Якщо свобода взагалі щось значить, то це право говорити іншим те, чого вони не хочуть чути
Джордж Оруелл, британський письменник і публіцист

Зберігачка народних скарбів

Шість тисяч народних пісень записала за життя Настя ПРИСЯЖНЮК, більшість з них вже зникли з репертуару подільського села, але збереглися в архівах
29 грудня, 2021 - 17:00
Експозиції Погребищенського краєзнавчого музею імені Насті Присяжнюк

Різдво приходить із колядками і щедрівками, віншуванням, звичаями і обрядами. Та мало хто замислюється над тим, звідки вони походять, чим колядки відрізняються від щедрівок і чому в січні співають про те, що прилетіла ластівочка. Власне, лише про ластівоньку відома подільська фольклористка Настя ПРИСЯЖНЮК записала більше двох десятків щедрівок, серед них і славнозвісний «Щедрик», який Леонтович поставив на музику. А загалом її фольклорна спадщина містить 6000 народних пісень, 6100 прислів’їв та приказок, 125 плачів і голосінь, а також 4600 казок, переповідок і бувальщин. Переважна частина цих записів стала надбанням Національної академії наук України. Унікальні подільські плачі, які записала Настя Присяжнюк, зберігаються у Лондонському музеї. Саме за них вона потрапила на 10 років у ГУЛАГ, але, повернувшись, не зупинилася, а продовжила збирати народний фольклор, який безжально знищувала партія. І дивним чином саме партія наприкінці 1980-х років наказала зберегти її спогади, які по сьогодні зберігаються в Державному архіві Вінницької області. У звичайних шкільних зошитах, списаних рукою самої баби Насті, можна побачити чернетки для її монографії «Українське весілля в Погребищі – сучасне і колишнє», досліджень «Рось – ріка-трудівниця» чи «Історія Погребища», а ще чимало нотаток про народне харчування, про походження прізвищ і прізвиськ земляків, про сни та їхнє тлумачення, а також про прикмети погоди.

Однак пам’ять про Настю Присяжнюк укорінилася хіба що в Погребищі, де щороку наприкінці грудня відзначають річницю від дня її народження. Вона прийшла у цей світ напередодні Нового року і залишила після себе дорогоцінний подарунок – рукописні томи подільського фольклору.

«ДОМАШНЯ» АКАДЕМІЯ І МРІЯ СТАТИ ВЧИТЕЛЬКОЮ

Настя Присяжнюк виросла в багатодітній родині. Її мати Марія Онуфріївна народила тринадцятеро дітей, вижили восьмеро. Як згадує у своїх спогадах фольклористка, її мати пережила 15 арештів своїх дітей. Як та «чайка», по тюрмах добивалась до них». Батько Андріан Іванович Присяжнюк – селянин з кріпаків, був грамотним, умілим кравцем, бондарем, столяром і пасічником. Сусіди нерідко радилися з ним, оскільки вважали Андріана Івановича мудрою людиною і зверталися до нього за поміччю в оформленні документів чи написанні листів. Ще за життя він поставив собі за мету дати освіту і синам, і донькам. Але рано помер – Насті не виповнилось і шести років, як батька не стало. Та мати поставила дітей на ноги, давши освіту всім. Першою «академією» для дітей став сімейний хор. У своїй «Автобіографії» Настя пише: «У родині всі співали, любили розказувати бувальщини, різні пригоди, гуморески, дотепи і все це пересипано чудовими прислів’ями й приказками. Від матері переймали переважно родинно-побутові і календарні, від батька й старших братів «чоловічі» – чумацькі, рекрутські, історичні, козацькі; від старших дівчат, звичайно, ліричні, обрядово-звичаєві».

«Такою була домашня «академія» Насті Присяжнюк. Потім вона закінчила церковну школу, при чому на «відмінно». Однак у цей час її старший брат Василь створює революційний гурток, куди вступають сестри. Старшу Мотрю упіймали і засудили до смертної кари, а Насті попри її успіхи відмовили у видачі свідоцтва вчительки через неблагонадійність. Тому дівчина подалася в найми, а потім працювала на заводах в Одесі, де не раз і не два підіймала бунти і двічі була арештована. Далі – гласний наряд поліції в Чернігові і втеча звідти в Погребище, – розповідає співробітник Державного архіву у Вінницькій області, кандидат історичних наук Володимир ПЕТРЕНКО. – Потім знову був арешт, Лютнева революція, Жовтнева, з якими, здавалося, мали б закінчитися поневіряння революціонерки. Вона складає екстерном іспит на звання вчительки в Кам’янець-Подільському інституті народної освіти і вчителює, розгортає активну фольклористську діяльність, а паралельно навчається в аспірантурі при кафедрі української літератури університету Тараса Шевченка. До речі, вона працювала у складі комісії під керівництвом Миколи Скрипника – тодішнього комісара освіти – по впорядкуванню першого за радянської доби правопису української мови та першої української граматики, доля звела її там з поліглотом – Агатангелом Кримським, вони були добре знайомі».

