Не всяка людина здатна бути при владі, а лише така, що за природою своєю прагне до правди і справедливості.
Станіслав Оріховський-Роксолан, український письменник, оратор, публіцист, філософ, історик, полеміст, гуманіст доби Відродження

«Заробляти гроші і вкладати їх у розвиток»

Михайло ІМБЕРОВСЬКИЙ — про філософію місцевого самоврядування
16 жовтня, 2019 - 18:41
ФОТО НАДАНО АВТОРОМ

Віднедавна Михайло Імберовський очолює бюджетну комісію Волинської обласної ради. В його минулому — кількарічна праця в Австрії, в якій, за бажання, міг би й залишитися. Але його план — жити в Україні і саме її робити процвітаючою. Він має дуже багато ідей, як розвинути Волинь, що тут потрібно робити, щоб люди, як він колись, не виїжджали на заробітки за кордон, а трудилися на рідній землі.

Він не економіст, але став ним, здобув другу вищу освіту, юридичну, коли зрозумів, що це треба. Поки його запал і бажання сприяти розвитку регіону ще не згас.

 «В АВСТРІЇ Я ПОБАЧИВ, ЯК ЛЮДИ ДАЮТЬ СОБІ РАДУ»

— Ваша праця в Австрії, Михайле Юрійовичу, то вже сторінка біографії, яка, напевне, багато чого визначила у вашому подальшому житті. Вам там, треба розуміти, непогано працювалося, могли б там залишитися, але повернулися в Україну. Чому?

— В Австрію ми з дружиною, як тисячі українців, виїхали на початку 2000-х років заради заробітків. Ми були молодими спеціалістами, я закінчив педучилище, Оксана — медичне училище, а навіть мізерні зарплати затримували. Не скажу, що там на нас падала манна з неба. Було нелегко, але австрійський досвід вважаю дуже важливим для себе. Залишитися там могли, і, чим далі тут живу, тим частіше інколи думаю: чи правильно, що повернулися?.. Бачу тепер багато чого «зсередини», досвід політичний і депутатський дає багато розуміння. Але рішення залишити ситу і заможну Австрію, в якій ми мали вже своє місце, прийняли удвох з дружиною, коли дочка мала йти в школу.

Ні для себе, ні для неї ми не бачили іншої країни, крім України. На це вплинуло багато чинників. Я з села Щуровичі Радехівського раойну, що на Львівщині, мама моя — вчитель української мови і літератури, вже навчає 47-й рік. Село досить патріотичне, а мама щороку організовувала Шевченківські дні, українство в нас із братом вкладали з дитинства, з історією нашого роду. Вся наша родина, і з дідової, і з бабиної сторони, була вивезена в Іркутськ... А вивезли за те, що дід десь прочитав листівку про колгоспи, в які не варто вступати. Просто прочитав. Вивозили уночі. Моя бабуся по мамі виросла без матері практично, бо її бабуся, коли вивозили, замотала в якусь ряднину і вкинула в сніговий намет, й крикнула сусідці, що там, під сливкою, де ми з тобою зустрічалися, забереш Доцьку... Бабусі було всього півтора року, та сусідка її і виростила, а свою рідну матір вона бачила двічі в житті, коли та крадькома приїжджала.

Пам’ятаю, як тихенько ми їздили на Хмельниччину, де осіла після заслання частина родини: тато — директор школи, мама — вчителька, могли постраждати. Але ми цінували будь-які можливості бути родиною разом, цінували те, що робило нас українцями. І в перші роки в Австрії я часто згадував мамині слова, як вона цитувала Шевченка. Перебуваючи на засланні в Казахстані, він казав, що йому там і повітря не таке. Не рідне. Так і мені у Відні повітря було не таке, не рідне. Все це вкупі знане, пережите і притягнуло назад в Україну.

Досвід роботи в Австрії якось вплинув на вашу подальшу життєву позицію?

— Однозначно вплинув. Я бачив, що люди дають собі раду, що люди живуть і дають собі раду самі. Це те, до чого ми тільки приходимо. Австрійців не треба переконувати, агітувати, що спільне житло, як наше ОСББ, це спільна турбота усіх мешканців. Українцям же ще часто все одно, вони не поспішають створювати об’єднання співвласників. Австрійці досить чіткі, пунктуальні. І працьовиті. Коли кажуть, що українці — дуже працьовиті, то я не заперечую, але ось вам простий приклад ставлення до роботи австрійців.

Ми з дружиною працювали в сфері обслуговування туристів. Розпочиналася робота о 6 ранку, навіть якщо це були субота чи неділя. Ми, працівники, приїжджаємо на 6 ранку, власник міг би, звісно, й не їхати, процес відлагоджений, але він також приїжджає. В приміщенні, де офіс, мешкають його діти, онуки. І ось ми бачимо, як дітки з портфельчиками спускаються вниз, я питаю власника: нащо їх будите? Неділя, могли б поспати. Ні, відказує він, треба привчати до роботи, до обов’язків, і сідає з онуками готуватися до понеділка, до навчального дня. Багато вони працюють, надзвичайно багато. І кожен на своєму рівні визначає: хочеш заможне життя? Працюй більше. Хочеш ще заможніше життя? Працюй ще більше. Формується розуміння, що коли заможна родина, то заможна і держава. Нам такої єдності, як у австрійців, дуже бракує. Можливо, на це вплинула історія. В нас — 400 років поневолення, формування рабської психології. Вона проявляється навіть у тому, що ось, як депутат, приїдеш у село, а тебе весь час щось просять. Чайника немає в будинку культури — дайте. Навіть такі дрібниці.

А все має робити громада. А для того, щоб робити, має сформуватися така філософія, як у австрійців: ніхто, крім тебе, не вирішить твоїх проблем, ніхто тобі нічого не дасть. Треба працювати, працювати в купі, створювати світ навколо себе.

СОТНІ ЗУСТРІЧЕЙ У ДВОРАХ...

— Тому й однією з перших ваших справ, як політика, чи, радше, громадського діяча, був  проект «Енергоощадне місто»? З ним ви і прийшли в політику?

— Так, свого часу мене привабила «Самопоміч», я ще працював учителем на Львівщині, читав газету «Високий замок», багато чого в діяльності партії мені імпонувало. Змотивував і Майдан. Було відчуття, що не можна залишатися на узбіччі, в своїй капсулі. Мотивував і австрійський досвід самоврядування, єдності людей. Коли ми повернулися в Україну, то мешкали в кооперативному будинку, його люди звели за власні, а не державні кошти, тут були досить ініціативні люди. Ми ще 2007 року поставили загальнобудинковий лічильник тепла. Вкладені гроші повернули за пів року, і кожен ще зекономив на оплаті. А 2015 року ми з однодумцями і започаткували проект «Енергоощадне місто», «Самопоміч» тоді практикувала створення кількох ініціативних груп, які мали себе проявити, щоб стати ключовим осередком партії.

Тоді з 1 квітня вперше серйозно зросла ціна на газ. Я подумав, що економія газу якраз і об’єднає громаду, мешканців багатоповерхових будинків. Тодішній міський голова Микола Романюк, як досвідчений господарник і політик, підтримав, розумів, що то хороша ідея. Я ходив у «Луцьктепло», вивчав питання, розробляв алгоритм дій... Ще й не був депутатом. Ми три місяці ходили в двори багатоповерхівок, розмовляли з людьми, переконували, обговорювали. Результатом сотень зустрічей стали до ста будинків, у яких мешканці встановили загальнобудинкові лічильники тепла. А тоді постало питання: а чому ми маємо повністю платити за лічильник? І депутати міської ради прийняли програму, за якою мешканці сплачували 40 відсотків вартості лічильника, а місто — решту.

Саме цей проект об’єднав людей, їм уже легше було піти на створення ОСББ. І те, що Луцьк тоді перегнав Львів у кількості створених ОСББ, вважаю великою серйозною нашою справою. Так я прийшов у політику.

«ДУАЛІЗМ ВЛАДИ НІЧОГО ДОБРОГО НЕ ДАЄ»

— У обласній раді ви відразу проявили себе як активний депутат. Що вдалося зробити за цю каденцію?

— Найперший проект рішення, який я підготував і запропонував, і його таки ухвалили, був проект «Про бюджетний регламент». Ще раніше з однодумцями ми втілили проект «Прозорий бюджет». Бюджетні слухання, які ми проводили, показали, що це хороша практика. Після них обласна рада навіть фінансові ресурси може спрямовувати з більшою користю на об’єкти, які того вкрай потребують. Так вдалося відремонтувати обласну інфекційну лікарню, добудувати перинатальний центр. І тут також мені знадобився «австрійський» досвід: об’єднувати зусилля. Ми посадили за один стіл керівників департаментів ОДА, депутатів, усіх, хто мав бажання допомогти і міг допомогти. Бюджет обговорювався, дискутували, узгоджували, але потім у сесійний зал виносили підготовлений документ, а не так, як було раніше, коли ОДА за два дні до сесії передавала депутатам по пачці паперів, а ви собі в них розбирайтеся.

— Чи потрібні, на вашу думку, обласні державні адміністрації?

— Дуалізм влади нічого доброго не дає. Я є прихильником досвіду «старої» Європи і країн, які нещодавно стали членами Євросоюзу, тієї самої Польщі. Їхній успіх — дуже сильне місцеве самоврядування. А таке протистояння, яке ще недавно спостерігалося між ОДА і обласною радою на Волині, це ж просто нонсенс. Уявити лише, що ОДА подавала в суд на обласну раду, бо не погодилася з позицією облради і вимагала скасування рішення сесії про ухвалення бюджету на 2019 рік.

