Для недержавного народу духова культура грає величезну ролю, бо власне нею він може перевищувати народ, що політично підбив його.
Іван Огієнко, український вчений, митрополит (від 1944), політичний, громадський і церковний діяч, мовознавець

Заперечення людожерам

«День» продовжує полеміку щодо питання смертної кари
2 листопада, 1999 - 00:00

У середньовіччі палали, як відомо, вогнища інквізиції. Їх, вогнищ, було не так багато, як судилося радянським історикам, але досить багато, щоб стверджувати: людство має сумні здібності слухати слово Боже й робити навпаки. Хрестоносці, релігійні війни... Що тільки не робили християни, щоб утвердити свою віру. «Не вбивай» — жорстка заборона Божа — немовби не поширювалася на гугенотів, арабів, відьом та інші «чужорідні елементи». Середньовічний розум відокремлює себе зі своєю вірою від іншого світу. Тому всі невіруючі або віруючі «не так», або ті, хто живе інакше, немов і не люди, а так, істоти — їх можна вбивати, бо в Божому слові не про них ішлося. Адже навіть дуже віруючі християни інколи труять тарганів.

Блискучий зразок середньовічного мислення демонструє автор статті пан Пиндзин зі Львова, автор опусу «Смертна кара — останній стримуючий чинник деградації людства» («День» №149 від 14.08.99). Такого похмурого невігластва, чесно кажучи, зустрічати на сторінках газет ще не доводилося. Перше враження — це прикол. Але для жарту надто вже щиро й завзято.

Відповідати на цю статтю по суті немає сенсу. Це однаково, що серйозно сперечатися з людиною, яка виголошує, що автомат Калашникова — найперший засіб гуманізації суспільства. Оруел описав саме такий тип мислення в «Утопії 1984»: міністерство любові, яке відає катуваннями, гасла «війна — це мир» тощо. Та ще до того ж дослідники в автора — всі параноїки. Ото й будемо сперечатись: «А ти хто такий?» Ні, я не психолог-дослідник (хоч може й параноїк, на думку пана Пиндзина, бо категорично проти смертної кари). І до владних структур не належу, і на «Мерседесах» не їздила. Кагановича й Гітлера не люблю однаково. А от автор статті, мені здається, надає Гітлеру перевагу, навіть погоджується з ним у принципових питаннях. Може, йому відомо, чим один людожер відрізняється від іншого? Скоріше за все, смаком: кого саме їсти.

Але саме для панів людожерів у мене маленьке заперечення. Це гарно, якщо ти їси, а якщо тебе? Чи твого сина? От візьмуть якогось шановного пана якісь не менш шановні правоохоронці й почнуть його бити (ледь не кожна загальновідома справа серійного маніяка-убивці: і справа Чикатила, і Мозирська справа, і справа Онопрієнка має таких безвинно вбитих). Пан мене, звичайно, спитає: на якій підставі? А ні на якій! Поруч проходив. Отож почнуть його бити, і він зізнається, що він і є маніяк-убивця. Його й розстріляють — «бо треба боротися зі злом». Гарно? Не дуже, правда? Але ніхто від цього не застрахований ані в Америці, ані, тим більше, в нас, в Україні, де побиття під час слідства є поширеною практикою багатьох правоохоронців...

Наприкінці хочу сказати, що певну кількість читачів «Дня» пан Пиндзин переконав. Одна особа, прочитавши його статтю, рішуче заявила, що скасовувати в нас смертну кару ще рано, спочатку постріляти б таких людожерів!

Ще раз, смачного!

Інна ЗАХАРОВА, оглядач щотижневика харківської правозахисної групи «Права людини»
Газета: 
Рубрика: