Зараз дуже багато говорять про патріотичне виховання молоді. І правильно говорять. А ось роблять… У вищих навчальних закладах складають нескінченні списки виховних заходів, які, як правило, проводяться «для галочки» і мають дуже низький «коефіцієнт корисної дії».
З'їздивши в дводенну поїздку на Полтавщину через фірму «Селена-тур», ми з подругою зрозуміли, що таке справжнє патріотичне виховання. Шкода тільки, що їздять в ці поїздки, в основному, жінки середнього віку інтелігентних професій. Подорож коротка, але яскрава і насичена. Чого тільки коштує сама програма туру: Прибуття до Миргорода. Зустріч з найкращим гідом Полтавщини – паном Миколою! Прогулянка по місту Миргород. Алея Гоголівських героїв. Знаменита Миргородська мінеральна водичка з бювету. Відпочинок на пляжі на березі річки Хорол. Відвідування музею М.В. Гоголя. Театралізована екскурсія. Відвідування ринку керамічних виробів в с. Опішня. Відвідування Свято-Миколаївської церкви у с. Диканька. Екскурсія в музей пива і самогону в с.Абазівка, який створив знаний український пивовар Василь Юхимович Кожан. Майстер-клас з ліплення справжніх полтавських галушок із подальшим їх поїданням під час обіду. Прогулянка по Полтаві із самим «Миколою Гоголем» (екскурсоводом, що зображує класика). Інтерактивна екскурсія в Музеї українського весілля в с. Великі Будища. І все це за два дні !!!
Але все по порядку. Миргород! Дуже зелене курортне місто, затишне, не виглядає провінцією, дуже чисте, і, що особливо приємно, в ньому багато дітей та вагітних жінок. І зрозуміло, чому. Миргород – одне з найбільш екологічно чистих міст, з незвичайно "смачним" повітрям та курортом з павичами і музичним фонтаном. Відома миргородська водичка з’явилася у 1911 році абсолютно випадково під час пошуку звичайної питної води, якої в Миргороді не вистачало. І хоча миргородську воду у пляшках можна купити в будь-якому місті, справжню цілющу воду ви можете спробувати тільки тут, тому що свої цілющі властивості вона зберігає недовго. На алеї гоголівських героїв нас зустріли Пацюк, розкішна Солоха, Вакула з черевичками, Іван Іванович з Іваном Никифоровичем, а романтичне озеро з качками і будиночками для каченят – це, виявляється, пам’ятник знаменитій миргородській калюжі.
Пам'ятник М.В. Гоголю в Миргороді – останній (тобто наймолодший) пам'ятник в світі, поставлений великому письменнику. Біля нього нас зустрів «живий» Гоголь - екскурсовод, дуже схожий на письменника, теж Микола, з зачіскою і в одязі, які тільки підтримують цю подібність. Двійник Гоголя виявився справжнім патріотом і ентузіастом своєї справи. Він закохав нас в свій рідний Миргород, а його розповіді про відомих людей Полтавщини переповнили наші серця особливим почуттям гордості за нашу Україну.
І це почуття називається «патріотизм». У словниках його визначають як таке громадське почуття, складовими якого є гордість за надбання національної культури, особливе емоційне переживання своєї приналежності до країни і свого громадянства, мови, історії традицій, готовність діяти в інтересах вітчизни та постати на її захист у разі необхідності.
Ось деякі факти, що надала нам Полтавщина, які можуть викликати почуття гордості за приналежність до національної культури.
Великий Гоголь, якого росіяни вважають російським письменником, має українські коріння, Це – великий українець, який писав російською. Народився на Полтавщині в селі Сорочинці, де «Біла церква на горі Гетьмана Апостола». В дитинстві говорив українською. М. Максимович знав Гоголя особисто і стверджував, що «він своє рідне малоросійське наріччя знав грунтовно і володів ним досконало». Сам Гоголь вважав себе українцем, який заблукав у Росії. Упродовж усього життя Гоголь щиро шанував свою материнську мову і спілкувався нею із земляками, коли приїздив в Україну. А за кордоном – із Адамом Міцкевичем та Броніславом Залеським.
Безсмертного «Тараса Бульбу», а перед тим окремі розділи незакінченого історичного роману «Гетьман» Гоголь творив, використовуючи історію козацтва миргородського, а відтак – сорочинського. Твори Гоголя перекладені на 60 мов світу. «Слава народу, який дав світу Гоголя! Щастя народів усього світу, що вони мають такого чудового письменника», - так говорив на 100-річчі від дня смерті Гоголя відомий турецький поет Назим Хікмет.
Полтавська область за територією трохи менше таких країн, як Бельгія та Албанія. По її території тече 141 річка, а перші поселення людей з'явилися тут ще 20 тисяч років тому. Наймузичнішим на Полтавщині вважається Глобинський район. Видатні композитори, музиканти і співаки - уродженці цієї благодатної землі. І серед них: М.В. Лисенко, зі знаменитими операми «Тарас Бульба», «Наталка Полтавка»; брати Майбороди (Григорій та Платон), Олександр Білаш, Володимир Верменич, Раїса Кириченко тощо. З Полтавщини також й такі знаменитості, як літератори Леонід Глібов, Михайло Старицький, вчений турбінобудівник Іван Гаркуша, соціолог Володимир Гречіхін, футболіст Володимир Чеснаков та ін. Багата на таланти полтавська земля!
Але повернемося до нашої подорожі. Вона тривала тільки два дні, але за насиченістю емоційними подіями здавалося, що два тижні. Навіть традиційне відвідування музею М. Гоголя стало яскравим емоційним переживанням, оскільки полтавці використовують нестандартний підхід до проведення екскурсій. Які асоціації викликає у нас слово «музей»? Тиша, порядок, спокій… Таблички з застережливими написами: «Руками не чіпати!», «Експонати під охороною!» тощо. Але тут все по-іншому. Розповідь екскурсовода про життя та творчість видатного письменника перемежалася театралізованою виставою: сценками з його творів. А коли в музеї-садибі Яновських, де Гоголь жив до 12 років, перед туристами з'явилася «мама письменника», група заціпеніла й не так від несподіванки, скільки від реалістичності того, що відбувається.
А фантастичний музей українського весілля в с. Великі Будища! Він з’явився в Полтавській області у жовтні 2008 року на свято Покрови. Ідея його створення належить директорові Будинку культури Оксані Борисівні Трипольській. Особливість музею в тому, що тут можна не просто доторкнутися руками до експонатів, а перенестися в минуле. У світлиці все, аж до останньої дрібниці - відтворена обстановка побуту столітньої давнини. Тут можна не тільки побачити стародавню весільну церемонію, а й самому стати учасником обряду. Зіграти весілля чи інсценувати його. Так і відбулося з нашою групою: в музеї зіграли весілля однієї подружньої пари. Вони вже давно разом, але під час обряду на очах у них виступали сльози, оскільки важко було відділити реальне від нереального. Як на справжньому весіллі ми (гості) пили за здоров’я і щастя молодих. Напої, закуски, весільні рушники та весільні пісні – все справжнє. Знімаємо капелюха перед працівниками музею: вони розв’язали складне завдання. Адже справжнє аутентичне українське весілля триває кілька днів. Там багато обрядів, довгі весільні пісні, безліч побажань. Працівники Будинку культури зуміли вибрати найсуттєвіше, найцікавіше і вкласти це в півтори години часу. Вони – справжні патріоти своєї країни, їх внесок у збереження і повернення із забуття народних українських традицій неможливо переоцінити.
Ще одна перлина Полтавщини: старовинне козацьке містечко Опішня Зінківського району називають гончарною столицею України. На початку XX століття тут було майже 1000 гончарів, вироби яких розходилися по навколишніх селах і далеко від Полтавщини і здобули велику популярність. У 1894 році в Опішному відкрито першу в Лівобережній Україні земську зразкову гончарну майстерню, що стала на сьогодні єдиним осередком розвитку гончарного шкільництва в Україні. Місцеві майстри використовують глину сірого кольору, яка після випалювання стає світло-жовтою. Опішнянський посуд вирізняється тонкостінністю, дво-трикольоровим розписом у вигляді кривуль, рисочок, крапочок, а також рослинних орнаментів: квітів, листів, ягід, віночків. Відома місцева техніка розпису – фдяндрівка. Колірна гама таких орнаментів - сполучення білого, червоного, зеленого, коричневого кольорів із невеликою кількістю чорного. На ринку ми купили такі вироби: вони теплі та випромінюють надзвичайно позитивну енергетику. Їжа в них набуває особливого смаку. Не випадково у лютому 2018 року опішнянську кераміку було включено до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини, що передбачає здійснення заходів з її охорони Національним музеєм - заповідником українського гончарства та приватним підприємством «Гончарний круг».
Ночували ми в с. Абазівка. Сільський готель «Алмаз» можна назвати готелем європейського рівня. Дуже пристойний, гідний, хороший готель. В 40-х роках XIX ст. на цьому місці була садиба заможного поміщика Михайла Васильовича Абази, якому цар подарував цей маєток. Поміщик був дуже різнобічною і освіченою людиною, туди до нього приїздив сам Т. Шевченко. Михайло Васильович дуже багато зробив для рідного села, на цьому місці в садибі знаходилась гуральня (раніше самогоноваріння називали гуральництвом). та пивоварня, на якій виробляли кращі сорти пива. Проте ця історія має сумний кінець: розповідають, що садибу з усім вмістом було програно сином поміщика в карти. На щастя, сьогодні славні традиції пивоваріння відроджуються. Ми пробували «крафтове» пиво, яке виготовляється в приватній пивоварні: свіже, смачне, насичене. На ранок - ніяких неприємних наслідків. Тут же знаходиться приватний музей пива і самогону, який створив знаний український пивовар Василь Юхимович Кожан. Пивні кружки і склянки різних часів із багатьох країн світу, апарати для виробництва пива і самогону, книги з цієї тематики, сировина, із якої народжувався пінний напій – усе це та багато іншого можна побачити в етномузеї. Ідея створити музей визріла у Василя Кожана давно: виношував її років сім, збирав експонати, об’їздив багато країн, де дізнавався про традиції пивоваріння та самогоноваріння. Але, як зізнається сам хазяїн музею, кращої країни, ніж Україна, він не бачив ніде. Саме тут, на його думку, найдобріші люди, найсмачніша їжа і найкрасивіша природа. І, оцінивши його патріотичний настрій та пристрасть до старовини, незнайомі та малознайомі люди, родичі та друзі стали приносити йому експонати. Тут є експонати із глухих сіл, з різних куточків України, навіть із в’язниці (самогонні апарати з підручних матеріалів), а також з різних держав світу. Здається, що "Машина часу" перенесла нас в далеке і не таке далеке (радянське) минуле: старовинні гроші, радянські гроші, купони, друкарські машинки, рахівниці, баян, електричний апарат для напрасування стрілок на брюках, гасова лампа. старовинний телефонний апарат, гучномовці… - усе це справляє враження. А понад усе - медаль за пияцтво 1714 року, вагою шість кілограмів 700 грам, яку вішали п'яниці на шию як покарання… І усе це - в двох невеликих кімнатах, яких вже мало для музею. Власник мріє розширитись, а за виручені від квитків гроші купує нові експонати. Отже, в Україні це не єдиний музей пива, такий є у Львові, а от пива та самогону – єдиний. І створив його справжній патріот, який любить свій край, вивчає його традиції та робить все, щоб вони відновились.
На другий день ми ще встигли відвідати Полтаву. До речі, нашу туристичну групу супроводжували дві відомі блогерші (Наталія Дуброва та Тетяна Комарова), на думку яких, «щоб місто справило враження, потрібно або готуватися, або, щоб вас повели по місту обізнані люди". І такою обізнаною людиною був наш екскурсовод Микола Іванович, який «працював» Гоголем Миколою Васильовичем. Це – унікальний гід-екскурсовод, артист, краєзнавець, інтелектуал та справжній патріот своєї землі. Можна багато розповідати про це чудове місто. Але ніхто не розкаже про це нього краще, ніж ентузіаст своєї справи. Кругла площа, Іванова гора, Біла альтанка, пам’ятник полтавській галушці, музей І. П. Котляревського та багато інших знакових місць Полтави розкривали нам свої секрети, повідали свої легенди.
А ще, як справжні жінки, ми не могли не придбати полтавську вишиванку, елементи орнаменту якої «вмикають могутні природні сили, що сприятимуть жінці впевнено реалізувати себе у родинному і суспільному житті». Справжня полтавська вишивка білими нитками по білій тканині виникла на Полтавщині, а саме у селищі Решетилівка, і стала візитною карткою цього краю. З часом ця неймовірна вишивка поширилася іншими регіонами України: Чернігівщиною, Слобожанщиною, Прикарпаттям тощо. Біла сорочка вишита білими нитками завжди була святковим вбранням, а одягали її як жінки, так і чоловіки. Ще здавна такий вид вишивки асоціювався із неповторними морозними узорами. Дійсно, такі вишиті візерунки є надзвичайно витонченими. Зважаючи на техніку виконання, вишивка білим по білому, або як її ще називають, вишивка біллю, є однією з найскладніших. Мотиви полтавської вишиванки – це символи руху, втілення сподівань, створення гармонії у світі, продовження життя і «нескінченна творчість як головний стимул існування людини на Землі».
На жаль, не можна вкласти в одну статтю всі враження про цю дивовижну поїздку. Але основне – це почуття гордості за свою країну та її чудових людей. Повертаючись додому, ми всім автобусом співали українські пісні, які створили талановиті сини Полтавщини. І згадуються віршовані рядки, що прочитав у Фейсбуці Кирило Май, маленький хлопчик з ангельськими оченятами: «Земля моя, прекрасна Україно, твоєю піснею я серденько живлю, для мене ти велика і єдина, і я тебе всім серденьком люблю!». І цей маленький хлопчик вже знає основний секрет щасливого життя в своїй країні: «Любіть Україну, вивчайте її та пишайтеся нею» - і тоді нам, українцям, «усміхнеться доля».
Марина РАДЧЕНКО