На жаль, це все політика. Тому і спортивного залу, який планувався в Луцькій 27-й школі, не збудували, бо гроші розпорошили на малі об’єкти. У Володимира Гунчика, який свого часу очолював ОДА, була думка, що обласні комунальні заклади має фінансувати лише обласна рада. Але візьмімо санаторій «Лісова пісня», в ньому оздоровлюють людей з усієї України, а санаторій роками не може добудувати басейн, який вкрай потрібний. Бо замість допомоги з басейном кошти виділяли на невеликі сільські спортивні майданчики...

У нас же є різні джерела фінансування: від бюджетів ОТГ — до державного бюджету. Ми маємо такі багаті громади, які заробляють стільки, що реверсом повертають десятки мільйонів гривень у бюджет, а ми їх ще фінансуємо з фонду регіонального розвитку! Я завжди казав і кажу, що ми маємо всі сідати за одним столом, збирати всі кошти в один, образно кажучи, кошик, і ділити їх, виходячи з пріоритетів, маючи стратегію розвитку. Вже не кажу, що треба думати і про інвестиційну складову.

Бо ніколи не буде багатою родина чи держава, яка не вкладає кошти в щось, що принесе додаткові прибутки. Тут, щоправда, маємо справу з менталітетом. Українець їде за кордон, важко гарує, повертається, будує дім, обносить його парканом «аби більший, ніж у сусіда», далі сидить і думає, як жити? Треба знову їхати на заробітки. А поляк як заробить кошти, то вкладе їх у плантацію трускавок, найме на роботу українця і матиме нові гроші.

Ви багато їздите і, знаю, привозите цікаві ідеї з регіонів, які могли б прислужитися і розвитку Волині...

— Є дуже цікавий досвід створення робочих місць, бо без цього все марне, ми в економіці не просунемося. Я спочатку в інтернеті побачив те диво, створене сільським головою  в небагатих селах у районі на Вінниччині, що межує з Молдовою. Вони зуміли організувати власний бізнес: на 200 гектарах паїв висадили різні фрукти, фруктові дерева, і процес налагоджено таким чином, що біля того всього треба поратися з ранньої весни до зими. Відходить одна культура, дозріває інша. І це ж потребує стільки працівників, що їх звозять з навколишніх районів навіть! Люди працюють на українську економіку і за гарну зарплату, і вони удома.

А на Волині сотні гектарів засіяні рапсом, кукурудзою, і, щоб ви собі розуміли, на велике таке поле достатньо кілька кваліфікованих механізаторів. А інші що мають у селі робити? Тому дуже важливо владі розставляти пріоритети і думати про державу. Я, як депутат, лобіював будівництво школи в Любохинах. Ми її збудували. Але ж її треба утримувати. От якби громада бодай на 50 гектарах організувала власний бізнес, то за років п’ять вони могли б самі школу збудувати. Знаю громади, де поставили морозильні камери, морозять у них вирощені ягоди і продають не в сезон, коли за безцінь, а взимку, коли інша ціна. Пам’ятаю, як свого часу Ігор Палиця, тоді голова Волинської облради, пропонував зробити таку справу в одному з поліських районів. Слухають, а самі далі дивляться державі в кишеню. Моя філософія така: заробляти гроші і вкладати їх у розвиток.

— Ви єдиний депутат на Волині, який пройшов поліграф. Що змусило вас на таку відвертість?

— Спонукав один із кандидатів у депутати, мовляв, слабо тобі?.. А я зробив це заради того, щоб показати якість політики. Депутат повинен бути відкритим, влада має бути прозорою, людина має показати, що йде у владу не заради наживи, а працювати заради громади. Було трохи стрьомно, як усе нове, але можу повторити це знову, якщо буде треба. В очі людям треба дивитися відкрито і спокійно.

Чи впливає на вас політична сила, прихильником якої ви себе задекларували після того, як залишили «Самопоміч»?

— У «Самопомочі» було розчарування, бо, сказати коротко, все звелося до вождизму. Зараз в обласній раді я належу до фракції «Укропу», але не є членом цієї політичної сили. Мені імпонував підхід фракції до розв’язання проблем Волині. За цієї каденції підтримано мої проекти щодо бюджетного регламенту та аудиту обласних комунальних підприємств,   і проведений незалежний аудит санаторію «Пролісок» показав, що після зміни керівництва за три місяці було отримано більше прибутку, ніж за кілька попередніх років. Так само працює мій проект про благодійні внески в медичних закладах, коли кошти від пацієнтів приймають через термінал, через касу.

Наталія МАЛІМОН, «День», Луцьк
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