Не знати історії - означає завжди бути дитиною.
Цицерон, давньоримський політичний діяч, видатний оратор, філософ і літератор

Юрій ШУХЕВИЧ : «Справжній героїзм — жити згідно зі своїми переконаннями»

10 березня, 2000 - 00:00


5 березня українська спільнота відзначила скорботну дату. П’ятдесят років тому, у Білогорщі (нині передмістя Львова), загинув Роман Шухевич, головний командир Української повстанської армії, більш відомий як генерал Тарас Чупринка. Хочеться вірити — неупереджений суд одного дня поставить усі крапки над «і» у справі «УПА, SS, НКВС» та покладе край громадському розбрату, який триває й донині. Ми маємо право знати всю правду — як казав Іван Франко, «хоча правда зразу усім гірка, так все-таки, згодом, вона скрізь бере верх і стає солодкою спасителькою». Про зв’язок часів з Юрієм Шухевичем, багатолітнім в’язнем совісті, сином генерала Чупринки й вела розмову відома львівська тележурналістка Дарія Ткач.

КОРОТКИЙ РОДОВІД ШУХЕВИЧІВ З ГАЛИЧИНИ

Прапрадід Йосип Шухевич був священиком в селі Пашківці біля Городенки. Відомий громадський діяч. Іван Франко відзначав його як перекладача, поета і письменника.

Брат Йосипа Шухевича, Стефан, з самого початку 1914 року був січовим стрільцем та відомим командиром бригади Української галицької армії, автором численних спогадів та кількох романів. А потім, за Польщі, — меценатом, відомим політичним захисником Степана Бандери на процесі Пєрацького, інших членів проводу ОУН.

Старший син Йосипа, Володимир — відомий етнограф, який об’їздив усю Гуцульщину. Ще за життя його енциклопедичний фольклорно-етнографічний п’ятитомник, який так і називається — «Гуцульщина», — був виданий українською, польською та німецької мовами і дістав вищу нагороду від австрійського цісаря Франца-Йосифа.

Син, також Володимир, батько Романа, був суддею, а 1918 року, за часів Західноукраїнської Народної Республіки, — військовим комісаром у Кам’янці Скурумиловій.

Роман Шухевич займав відповідальні посади — спочатку в крайовому, а потім у центральному проводі ОУН. Був в Українському легіоні у 1941-1942 роках, а потім став на чолі Української повстанської армії. 1943 року очолив ОУН і був там до останніх років свого життя.

«БАТЬКО КАЗАВ, ЩО ВОНИ ПРИРЕЧЕНІ НА ФІЗИЧНУ СМЕРТЬ. АЛЕ — НЕ НА ПОРАЗКУ»

— Пане Юрію, всім читачам, а особливо молоді, буде цікаво дізнатися про те, яким був генерал Чупринка, головний командир Української повстанської армії?

— Коли йшла українсько- польська війна, йому було одинадцять років. Стрільці Галицької армії йшли на фронт, і він плакав, що ще малий іти разом з ними воювати. У шістнадцять років, 1923-го, у Львові, у хаті своєї бабусі Єдміни Шухевич він знайомиться з Євгеном Коновальцем, і це визначає його долю. Він починає свою працю в Українській військовій організації, у 25 років стає членом УВО. І так усе своє життя. Коли 1929 року УВО влилася в Організацію українських націоналістів, він продовжив свою працю й боротьбу в цій організації до самого кінця.

Батько любив фортепіано, мав гарний голос. Любив і часто грав твори Гріга. Він був інженером: закінчив Львівський політехнічний інститут. Мав військову освіту, але попри все, закінчив музичний інститут імені Лисенка за класом фортепіано у професора Стрийка.

— Як закарбувалася загибель батька у ваших юнацьких враженнях і які роздуми вона викликає зараз?

— По-перше, загибель батька не була несподіванкою. Він сам казав, що всі вони були приречені на фізичну смерть, але не на поразку. Роздуми. Я знав, що минуться сталінські часи, і вчинки батька, його життя, стануть прикладом для багатьох, на нього будуть рівнятися. Тепер ми вже маємо незалежну Україну, але хто знає про нього? Тут у нас, в Галичині — так, говорять, пам’ятають. А в усій Україні? Цікавлять або ті, що мають величезні гроші та необмежену владу, або Онопрієнко. Ось приклади, на яких хочуть виховувати.

