«Їх, напевне, таких тисячі по Україні...»
Соломія Бобровська — про підтримку бабусі Ніни і те, що кожен може зробити для самотніх літніх людей
Часом трапляються з нами історії, що змушують замислитися над тим, як мало інколи треба, щоб допомогти комусь, трохи полегшити чиєсь життя, врешті — здійснити мрію. Особливо — простого дідуся чи бабусі.
За кілька днів український мандрівник Богдан Логвиненко зібрав 100 тисяч гривень (хоча треба було вдвічі менше) на мрію пана Валерія — дідуся із села, який дуже хотів побачити Грецію. І тепер, завдяки тисячам людей, котрі перейнялися його мрією, Валерій має паспорт, квитки і все-все, щоб полетіти до Греції.
Нещодавно ще одну з таких історій розповіла на своїй Фейсбук-сторінці колишня виконувачка обов’язків голови Одеської ОДА Соломія Бобровська. Бабуся Ніна вже десять років живе без світла і води, одна доглядає город і хатинку. І для неї щастя — у звичайному спілкуванні.
Пані Соломія пише:
«Їх, напевно, таких тисячі по Україні, але ми поки знайшли одну, якою будемо періодично опікуватися.
Її звати бабця Ніна, і їй 80 з гаком. На відміну від діда Валерія (Bogdan Logvynenko), тут, мабуть, закордонний паспорт не подіє.
Пережила війну, повстанців у лісах, живе у дідовій хатчині на вулиці, де давно немає хат, а ті, що лишилися, — дивляться пусткою, за декілька км від основних вулиць села. Близько 10 років ані світла, ані води. Все відрізано і кимось продано. Город на весну має ідеальний, поливає водою зі снігу, а грядки має під лінійку. Інколи дівчатка з села приносять воду. За своє життя поховала і чоловіка, і сина. І, можливо, раз чи два на рік доходить до цвинтаря їх провідати. Життя з купою складних поворотів. І живе, звісно ж, сама.
Але я до чого. Та тиша і хата — це для неї весь Всесвіт. Десятки років самотньо — у периметрі, в якому немає до кого обізватись і поговорити. Немає кому сказати і слова. Уявіть собі хоча б на хвилину.
Огляньтеся навколо, ваші проблеми не такі вже й проблеми, і зробіть комусь добре діло»
— Пані Соломіє, розкажіть докладніше про бабусю Ніну. Як ви її знайшли?
— Ми випадково знайшли цю бабусю. Приїхали в село, де колись була сімейна дача і вирішили просто пройтися забутими стежками. В тому кутку хутора, де живе бабуся, залишилось 2-3 порожні хати, а решту — часом і «добрі» люди зрівняли із землею. Там ніхто не живе більше 10 років і дійти від крайньої бабусиної хати до першої, де живуть люди, — кілька кілометрів. Приблизно стільки ж років відрізані електричні дроти, колодязі сусідські давно замулені — відтак у бабусі Ніни ні води, ні світла. Опалення грубкою, а для готування їжі — газовий балон. Декілька разів на місяць приходять дівчатка-школярки — приносять воду, хліб та дещо з необхідного.
— Хто разом із вами підтримує цю ініціативу?
— Ми з друзями, разом з активістами робили Вертеп на Різдво та Меланку (а це всі відомі люди міста — речниця поліції, атошник-засновник дитячої лікарні, депутати, бізнесмени, громадські діячі й ще речник УПЦ КП), гроші з вертепів віддали на благодійні справи. То всі разом вирішили, що будемо час од часу навідуватися — просто для розмови — і привозити необхідні речі чи смаколики.
— Ви проводите аналогію з Валерієм, якому всією Україною збирали гроші на Грецію, чи не плануєте також кинути клич і організувати збір коштів на допомогу бабусі Ніні (а, може, не тільки їй)?
— Про паспорт і гроші ще не задумувались, оскільки вона має ще в Рівному внуків, хотілося прояснити ситуацію з ними. Адже вони невідомо, коли приїжджають і чи взагалі приїжджають.
— Як ви гадаєте, що має робити кожен із нас, щоб полегшити життя таких бабусь? Це, може, звучить наївно й ідеалістично, але як зробити життя самотніх пенсіонерів у нашій країні кращим?
— Для кращого життя пенсіонерів — це запровадження у всіх містах/районах/селах так званих університетів 3-го тисячоліття для людей похилого віку. Хотілось би, щоб такі університети працювали для них як клуби, як освітні курси, щоб там було кіно, обговорення і обов’язково раз на тиждень — танці з оркестром.
Як на мене, нашим українським старшим людям бракує спілкування і зустрічей між собою. І усвідомлення, що вони вартують дорогого і вони потрібні державі. Але оскільки в нас держава не ставить в центр людину, то важко нині не лише старшим, а й загалом середньостатистичному громадянину, який відчуває свою непотрібність для країни.