10 РОКІВ ТАБОРІВ ЗА ЩИРЕ ПОДІЛЬСЬКЕ ГОЛОСІННЯ

Першу свою пісню – колядку «Та були в дядька бджоли» Настя вивчила, коли їй було років п’ять. І потім, аж до 23-х років, не записувала пісень – «все пам’яттю брала». А пам’ять мала феноменальну, відзначає директорка Погребищенського районного краєзнавчого музею, названого на честь Насті Присяжнюк, Людмила КНЯЖУК. Фольклористка тримала в голові не лише тексти, але й мелодії. Записувати почала пізніше, коли до пісень додалися приказки, загадки, прислів’я, бувальщини. А знаковим у її житті стало знайомство з Климентієм Квіткою – чоловіком Лесі Українки. Він був знайомий із старшим братом Насті Василем. Той розповів про творчі пошуки своєї сестри і Климентій вирішив написав Насті Андріанівні листа. У ньому він попросив, аби вислала якомога більше зібраних пісень до кабінету музичної етнографії Академії наук. На відповідь довго чекати не довелося і за рік вона надсилає за цією адресою перших 150 ліричних пісень з мелодіями. А потім було і особисте знайомство. Настя Присяжнюк сама дістається до Києва, прихопивши із собою чималу сув’язь народних пісень. Саме там, у Києві, Климентій Квітка записав від Насті Присяжнюк голосіння, які потрапили до Лондонського музею. Пізніше фольклористка зізнається, що саме через ці плачі її на 10 років заслали у табори.

Родина Присяжнюків: Василь, Іван  (стоять у верхньому ряду), Агафон, Фекла, мати Марія, Ганна, Роман (сидять), Настя, Ганя, Яринка (стоять у нижньому ряду).

«З Климентієм Квіткою Настя Присяжнюк познайомилася у 1932 році. Коли він дізнався про її роботу, зокрема й записані плачі й голосіння її рідних, а також ряд творів цього рідкісного жанру, то запропонував записати їх на фонограф, – розповідає Людмила Княжук. – Настя пригадала, як дочасно проводжала в останню дорогу її сестра Ганна свою маленьку донечку Одарочку. Той згусток материнської трагедії й душевного смутку, що воістину можна назвати шедевром народної поетичності, вихлюпнула у своєму плачі. А подільські голосіння – це не просто плач, ридання, але й приповідання. Такого Климентій ще не чув, тому одразу запропонував бодай один зразок такого плачу надіслати в Лондон у музей. Настя погодилася. А вже за кілька років, 21 жовтня 1937 року за сфабрикованою справою по доносу колеги, Настю Андріанівну «відлучили» (за її словами) від улюбленої справи і заслали в Сибір. Сама Настя вважала, що її взяли за трансляцію похоронних плачів Поділля Британським радіо. Адже це вже був підозрілий зв’язок із закордонням. За 10 років заслання її архів зник, як висловлювалась сама Настя: «поки відпочивала в таборі в Сибіру, все зібране пропало». Великий архів, який вона пересилала до рукописного фонду Академії наук України, був знищений у роки Другої світової війни. Тому, повернувшись додому, вони почала активно відновлювати всі втрачені записи, паралельно працюючи вчителькою у школах рідного краю».

Рукописи фольклористки

«ЗВИЧАЇ НАРОДНІ – ЦЕ НЕПИСАНІ ЗАКОНИ»

Настя Присяжнюк вела щоденник і надзвичайно широке листування з трьомастами адресатами, від яких одержувала листи вдячності за свою невтомну працю. Її дописувачами були відомі журналісти, актори, науковці, письменники, фольклористи, краєзнавці. Деякі з тих листів зберігаються в архівних фондах. Але чільне місце посідають документи біографічного характеру (свідоцтва про освіту, довідки, щоденники, Указ Президії Верховної Ради СРСР про нагородження орденом Трудового Червоного Прапора, поздоровлення з ювілейними датами,, фотографії), а також містяться зібрані та оброблені Настею Присяжнюк зразки народної творчості, а це понад 4 тис. пісень, понад 4 тис. казок, бувальщин, гуморесок, більше 100 голосінь, 44 тис прислів’їв, приказок та інші. Загалом у фондах нараховується більше 1300 справ. А ще сотні рукописних зошитів Насті Присяжнюк та добірка її книг, зокрема відома збірка «Пісні Поділля», в котрій видрукувані тексти орієнтовно тисячі пісень, записаних Настею Присяжнюк, унікальні монографії «Українське весілля в Погребищі – сучасне і колишнє», досліджень «Рось – ріка-трудівниця», «Історія Погребища», а також чернетки про походження прізвищ та прізвиськ земляків, сни та їхнє тлумачення, прикмети погоди та навіть народне харчування.

