Жива пам’ять

У найбільшому за чисельністю селі України — закарпатській Колочаві — відкрили четверту за рахунком дошку пам’яті односельцям єврейської національності, які загинули під час Голокосту у роки Другої світової війни. На ній викарбувано прізвища 133 колочавців, яких долучено до вже 260 віднайдених раніше в результаті наполегливих дослідницько-пошукових робіт, що впродовж двох десятків літ здійснює уродженець цього села, відомий український політик Станіслав Аржевітін. Долі ще 90 залишаються недослідженими.

У другий день листопада 1938 року відбувся Віденський арбітраж, у результаті якого частина нинішнього Закарпаття, включно з найбільшими містами — Ужгородом, Мукачевом і Береговом — відійшли до складу Угорщини, а ще через півроку, у березні 1939-го, Угорщина окупувала всю Карпатську Україну. Саме цей період став чи не найтрагічнішим у новітній історії Закарпаття. Під час гортистської окупації з краю було депортовано до 112 тисяч євреїв. Усі вони після поневірянь у гетто опинилися у концтаборах, де абсолютна більшість загинула. Серед них були й 484 колишні жителі Колочави. Про це йшлося у виступах, що передували відкриттю пам’ятника, С. Аржевітіна, сільського голови В.Худинця, директора обласного благодійного фонду «Хесед Шпіра» М.Галіна та інших.

Незважаючи на значну віддаленість від міст і торгових шляхів, Колочава мала велику єврейську громаду — у 1921 році з 4164 мешканців 452 були євреями, практично — кожен десятий. Масово поселятися у цьому селі іудеї почали наприкінці ХІХ століття, коли в Європі почастішали єврейські погроми. Хто був багатшим — емігрував до США, а бідніші осіли по обидва боки Карпат.

Євреї жили переважно з торгівлі, корчмарства, позичання грошей під великий відсоток, здачі в оренду селянам державних полонин і сіножатей. Лихварство і визиск на Верховині на межі ХІХ—ХХ століть мало катастрофічні наслідки для русинських селян. Однак нинішні жителі Колочави більше розповідають гостям почуті від своїх пращурів історії мирного співжиття і взаємопідтримки. Багато тутешніх євреїв займалися ремеслами: працювали у столярних майстернях, кузнях, водяних млинах, шили одяг і взуття, наймалися обробляти землю власними кіньми, возили ропу (розчин солі) з колодязів Шандрова... Найбагатшою, за оповідями старожилів, у селі була родина Лазаря Давидовича. Його син виділив для державної народної школи найбільшу кімнату свого будинку, а поки село будувало православну церкву, впродовж п’яти років безкоштовно надавав власне приміщення для молитви. Він ніколи не позичав гроші під глитайські відсотки, а давав односельцям «на віру».

Так життя тривало понад півстоліття. У 1942—1944 роках у Колочаві пройшли масові депортації євреїв спочатку до концтаборів Ніредьгази та Шарошпотока в Угорщині, а потім — до Освенцима, Дахау, Бухенвальда. Повернутися живими з фашистських «фабрик смерті» поталанило п’ятнадцятьом. Вшанувати жертв Голокосту до Колочави минулої неділі приїхали представники єврейської общини Закарпаття. Після жалобної церемонії біля нововідкритої, четвертої за рахунком дошки пам’яті, акцію перемістили до музею-скансена «Старе село», де відбулося театралізоване дійство. Місцеві жителі, як досвідчені актори, грали сценки із життя сільської громади тих часів, а гості з непідробним інтересом спостерігали, як навчалися діти єврейської школи у 20-30-х роках минулого століття, як у кузні ковалі вправно підковували коня-гуцулика, разом з письменником Іваном Ольбрахтом та економістом Едмундом Еганом заглянули на подвір’я Вольфової корчми, де скуштувати запечених кошерних гусей, а також стали свідками страшного процесу депортації євреїв, передаючи їм навздогін у дорогу хліб.

Голова Всеукраїнської асоціації колишніх в’язнів концтаборів Борис Забарко презентував видані ним книжки під назвою «Ми хотіли жити» українською, німецькою, англійською мовами. У них йдеться про реальні спогади і розповіді реальних людей, яким вдалося пережити Голокост. Родзинкою дійства стали виступ ансамблю «Беяхад» («Хесед Шпіра») з Ужгорода та перегляд авторського відеофільму Богдана Барбіла «Шабатна гуска».