«Заберіть мене звідси, я нормальна людина...»

Високий, флегматичний, Сашко фактурою і темпераментом нагадував персонажів Будрайтіса й Миколи Гринька. Приємно з ним було спілкуватися ще й тому, що він, як ніхто, вмів слухати співрозмовника, лиш іноді даючи напрочуд влучні зауваження.

Виявляючи певний інтерес до всіляких літературних «ізмів» і течій, читав переважно класиків психологічного реалізму: в українській літературі — Стефаника й Франка, в російській — Достоєвського, Платонова, Астаф'єва, Казакова, схилявся перед «батьком шістдесятників» Хемінгуеєм. Однак у загалі людських чеснот мав Сашко і недоліки (точніше, я б сказала, «слабкості») — йому явно бракувало досвіду компромісів та внутрішньої самодисципліни. Отож ми невеличкою компанією найближчих друзів проводжали Сашка в армію якраз напередодні 9-го травня.

... Єдиний син у батьків, Сашко потрапив у будівельний батальйон, звідки згодом дезертирував, не витримавши «позастатутних відносин». Певний час переховувався за знайомими адресами у Львові, але його скоро «вирахували», і військовий трибунал дав йому два роки дисциплінарного батальйону. Після всього пережитого Сашко сприймав, очевидно, це покарання як полегкість, про що й згадував у своїх листах.

«... Я просто пригадав, як з гауптвахти писав скаргу прокурору, що, мовляв, заберіть мене звідси, я нормальна людина, а тут всі збожеволіли і т. п. у такому ж дусі. Також там підкреслював і обводив ледь не кожне слово, як це роблять справжні шизофреники. Тепер же я дійсно збожеволів. Не віриш?! Я теж не одразу помітив. І найголовніше, я прекрасно знаю, чому все це. Від розвантаженості голови. Мені немає чим її зайняти. Все не вимагає роботи мізків, все вигострено до автоматизму: стрій, робота, їжа (це особливо сумно, адже як можна відчути її смак, якщо вона завжди приблизно однакова?). Ну, можна ще спостерігати інших. Але це теж швидко тьмяніє, втрачає фарби і сенс. Все це і є справжнє божевілля! До того ж я роздвоююся. Ось один «я»: зразковий воїн, який думає, де б поспати, поїсти, як би нічого не робити, котрий на запитання відповідає або «никак нет» або, що ще краще, «не могу знать!». Все у нього добре, у цього воїна. Душевна рівновага ніколи не покидає його, а певний життєвий досвід і вміння розуміти інших людей забезпечують йому спокійне життя (він влаштувався фотографом, пописав дещо у стінгазетку, лестить старшим начальникам, коли треба прикидається простачком і флегматиком, який не розуміє, що від нього хочуть).

А ось інший «я»: піднятий з важкого сну в задушливій казармі, очумілий від довгого некуріння, котрий вибухає похмурою ненавистю до начальників зеленого кольору або вибухає важкою лінню і апатією, божевільний, колишній письменник, який порпається у своїй підсвідомості, пише лист другові, і до того цим захопився, що забув, де він знаходиться й остаточно отупів.

А в принципі, ну їх до біса! Ці «двійники», ці «божевільні», всі ці нудні прозріння... Життя тут дуже бідне, писати (так як і думати) немає про що через відсутність зовнішніх свіжих вражень. Швидше б втікти звідси, сходити в кіно, зайти в магазин купити сигарет, молока, зателефонувати комусь, пройтися поруч iз жінкою, не відчуваючи своєї ущербності. Адже першим з «двійників» — воїном — стати не так вже й важко...».

Після дисциплінарного батальйону Сашко Мазур ще працював на львівському телебаченні, встиг одружитися, в нього народився син.

Та з кожним роком здоров'я тануло. Перша складна операція, потім друга... В один із приїздів до Львова ми, як завжди, пішли відвідати товариша. Та Сашка вже не було. І ніколи не буде. Йому не виповнилося навіть 30... Вже пізніше, після його смерті, ми подумки увесь час будували умовні конструкції типу «а якби...». А якби у військкоматі його скерували в більш чи менш ліберальні війська (скажімо, зв'язок, ППО, авіацію), а не в горезвісний будівельний батальйон, що, власне, його й доконав...).

Всі події відбувалися «при Союзі», та коли вам скажуть, що такого поняття, як «дідівщина» в нашій національній армії не існує — нізащо не вірте. Син моїх родичів, Юрко, нещодавно повернувся з війська «комісованим за станом здоров'я». Він уникає товариства. Ставний, розумний хлопчина проводить дні в господарських турботах. Він не ходить на побачення і ніколи не розмовляє про те, що ж все-таки трапилося насправді з ним під час проходження служби в армії. Юрків батько-пенсіонер якось резонно зауважив: «У мене стільки грошей не водиться, щоб судитися з державною машиною...».

Інша знайома пишається, що син служить в «благополучній» частині десь під Києвом. На запитання, як цього вдалося домогтися, лиш загадково посміхається: доведеться, мовляв, тобі, дізнаєшся!

Писати можна ще багато — як начальники «відмазують» своїх чад від служби, купуючи їм «білі білети», як із кожним роком рідіють лави бажаючих «постояти за Вітчизну», як скаржаться працівники райвійськкоматів на деградацію призовників, а ті, в свою чергу, — на погані умови утримання (якщо всі живуть бідно, то в'язні та солдати — особливо).

... Моєму синові до армії ще гай-гай, добрий десяток років. Але вже зараз я з острахом і надією проходжу повз райвійськкомат. З надією — може, за ці десять років усе-таки відбудуться позитивні зміни. Якщо ж цього не станеться, а гідність і здоров'я моєї дитини будуть під загрозою, я за прикладом своєї знайомої теж «мазатиму», де треба. Бо життя давно переконало: показні принциповість і патріотизм, яких від нас так домагаються можновладці, закінчуються саме там, де починається недоторканість приватної території — твого дому, твоєї родини, зрештою, твоєї душі...