— Ваша мама ще жива. Як вона ставиться до долі свого чоловіка?

— Батько її, Роман Березинський, був громадським діячем, священиком у селі Оглядові. А молодший брат, Юрко, був одним із бойовиків ОУН і загинув у Городку Ягелонському на 32-му році життя. До організації його залучив і був ідейним наставником мій батько.

Він був одним із бойовиків, і мама, коли він їхав на справу, одній їй відому, весь час молилась за нього. Тепер про тих людей говорять як про терористів. Людство повинно сказати самому собі правду: усі народи мають право на самовизначення. Вони ж декларували в ООН те право. Американці називають албанців Косово чомусь Національно-визвольною армією, а сербів, які чинять опір албанському геноцидові — терористами. Якась подвійна мораль: коли мені вигідно, то те право є, коли ж ні — то нема?

— Коли і де вас застала звістка про загибель батька? Де його могила?

— Невідомо де поховали: є багато розмов, але жодного документу немає. Мені тоді було 17 років, з них два останні я уже сидів у в’язниці. Коли він загинув, удосвіта, 5 березня 1950 року, то його тіло привезли в управління КДБ. Мене ж — доставили на впізнання батька, тим самим давши й попрощатися.

— Скільки років йому було, і чи дали вашій матері попрощатися зі своїм чоловіком?

— Було йому тоді 43 роки. Мама тоді перебувала в таборі в Мордовії. Так що вона тільки довідалася, що тато загинув. Багато чого випало на її долю, але усе ж таки вона ще й сьогодні говорить, що ні про що не шкодує. Через кілька місяців їй виповниться 90...

— А що тоді було з вашого сестрою?

— Моя сестра Марія була в дитячому будинку і перебувала там до 56-го року. Потім вона закінчила семирічку, працювала в Дніпропетровську якийсь час, а пізніше закінчила політехнічний інститут у Львові, де дотепер живе й працює.

«НАС І ВИХОВУВАЛИ НА СТРАХУ, ГОВОРИЛИ — АБИ ТІЛЬКИ НЕ БУЛО КРОВІ»

— Пане Юрію, яким ви побачили свій народ під час «вибору-99»?

— По-перше, дуже задуреним, зневіреним, заляканим. І знаєте, навіть більше, ніж у старі часи. Багато людей говорили: «Ми — боїмося!» Сказати свою думку, зробити який-небудь вчинок. По-друге, якщо порівняти з інтелігенцію XIX століття, першої половини ХХ, яка заради народу була готова на все, то в теперішньої я бачу дріб’язковість, продажність, що походить від кар’єризму та переляку. Є одиниці, які готові відважно сказати свою думку. Але, усе ж таки, їх — меншість. У всякому випадкові — на Галичині.

— 24 вересня 1957 року у Великій Британії відбувся третій Конгрес філії Легіону УПА, де український філософ і історик Володимир Шаян зробив доповідь про священний героїзм, в основі якої були погляди Григорія Сковороди. А що в часи нинішньої руїни може бути орієнтиром для подолання Страху?

— Мені важко сказати, що таке священний героїзм. У всякому разі не те, коли людина кидається на амбразуру. Ні, і в «совєцькі» часи було багато таких людей, які попри все, всупереч оточенню, уміли стверджувати свій ідеал і жити з тим ідеалом. Ось що таке героїзм. І ми мусимо бачити тих людей, наслідувати їх приклад: бути самими собою і жити згідно зі своїми переконаннями.

— У чому ви вбачаєте витоки нинішньої зневіри суспільства?

— Воно зневірене тому, що так звані «батьки нації» наобіцяли багато, а потім завели його в нікуди. Потроху прищеплюють нам так звану деідеологізацію, свідомо виховуючи: нас — рабами, а себе — панами. Бо добровільними рабами — легше керманити.

— Які риси вдачі в людині ви найбільше зневажаєте?

— Зневажаю боягузтво, нечесність, неправдивість, продажність. Людина боїться, відступає, жертвує своїм сумлінням, жертвує в ім’я власної шкури. Дуже часто зрада є безпринципністю, відсутністю певного позитивного ідеалу, який людина мусить мати. Нас і виховували на страху, говорили — аби тільки не було крові. У Флобера є епізод: дитину раба несуть до жертовника, і батько знає, що коли її вб’ють, йому взамін дадуть тарілку з їжею. Він плаче за сином, але вдовольняється кашею. Хіба українське суспільство сьогодні не таке?

— Чи ви не бачите, пане Юрію, деяких історичних паралелей із 1917—1921 роками?

— Так. Ми в ті часи також були роз’єднані: Скоропадський, Петлюра, Міхновський, Махно, Коцюбинський, Хвильовий, Шумський, Скрипник були по різні сторони. Це перешкодило об’єднатися усім в єдине ціле і повести за собою народ, перемогти.

— Чому ви, син генерала Чупринки, довголітній політв’язень, стали довіреною особою Євгена Марчука?

— Довіреною особою Марчука я погодився стати, оскільки побачив у ньому таку людину, яка здатна боротися з обкраданням, обдурюванням людей та руйнацією України, працювати на Україну і будувати державу для українського народу. Тому, що все оце в ньому ціную.

«ПРАВДА МОЖЕ СОБІ ДОЗВОЛИТИ БУТИ ОБПЛЬОВАНОЮ, ЗАТОПТАНОЮ, ЗБИТОЮ З НІГ, БО ВОНА ЗАЛИШИТЬСЯ ПРАВДОЮ, ВСЕ ОДНО ВСТАНЕ І ПІДЕ!»

— Пане Юрію, розкажіть про ув’язнення.

— Років ув’язнення було багато, і коли я вийшов перший раз, то, згідно з вироком суду, не мав права жити на Україні. Потім ще два суди 75-го року. У Томській в’язниці я сидів уже сліпий. Не тільки українці, але й люди інших національностей, які жили в Союзі, перетерпіли все це. Хто щасливий — вийшов, а комусь — не судилося.

— За яких обставин ви втратили зір?

— Я сидів тоді в Чистотєлі, в Татарії. Не раз і подовгу чинив протестаційні голодування. Відсутність денного світла, їжі, виснаження, — все це призвело до відшарування сітківки. Спочатку, ще 80-го року, я втратив праве око. За рік я втратив друге. Щоправда, возили мене тоді на операцію, але пізніше поновилося це відшарування, і так я став сліпим. Коли я вийшов на волю, то для нормальної операції було запізно. Але коли людина не бачить, то мимоволі мобілізуються інші органи чуття: і слух, і дотик, і, мабуть, внутрішній зір. І тоді видно те, чого зрячий не бачить.

— Пане Юрію, скажіть, будь ласка, яка ваша заповітна мрія і чи ви зараз щасливі?

— Я думаю, що так. Для мене щастя – боротьба. Оскільки я ще борюся, то я щасливий, що можу боротися. Щасливим на всі сто відсотків я буду, коли ми матимемо державу, побудовану в ім’я українського народу. І вже хто тоді буде президентом, прем’єром — не матиме значення. Головне, щоб вона була і була якнайшвидше. Бо чим швидше вона буде, тим буде менше знедолених, страждаючих, нещасливих, упосліджених.

— А чим для вас є Любов?

— Любов до свого народу, до справи і любов чоловіка до жінки — то є самопожертва. Знаєте, це є дійсно чудо життєдайне, яке рухає усе, і мирськими словами важко окреслити, що це таке.

— А ненависть?

— Без ненависті ми б не пізнали й любові. Сама ненависть — це руйнівне ніщо, не здатне побудувати.

– Я згадую передвиборні події: зібрання політв’язнів, яке вів Петро Фуганко, і я подала від вашого імені заяву в президію. Але вам не дали слова, а пан Петро втікав у бічні двері. Деякі дезорієнтовані ним люди, які ішли на зустріч, коли ми просувалися до сцени, говорили на вашу адресу багато несправедливих, жорстоких слів. Я все це тяжко переживала, а ви були, начебто, спокійні?

— Я до цього звик, і мене це не дуже зворушило. Але що це говорить про тих людей, що сиділи в президії? Вони боялися. Ви розумієте, яка різниця між правдою і неправдою? Правда може собі дозволити бути обпльованою, затоптаною, збитою з ніг, бо вона залишиться правдою, все одно встане і піде. Неправда цієї розкоші собі дозволити не може. Коли вона один раз впаде, їй більше не підвестися. Ось чому більшовизм так боявся правди і так затикав рота, знищував, саджав до в’язниць усіх тих, хто намагався донести до людей правду. Та неправда – недовговічна, а правда – вічна.

Бесіду вела Дарія ТКАЧ, Львів
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