Свідоцтво Н. Присяжнюк про закінчення Кам’янець – Подільського Інституту Народної освіти, 1930 рік

За життя фольклористка записала 250 страв традиційної і нетрадиційної кухні, при чому у своїх замітках вона зауважила, що все готували страви з того, що росло в городі, в полі, в садку, в лісі, з того, що давали свійські тварини і птиця. Купували інколи рибу солену, цукор, олію, перець, лаврове листя, сіль, соду. Дослідниця подає назви нетрадиційних страв: каша з вишнями, картопля з маком, галушки гречані з картоплею в юшці, галушки з гарбузом, вареники з сиром і картоплею, варениці з салом, пиріжки з буряком і калиною, морква обмішана з маком, кисіль ячмінний, шарпанина (огірки з картоплею), пастернак з м’ясом. Незвична страва вареники з гурдою. Урда (гурда, курда) – страва з конопляного сім’я. Злегка підсмажене конопляне (рідко лляне або рижієве) насіння товкли й розтирали макогоном у макітрі, заливали окропом, вимішували, щоб отримати «пісне» молоко, проціджували, солили і ставили на вогонь. З нього готували вареники. Взагалі на основі її матеріалів написана етнографічна розвідка «Колишнє і сучасне харчування селян Погребища». У ній фольклористка пише про те, що в дореволюційний час подільські селяни вживали в 5 разів менше м’яса, молока цукру яєць і в 3 рази менше хліба. Основними продуктами були овочі і фрукти.

«Звичаї народні – це ті неписані закони, якими керувалися люди в найменших щоденних і найбільших загальних справах. Ми маємо у своїх звичаях поєднання дохристиянської і християнської культур. Але до цього так звикли, що часто не в силі розпізнати, де кінчається язичницьке (старе), а де починається християнське (нове). Ми не уявляємо собі, наприклад, Різдвяних свят без куті, Великодня – без паски і писанок чи крашанок, Андрія – без калити. Але не всі знають, що все це наша дуже давня культурна традиція. Кутя – це символ урожаю, писанка – символ вічного оновлення природи, калита – символ Сонця, що дає життя всьому живому», – пише фольклористка у своїх замітках.

За життя, як відзначає архівіст Володимир Петренко, фольклористка не лише записувала усну народну творчість, але й активно її пропагувала. Маючи добру пам’ять і неабияке чуття, вона чудово виконувала народні пісні, переказувала казки і легенди. Неодноразово виступала на районному обласному, республіканському радіо, їздила навіть на запис телепередачі до Москви, де розповідала про свою творчість. Крім того, Настя Присяжнюк внесла і детально описала нові свята радянського часу. Це зокрема проводи до армії, вечори вшанування, офіційні урочистості. Із своїми розвідками вона неодноразово брала участь у наукових конференціях, зустрічах, усе життя була позаштатним співробітником Інституту фольклору та етнографії імені М. Рильського. Але власної родини так і не створила, дітей не мала.

СВОЮ ХАТИНУ, БІБЛІОТЕКУ Й 15 СОТОК ЗЕМЛІ ЗАПОВІДАЛА ВІДДАТИ ПІД МУЗЕЙ

«У одному з видань польської газети «Слово і час» було написано: «Якби Погребище з якоїсь невідомої причини не було нанесено на карту, то одне ім’я Насті Присяжнюк зробило б його відомим на весь світ. І це правда, без перебільшення», – резюмує директорка Погребищенського районного краєзнавчого музею Людмила Княжук. Вона каже, що односельці досі продовжують співати пісні, які зібрані Настя Присяжнюк, згадують її як високоосвічену людину, яку завжди бачили з зошитом у руках: на весіллі, на хрестинах, на святах чи похороні. В останні роки баба Настя особливо непокоїлася за подальшу долю свого фонду і бібліотеки, клопотала про створення музею, навіть заповіла свою хатину, бібліотеку й 15 соток землі для побудови етнографічного музею. Та лише через 25 років після смерті, восени 2012 року, на її малій батьківщині, у місті Погребище, урочисто відкрили краєзнавчий музей імені Насті Присяжнюк. Він діє і дотепер.

У музеї розташована іменна зала Насті Присяжнюк, де презентується її життя та творчість. Тут представлені спогади земляків, деякі особисті речі, ксерокопії рукописів монографії, багато фотографій із сімейного альбому. Чільне місце займають експонати, які передав вінницький колекціонер Юрій Шилін. Це матеріали з архіву друга Насті Присяжнюк музиканта та етнографа Володимира Мілятицького: фотографії, листи, документи, статті, оригінальні речі, що датуються 1900–1970-ми роками. Більшість з них вдалось «розшифрувати». Цікаво почитати, як у листуванні вони обговорюють мелодії, які на пісні Насті створив Володимир Романович у 1922 році.

…Єдине, про що не написала Настя Присяжнюк, то це про квіти на сільських обійстях. У самої їх було повне подвір’я: айстри, чорнобривці, паничі, купчаки, майори. Тепер щовесни такі сіють біля музею, названого на її честь. Її творчість нагадує пристрасть бджілки, яка готова заради краплі меду облетіти тисячі квіток. Не всі її розуміли за життя, не всі пам’ятають зараз, не всі оцінили той фольклорний спадок, який вона залишила після себе. Але він є – збережений і частково оцифрований, достатньо просто мати бажання зайти, знайти і почитати. А те щире, що очі один раз побачать, душа запам’ятає на все життя.

 

Олеся ШУТКЕВИЧ, «День», Вінниччина, фото з музейних та архівних фондів Насті Присяжнюк
Газета: 
Рубрика: