«Захисту потребують не тільки герої»

Сьогодні одним із основних джерел інформації щодо становища «в’язнів Кремля» – незаконно ув’язнених на території Російської Федерації та окупованого Криму громадян України – є журналістка і правозахисник ГО «Центр громадянських свобод» Марія Томак. Марія, окрім інформаційного супроводу справ 28 в’язнів, також займалася і безпосереднім збором матеріалів для захисту Сергія Литвинова, Миколи Карпюка і Станіслава Клиха, а це – кілька місяців часу, сотні подоланих кілометрів і десятки інтерв’ю з родичами, знайомими, земляками незаконно обвинувачених, котрі підтверджують абсурдність звинувачень російських слідчих.

Шостого травня Марія святкує День народження. «День» скористався нагодою, щоб не тільки побажати іменинниці успіхів, енергії та оптимізму, а й поспілкуватися про виклики для сучасного українського суспільства та прогностичність «Дня», адже до переходу у громадську діяльність дівчина шість років пропрацювала журналісткою саме в нашій газеті.

«ДЕНЬ» НАЙКРАЩЕ З УКРАЇНСЬКИХ ВИДАНЬ ПИШЕ ПРО РОСІЮ ТА ПОСТРАДЯНСЬКИЙ ПРОСТІР»

‒ Маріє, свою професійну діяльність ти починала в газеті «День» ще в студентські роки. Причому спочатку «твоїми» темами були мода і стиль, мистецтво. Далі ти працювала над низкою суспільно-політичних тем, а нині ти правозахисник, громадська активістка. Як відбувся такий перехід?

‒ З одного боку, це закономірно, а з іншого ‒ тут є також воля випадку. Закономірно тому, що я завжди цікавилася суспільно-політичними темами. Як особистість формувалася на літературній і публіцистичній спадщині таких людей як Василь Стус, мені пощастило ще в шкільні роки бути знайомою з дисидентами, у 2004-му році, студенткою першого курсу, брала участь у Помаранчевій революції. З іншого боку, так сталося, що я за кілька місяців до початку Євромайдану прийшла працювати в офіс «Центру громадянських свобод», де з початком громадянського протесту був розгорнутий штаб Євромайдан SOS. Це воля випадку, але  ця діяльність мене поглинула.

Якщо говорити про «День», то я відразу прийшла працювати у відділ ЗМІ, а паралельно писала про теми моди і стилю, мистецтва і навіть у якості журналіста «Дня» була членом журі першої української премії в галузі моди. До речі, ніколи не вважала і не вважаю цю тему примітивною ‒ усе залежить від того, як її висвітлювати. Тим паче що ми бачимо, як цей світ реагує на ситуацію в країні, коли раптом синьо-жовті кольори,тризуби зі, скажімо, суто формальної сфери застосування переросли в абсолютний мейнстрім. За цим дуже цікаво спостерігати, і це частина глобального повернення до себе та частина нашої самооборони в широкому сенсі цього слова.

У «Дні» я пропрацювала шість років і, безумовно, відбулася еволюція – як у сенсі кар’єрному (починала як кореспондент, а згодом стала заступником головного редактора), так і в сенсі загального розвитку, розуміння і країни, і світу. Для мене абсолютно очевидно, що газета «День» найкраще з українських видань пише про Росію та пострадянський простір (і безпосередньо в газеті, і в своїй Бібліотеці, до створення окремих видань якої я також маю певну причетність), найглибше розуміє процеси, які там відбуваються, і тому для мене особисто, після такої «школи», російська агресія проти України не була сюрпризом. Я часто згадую, наприклад, інтерв’ю, круглі столи, які відбувалися в редакції за участі інтелектуалів. Наприклад, нещодавно перечитувала і сьогодні актуальну розмову за участі одного з лідерів російського демократичного руху часів перебудови Юрія Афанасьєва та культуролога, професора Римського університету «Ла Сап’єнца» Оксани Пахльовської (див. матеріал «Україна і Росія – 20 років без імперії: історичні уроки» у «Дні» від 27 січня і 3 лютого 2012 року). А ще згадувала, як іще років із сім тому, спілкуючись із Літньою школою журналістики «Дня», пані Оксана попереджала про небезпеки православного фундаменталізму в Росії. Це попередження реалізувалося в подіях 2014-2015 років. У буквальному сенсі цього слова православний фундаменталізм «вистрілив». Багато людей, які ще раніше були героями інтерв’ю, учасниками круглих столів, опитувань «Дня», тепер також стали мейнстрімом. Наприклад, американський історик, професор Єльського університету Тімоті Снайдер та російський політолог, доктор історичних наук, старший науковий співробітник Brookings Institution Лілія Шевцова. Не пам’ятаю, щоб їх хтось раніше цитував, крім «Дня». Зараз це вже, принаймні у фейсбучному середовищі, люди, яких усі знають і репостять кожне інтерв’ю. Хоча раніше цитувати істориків для більшості ЗМІ було швидше моветоном.

І зараз, коли почалося обговорення теми «примирення з Росією», чудово розумію (завдяки тим-таки «Днівським» книжкам, людям та розмовам), наскільки ця тема складна. Не через те, що ми не вміємо прощати, а через те, що шлях до прощення лежить виключно через трансформацію Росії. А остання, думаю, є одним із головних викликів не лише для Європи, а й для всього світу.  

ДИНАМІКА РОБОТИ УКРАЇНСЬКИХ ЗМІ З ПРАВОЗАХИСНИМИ ТЕМАМИ – ПОЗИТИВНА

‒ Якщо говорити про українські медіа, як оцінюєш їхню роботу з позиції правозахисника, і зокрема діяльність газети «День», що вже майже 20 років позиціонує себе як видання для громадянського суспільства? Наскільки вітчизняні ЗМІ занурені в цю тему, чи послідовно ведуть її і чи змінюється ситуація в останні роки?

‒ Власне, саме зараз я починаю займатися справжньою правозахисною діяльністю, тому робити глобальні оцінки не можу. Можу сказати про тему, яку веду, ‒ так званих в’язнів Кремля. І я дуже вдячна газеті «День», тому що на її шпальтах завжди є реакція на всі важливі події, і мені завжди телефонують журналісти стосовно контактів, верифікації інформації чи новин по тій чи іншій справі.

Загалом, правозахист, і це важливо розуміти, займається не тільки захистом героїв. В українській традиції правозахисному рухові (тут я маю на увазі Українську Гельсінську Групу, створену 1976 року) довелося брати на себе також національно-визвольну функцію. У той час як західному правозахистові це зовсім не притаманно, оскільки європейські країни не мають справи із боротьбою за державність або загрозами для існування держави, тут завжди ідеться про людину і державу, і про попередження надмірного втручання останньої в життя особистості. Нам же треба робити все й одночасно: і державність не втратити (бо тоді взагалі про жодні права вже не йтиметься, вдала антиреклама тут – окупований Крим), і попереджувати порушення прав людини з боку держави (наприклад, проблема катування в правоохоронних органах як була актуальною, так і залишається, а зараз дається взнаки в тому числі в умовах збройного конфлікту). До чого я веду. Зараз у країні є велике піднесення, людям хочеться бачити достойні особистості, люди мають кого називати героями. Українське суспільство дуже довгий час було позбавлене цього, у тому числі, тому, що воно було відрізаним від своєї історії, і про цей діагноз, до речі, також пише «День». Але разом із тим, з точки зору правозахисної діяльності, базові фундаментальні права, закріплені, наприклад, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, мають не тільки герої. Я не вважаю себе нейтральною людиною, і, зізнаюся, що часом це дуже складно – ставати на захист тих, чия позиція мені особисто не близька. Але мені загалом здається, що зараз головний виклик розвитку для України полягає в тому, що ми повинні мати ефективну армію, ефективно тримати оборону, інформаційну в тому числі, але цю сильну позицію нам потрібно поєднати із побудовою країни, у якій реалізовано майданівський лозунг «права людини понад усе», де є верховенство права, де окремі меншини не стигматизуються (ідеться, наприклад, про ЛГБТ-спільноту). Це доволі складний виклик, як мені видається.

До речі, згадую одну з карикатур Анатолія Казанського, яка доволі часто з’являлася в газеті – «Тату, мені йти до школи чи допомагати тобі в боротьбі?». Вона не буквально відповідає сенсу сказаного, але за духом – близька. Освіта у сфері прав людини суспільству також дуже потрібна. Зізнаюся, що для мене з початком роботи в цій сфері відкрилося багато такого, що, як мені здається, мало би засвоюватися кожним громадянином цієї країни ще зі школи.

Медіа, звичайно, є учасниками процесу пошуку відповідей на ці виклики. Загалом я позитивно оцінюю реакцію українських ЗМІ на правозахисні теми. Хоча, звичайно, є дуже складні теми, як-от справа Руслана Коцаби (нагадаємо, журналіст після заклику до бойкоту мобілізації в Україні та інтерв’ю з цього приводу російським ЗМІ був ув’язнений за підозрою у державній зраді та перешкоджанні діяльності ЗСУ – ред.). Нещодавно ми видали заяву, в якій констатували, що з огляду на якість оприлюднених у суді аргументів з боку державного обвинувачення, Коцаба не мав би перебувати під вартою, і що його дії не складають складу злочинів, у яких його офіційно обвинувачує Служба безпеки України. Це не означає, що ми схвалюємо його діяльність. Особисто я б йому руки не подала, але, разом із тим, на сьогодні це єдина особа в Україні, яка, приміром, визнана в’язнем сумління міжнародною організацією Amnesty International. І його перебування під вартою дає привід його захисту їздити до Європарламенту та проводити там заходи про «репресії проти журналістів в Україні». Не можу сказати, що до цієї теми є велика увага з боку наших ЗМІ. Бо вона складна.

З іншого боку, я розумію,  що є також об’єктивна проблема браку ресурсів. Країну просто «розриває» від важливих тем, доленосних судових процесів – починаючи від справ Майдану завершуючи справами заручників бойовиків т.з. «ДНР/ЛНР». До слова, останні також далеко не завжди розслідуються коректно, особливо на місцях у Донецькій та Луганській області, де як була до війни і залишається зараз проблема кругової поруки. Журналістів на судах часто справді замало, бо моніторинг судових процесів завжди потребує багато часу та глибокого занурення, спілкування зі сторонами обвинувачення і захисту, потерпілими. Та загалом, динаміка, як на мене, ‒ позитивна.

«Є СИНЕРГЕТИЧНІ ФОРМИ, КОЛИ ГРОМАДСЬКІ АКТИВІСТИ РАЗОМ З РІЗНИМИ ОРГАНАМИ ДЕРЖАВИ МОЖУТЬ ДІЯТИ ЕФЕКТИВНО»

‒ Адвокати незаконно засуджуваних у Росії українців (зокрема Миколи Карпюка, Станіслава Клиха, Сергія Литвинова) у інтерв’ю «Дню» говорили, що ти як правозахисник надала їм важливу допомогу у зборі матеріалів для захисту. У справі Карпюка-Клиха ти також давала свідчення. Наскільки активною зараз є позиція української держави у захисті своїх громадян, незаконно ув’язнених у Росії? Яка роль у цьому процесі правозахисних організацій? Чи достатньо зусиль докладає українське суспільство?

‒ Реакція української держави різна. Я вдячна Міністерству закордонних справ. Воно справді багато робить для наших незаконно ув’язнених громадян, і я бачила на власні очі, як тяжко працюють консули українського генконсульства в Ростові-на-Дону: вони супроводжували всіх свідків по справі Карпюка і Клиха, постійно супроводжують сестру Надії Савченко, і саме завдяки їм її не арештували. Також МЗС частково оплачує роботу адвокатів в’язнів Кремля. В умовах нормальної держави ця небайдужість держслужбовців не вважалась би чимось таким, за що треба хвалити. Але ми всі розуміємо, що в нашій ситуації це вже добре.

Маю відчуття, що на фоні песимізму, пов’язаного зі станом справ у країні, все одно є «вікно можливостей». Мені особисто доводилося стикатися з  достойними людьми, які працюють у різних державних структурах, у тому числі в правоохоронних органах, Генеральній прокуратурі, Національній поліції. Це «вікно можливостей» полягає в тому, що ці люди готові до переходу на цивілізовані правила, а також розуміють, що без підтримки громадянського суспільства цей перехід неможливий, адже мафіозна частина системи цьому протистоїть. Мені здається, що в цьому є і досягнення Майдану – раніше водорозділ проходив між суспільством і державою. Зараз є одиниці людей, яких можна підтримувати в державних структурах. І є надія на еволюцію без чергової революції.  Це стало очевидно і в справах «в’язнів Кремля»: певні люди не зобов’язані були підтримувати нас у пошуку доказів, але вони це зробили на тлі загальної відсутності ефективних дій з боку держави. Інша справа, що в російському суді наші докази не взяли до уваги. Але нам було важливо захистити свою позицію, щоб весь цивілізований світ бачив докази невинуватості. І, звичайно, людям, які сидять за гратами, важливо подати сигнал, що Україні вони не байдужі.

Щодо ролі волонтерів і нашої організації. Зараз, у ситуації, у якій ми всі опинилися, кожен бере на себе ту роль, на яку він здатен. Але, звісно, так не має бути, треба будувати таку державу, у якій кожен займається своєю справою. Зокрема, ті структури, які існують із податків громадян. До речі, нам ще допомагають міжнародні фонди, наприклад, чеська організація «Людина в біді».

Щодо допомоги суспільства – то важливі найменші сигнали, такі як написання листів і листівок. Я постійно чую від адвокатів, що для всіх в’язнів листи з України – це ниточка, яка їх тримає. Особливо в таких випадках як із Геннадієм Афанасьєвим – зараз до тиску на нього залучено п’ять федеральних відомств РФ, які діють одночасно та скоординовано, змушуючи Геннадія прийняти російське громадянство та замовкнути. А це, між іншим, звичайна молода людина, 25-річний фотограф, не загартований революційний лідер, але виявилося, що він дуже мужня людина, яка здатна перемогти свій страх. І підтримати його мужність, стійкість, позицію, здатність чинити спротив можна, всього-на-всього присвятивши кілька хвилин написанню та відправленню поштівки. Актуальні адреси можна знайти на ФБ-сторінці кампанії LetMyPeopleGo.