважно в шишках довжиною до 15 см, поступово висипаючись з них у лютому-березні, коли під дією сонячного проміння шишки висихають і розкриваються. До речі, у роки хороших урожаїв рясне згромадження шишок здається якоюсь казковою оздобою на деревах. Мабуть, саме тому новорічні ялинки теж прикрашають гірляндами штучних шишок.

Під наметом ялинників періодично з’являється самосів. Щоправда, через товсту подушку хвойного опаду його корінцям складно пробитися до мінерального ѓрунту. Тому більшість із цих рослинок гине. Для створення рукотворних насаджень заготовляють насіння (яке зберігає схожість до восьми-десяти років) та вирощують сіянці. А щоб отримати кілограм насіння, потрібно заготовити 50 кілограмів шишок. Насіння також слугує кормом лісовим птахам — переважно шишкарям і дятлам. Полюбляють їх також білки та миші.

Ялина — порода помірного поясу. До тепла невибаглива. Витримує морози до –52°С. Однак молоді деревця часом страждають від пізніх весняних заморозків та палючого сонця. Подібного не трапляється, якщо ялиновий підріст знаходиться під нещільним наметом інших порід. При природному процесі заростання на зрубах спочатку з’являються береза і осика. А під захистом їхніх ажурних крон може успішно розвиватися молодий ялинник.

Відомо, що ялина потребує відносно вологого клімату та боїться посухи. На це вказує й ареал її поширення. В Україні вона природно росте переважно в Карпатах, у меншій мірі — на півночі Полісся та в Малому Поліссі. Максимально на південь ареал заходить до зони чорноземів.

У Карпатах ялинники займають понад 40% лісів. Природні деревостани формуються на висотах понад 500—600 метрів над рівнем моря. Тут ялинові насадження, як правило, змішані з буком, ялицею, явором, ільмом (в’язом), ясеном, що надає їм стійкості. Вище супутніх порід стає щораз менше, а на висотах 900—1600 м є зона чистих ялинників — похмурих темнохвойних лісів. Тут більш вибагливі деревні породи рости не можуть. Хіба що десь трапиться сосна кедрова європейська — так званий кедр карпатський. Ялина в цих місцях виконує важливу для гір природоохоронну функцію — закріплює від змиву ѓрунти та не допускає сходження снігових лавин. Вище смерекового поясу в Карпатах розташовані лише гірськососнове криволісся та полонини.

Щоправда, господарське втручання людини — вирубування букових та ялицевих лісів, а місцями й дубових, та висаджування замість них смереки сприяло тому, що сьогодні остання масово росте на значно нижчих висотах над рівнем моря, ніж колись. А природа не прощає активного непродуманого втручання людини, яка порушує її закони. Чисті ялинники на місці змішаних деревостанів нестійкі. Їх тут легко вражає коренева губка та легше пошкоджують вітровали. Останнє також зумовлено поверхневою кореневою системою ялини. При сильних буревіях, які бувають в Карпатах, нерідко вивалюються стовбури ялини разом із усім корінням. Вище ж у горах, в зоні, де ця порода росла споконвічно, ѓрунти більш щебенисті чи скелясті, а корені краще заглиблюються. В цих умовах вони, мов щупальця, проникають між каміння, що, у свою чергу, сприяє механічному утримуванню дерев. Все це вказує на те, що в зоні ялицево-букових лісів необхідно створювати змішані насадження з традиційних порід, а чистим ялинникам відводити лише ділянки, притаманні їм одвічно.

Однією з головних порід ялина звичайна виступає і в європейській тайзі. Утворює вона там як чисті, так і змішані деревостани із сосною, модриною, ялицею, березою та осикою, а в південній частині — з дубом і липою. На півночі вона заходить у лісотундру. У північно-східних районах її замінює близький вид — ялина сибірська, ареал якої тягнеться аж у Східний Сибір. У перехідній зоні, де ростуть обидва згадані види, відбуваються схрещування, а тому зустрічається їхній гібрид.

Найпродуктивніші деревостани ялини в Карпатах. Тут її дерева нерідко мають висоту 40—45 м, а часом сягають 60 м. При цьому на одному гектарі може формуватися 900—1000 куб. м стовбурної деревини, в окремих випадках — навіть до 1200 (урочище Панасівка у Сколівському районі на Львівщині). Висока стовбурна продуктивність ялинників зумовлена двома факторами. Стовбури смереки малозбіжисті та повнодеревні, а їхня форма близька до циліндричної. Другий фактор — для цього виду характерна висока тіньовитривалість, що забезпечує густіше, порівняно з більшістю інших порід, стояння дерев. Тобто на 1 га може знаходитися значно більше дерев ялини, ніж, скажімо, світлолюбної сосни.

КОРИСНІ ВЛАСТИВОСТІ

Деревина ялини широко використовується населенням Карпат. Вона легка, м’яка, однорідного жовтувато-білого кольору. За споживчими якостями, щоправда, дещо гірша соснової. До того ж, якість деревини значною мірою залежить від умов культивування. Деревина, вирощена в горах на відповідних для ялини ділянках, має значно кращі споживчі властивості, ніж отримана з непритаманних для ялини місць нижніх висотних поясів чи рівнини. Застосовується вона як будівельний ліс, іде на виготовлення пиломатеріалів, меблів і столярних виробів, покрівельних гонти та дранки, пакувальної тари, човнів. До середини XX століття з неї виготовляли невеликі річкові кораблі. Деревина ялини складається з довгих волокон, а тому є цінною сировиною для целюлозно-паперового виробництва.

Також у неї є одна унікальна властивість. Вона може бути резонансною, а тому належить до тих небагатьох порід, які використовують для виготовлення музичних інструментів. Однак така властивість притаманна лише окремим особинам. В насадженнях вони зустрічаються рідко й відбираються лише відповідними фахівцями. Зовні ці дерева не вирізняються значними розмірами, а їхня крона компактна й вузька. Деревина в них дуже щільна, однорідна, а річні шари по всьому своєму околу однаково вузькі. Вона надає музичним інструментам відповідної гучності та благородного звучання. Але знайти резонансне дерево — це ще не все. Цю деревину необхідно довго повільно висушувати. Колись її сушили на стріхах, щільно обкутавши соломою. Саме з такого матеріалу виготовлені славетні скрипки Аматі та Страдіварі. З нього ж роблять такий характерний гуцульський інструмент, як трембіта, унікальний звук якої розкочується по всіх Карпатах. А сьогодні з деревини ялини здебільшого виготовляють пересічні скрипки, гітари, мандоліни чи елементи роялів.

Кора використовується для вичинки шкір: вона містить від 7% до 15% дубильних речовин.

Крім цього, з ялини добувають дьоготь, терпентин, живицю, ефірні олії, деревний оцет, метиловий спирт. Живиця надається для хімічної переробки та для медичних потреб. Із хвойної лапки виготовляють хвойно-вітамінне борошно, що додається до корму тварин.

Серед інтродукованих (чужоземних) видів найбільш відома ялина колюча, зокрема її срібляста, сиза та голуба відміни. Батьківщина цього виду — Північна Америка. Ялину колючу, а особливо її декоративні відміни, широко використовують у міському озелененні. Найчастіше їх висаджують у скверах, парках, біля адміністративних та урядових будівель. За витонченістю та ошатністю ялина колюча посідає одне з чільних місць серед усіх декоративних деревних порід. Приємно вражає її чарівна краса. Відомо, що ялина звичайна вразлива до загазованого міського повітря. Натомість ялина колюча має щільнішу воскову плівку на своїх шпильках, що помітно підвищує її стійкість.

Ялина звичайна теж широко застосовується в озелененні. Однак вона погано переносить сухість та забруднення повітря димом та пилом. Тому на вулицях міст вона нестійка і її там не висаджують. Натомість це чудове дерево для створення паркових біогруп, алей та живоплотів. І вони там своєю темною зеленню милують око у будь-яку пору року. Цінні декоративні відміни ялини — карликова, сиза, золотава. Особливо приємно вражає її плакуча відміна.

Ялини переважно живуть до 200 років. Можуть доживати до 250—300 років, а окремі дерева — навіть до 500—600. Проте це станеться лише тоді, якщо ми не зрубаємо їх перед Новим роком і не зробимо з них кількаденної оздоби нашої домівки. Тож краще милуймося живою ялинкою на природі. А для новорічно-різдвяних свят доцільно використати лише окремі гілки. Вони теж принесуть до оселі святковий настрій та свіжість шпилькового лісу. Якщо ж пагони будуть із шишками — їх навіть не обов’язково прикрашати.

Анатолій ІВЧЕНКО, завідувач відділу дендрофлори Ботанічного саду Національного лісотехнічного університету України, Львів
Газета: 
Рубрика: