Коли важиться доля нації, історія не відрізняє поміж нейтральними боягузів.
В'ячеслав Липинський, український політичний діяч, історик, теоретик українського консерватизму

«Зараз найактуальніший час, аби дослідити своє народне надбання»

Олексій та Людмила ПОКУСІНСЬКІ – про борщівську сорочку
26 січня, 2022 - 10:09

Книгою про борщівську сорочку, над якою науковці Олексій та Людмила Покусінські працювали з 2007 року, сьогодні послуговуються майже всі вишивальниці України. Це ґрунтовне, детальне дослідження із схемами, кроями та автентичними фотографіями самих борщівських сорочок. Появі книги передувала робота в музеях, з колекціонерами та польові дослідження.

У чому унікальність пишно вишитої сорочки чорними нитками, чому до технік борщівських вишиванок апелюють сучасні дизайнери та чому традиційні техніки, якими десятиліттями вишивали українці, майже зникли, поступившись модному на той час і простішому у виконанні хрестику, розповідають в інтерв’ю самі дослідники.

– На фотографіях своєї прабабусі я бачу жінок у сорочках, вишитих, здається, гладдю (Наддніпрянщина). Пізніше вишита сорочка якось зникає із знімків. Скажіть, коли українці перестали носити сорочки і що на це вплинуло.

– В середині ХІХ століття українці масово починають вишивати хрестиком. Долучаються, так би мовити, до мистецтва елітарного, панського, яке почало потрохи просочуватися у народ із Західної Європи. Така хрестикова традиція тоді була дуже поширеною серед еліти. Народ захопився цією технікою, адже вона була досить легкою у виконанні. Люди хотіли мати щось таке, як у панів. Відтак хрестик почав потрохи витісняти традиційні техніки. Їх дуже багато. Традиція – це не тільки техніки вишивки, це і техніки зшивання, змережування, крій. З часом мода на хрестик простими людьми почала сприйматися, як щось гарне і модне.

Вишитий одяг завжди був серед простого люду. Але багато зашита сорочка – це був виключно святковий одяг. Нам хибно здається, що в повсякденному житті чоловіки косили у вишитих сорочках, а жінки працювали у полі. Але це не так. На повсякдень люди виготовляли собі одяг руками з власного полотна, але він не був вишитий. Це був повсякденний одяг. Вишитий одяг люди одягали лише на свята. На фото можна зустріти багато людей у вишиванках саме через те, що фотографування вже було подією. Ближче до ХХ століття хрестика стало дуже багато. Автентична вишивка – це вишивка, яка говорить про ідентифікацію. По традиційній сорочці можна приблизно сказати, з якого села людина. У книзі ми зробили класифікацію за художніми особливостями самої вишитої сорочки.

Також традиційні шви витіснили в другій половині ХІХ – на початку ХХ «брокарівські мильні узори», коли мило на 1 копійку продавали у обгорнутий папір з хрестиковою схемою на зворотній стороні. Це не мало нічого спільного із ідентифікацією, бо з одного ж і того візерунка вишивали і на Полтавщині, і на Житомирщині, і на Київщині. Крій змінювався в останню чергу, тому саме за кроєм можемо сказати, звідки сорочка.

Традиція була сильним архаїчним елементом, коли архаїчність у 20-тих роках почала пропадати, появився технічний прогрес, можна було самому купити тканину, надруковану з готовими орнаментами, вишивка почала зникати.

– У чому ж унікальність борщівської сорочки, що її техніки намагаються копіювати та передавати?

– Ми маємо розуміти, що вишивала не лише Україна – вишивав увесь світ. Тому дуже багато простих швів зустрічається не лише у нас. Шов – це група стібків, яка поєднуючись одна з одною, творить візерунок. Хочеться порівняти з алфавітом: український алфавіт має схожі букви з алфавітом інших мов. Так само із технологією української вишивки, унікальність якої у певному поєднанні технік, стібків, створенні характерних візерунків. Що стосується борщівської сорочки, то вона вирізняється використанням бавовняних ниток, часом зустрічається шовк. Тканина лише конопляна, бо здатна втримати об’єм на сорочці. Вовняна нитка використовується тому, що вона м’яка, досить податлива, аби розробити об’ємні стібки. Якщо ж тканина надто м’яка, то зафіксувати стібки буде тяжко.

Але є багато ще осередків, які достойні того, аби їх вивчати. Наприклад, варта уваги вишивка містечка Городок, що на Львівщині, вишивка Покуття, яке було найбільш закинуте на початку ХХ століття. Через його закинутість там власне і збереглися традиції. Зараз, сто років потому, ми там знаходимо різнобарв’я традиційних вишивок. Сорочки починають виходити із скринь і завдяки комунікації ми знаємо про них. Зараз найактуальніший час, аби дослідити своє народне надбання, аби у майбутньому можна було б його розвивати.

– Візерунки  на сорочках – їх вигадували самі майстрині?

– Те, що зробив наш народ і що нам дісталося, – це високе мистецтво. Неможливо сісти і придумати. Це є традиція, наслідування, візерунок переходив з однієї сорочки в іншу: вишивала бабця, потім донька, потім онучка. Таким чином створювалася автентична вишивка, притаманна певній території. Традиційна сорочка – непридумана, вона передавалася з рук в руки без змін або практично без змін. Було, звичайно, невелике поле для фантазії. Вона проявлялася у різному поєднанні частин рукава та орнаментів.

– Як вам вдалося проробити таке ґрунтовне дослідження, скільки часу зайняло вивчення борщівської сорочки?

– З 2007 року ми працювали із музейною колекцією різноманітних сорочок. Недоліком роботи з музеєм є те, що, на відміну від польових досліджень, ідентифікувати приналежність сорочки до того чи іншого місця важче. Також була робота з колекціонерами. Ми опрацювали велику колекцію Віри Матковської.

– Можна стверджувати, що на Західній частині України маємо більше збережених традиційних технік, бо її, на відміну від Наддніпрянщини, наприклад, оминув Голодомор, який по суті знищив носів тієї традиції – селянство.

– Якщо подивитися на мапу України, ми не можемо говорити, що є якась різниця. На Слобожанщині найменше зберіглося автентичного вбрання. Можливо, через те, що там був найбільший голод. А також через те, що територія була заселена іншими людьми. Сорочки не сприймалися як щось своє.

– Сучасні дизайнери часто інвертують традицію у свій одяг, що думаєте про такі експерименти?

– На основі нашого досвіду хочу сказати, що два напрямки відтворення автентичної вишивки мають бути: відтворення традиційної сорочки, тобто її копія, та використання технік, візерунків та кольорів у сучасному одязі. Адже не все автентичне можна носити кожного дня. Вишивка наскільки органічно з нами зрослася, що повинна бути у нашому житті. Але є один важливий момент: не можна творчу річ називати автентикою. Обов’язково варто зазначити, що це сорочка з використанням тієї або іншої традиційної техніки, а не повністю автентична річ. Що менше буде таких експериментів, то швидше ми дійдемо до вдалих традиційних колаборацій. Не потрібно підміняти поняття.

Вивчати і потрібно для того, аби потім використовувати, коли людина щось вивчає, то вже не може робити погано. На жаль, зараз бачимо багато зразків неправильного використання вишивки, адже без знань навряд чи маємо шанс на якийсь гарний результат.

Олександра ГЕРЦЮК-БАГАЧ
Газета: 
Рубрика: