Треба за всяку ціну обминати ...широкі, розкриті двері і шукати правдивої великої брами, над якою віють непідроблені, неперелицьовані прапори нашого духу
Олена Теліга, українська поетеса, публіцистка, літературний критик, діячка ОУН

«Жива вода» Мамолата

До 100-річчя від дня народження лицаря української фтизіатрії
10 вересня, 2010 - 00:00
ОЛЕКСАНДР САМІЙЛОВИЧ МАМОЛАТ / ФОТО НАДАНЕ АВТОРОМ

Батиєва гора, вулиця Амосова, зіткнення тисячоліть майже наяву. Перед двоповерховим старовинним корпусом класичної архітектури лікарень, серед квітів, привертає увагу пам’ятник, на жаль, не дуже й відомий у Києві. Власне, цей скульптурний портрет видатного українського терапевта й борця з туберкульозом Феофіла Гавриловича Яновського створено так, що до нього якось не личить слово — височіє. Він скромний, хоча й вишуканий. Саме так у Інституті фтизіатрії та пульмонології НАМН України, який носить ім’я цього славного лікаря-гуманіста з 1928 року, вирішено образ «святого лікаря», яким його знали й шанували як великого безсрібника і поцінувача його лікарського таланту. А поряд із Феофілом Гавриловичем, в одній моральній струні, уява чомусь малює іншу зворушливу фігуру в нелегких битвах з туберкульозною бацилою — Олександра Самійловича Мамолата. Він керував цим інститутом 43 роки, легендарний за теперішніх часів термін... Цього року виповнилося сто п’ятдесят років з дня народження Ф. Яновського і настає сторіччя з днів приходу до цього світу О. Мамолата. Два ці філантропи медицини, вочевидь, не знали, та й не могли знати один одного. Мамолат, а йому було тоді вісімнадцять, можливо, лише чув про грандіозну процесію киян, за участю представників усіх конфесій, яка проводжала 1928 року рятівника багатьох і багатьох в останню путь. Але моральний і професійний зв’язок між двома фтизіатрами — подвижниками в абсолютно різну історичну добу і навіть щось героїчне в їхньому покликанні стає гармонійним і піднесеним.

Сухоти, які забрали Чехова та Лесю Українку, Надсона та Шолом Алейхема, завжди були лихом України. 1899 року, на зламі століть, у Києві, у шерезі інших медичних поривів виникло лікарське товариство для боротьби з сухотами і горбковицею, тобто з відносно ранніми, виліковними формами туберкульозу, в зусиллях якого діяльну й безкорисливу участь брав Ф. Яновський. До речі, описаний одним із його учнів, М. Булгаковим, у романі «Біла гвардія» під прізвищем Янчевський. Якраз Янчевський (Булгаков пише про нього: лікар, яких мало) рятує в романі пораненого і хворого на тиф лікаря Турбіна. У житті Яновський здобув любов міста своєю невтомною допомогою бідним, вдень і вночі, в будь-яку погоду, часто залишаючи навіть гроші на ліки і прожиток, хоча лікував, звичайно, всіх. Можливо, його приклад позначився і на починах «Білої ромашки» — дивовижної благодійної громадської сили, яка невтомно збирала пожертви на підтримку тих, хто гине від сухот. Варто нагадати, що за участю професора Яновського у Києві на початку 90-х років було створено безкоштовну дитячу туберкульозну лікарню. Швидко їдучи трамваєм крізь сосновий ліс до Пущі-водиці, ви побачите контури цієї колишньої оздоровниці, яка довгий час іменувалася санаторієм ім. Горького, а зараз її перетворено на постчорнобильський диспансер...

Лихоліття Першої світової і Громадянської воєн, звичайно ж, різко каталізувало сухоти, і 1922 року в Києві начебто на противагу цій ході на базі однієї з лікарень було організовано Інститут туберкульозу. Його першим науковим керівником став Ф. Яновський, що випустив приблизно тоді ж підручник «Туберкулез».

У цю річку надій крізь безвихідь судилося ввійти 1936 року, і двадцятишестирічному Мамолату. Можна сказати, що він своїм життям і долею здолав воістину нелегкі пороги. Але попередня біографічна інтродукція чимось характерна для нього як майбутнього лікаря-подвижника. Сашко Мамолат народився 12 вересня 1910 року в старовинному селі Калніболот на Кіровоградщині, у родині народних вчителів. Напевно, його освічені батьки заслуговують на свою новелу, проте символом роду стає, мабуть, його обдарований дід Софрон Мамолату, молдованин родом, як і багато хто в Калніболоті, незрівняний будівельник колодязів, знавець місць для цього, і довгий час такі його дари в краю іменували Мамолатовими криницями. «У» в прізвищі поступово зникло. У Софрона Мамолата було одинадцять дочок, зрештою, народився син, якого назвали Самуїлом, Самійлом, тобто дарованим Богом. 1930 року Сашко закінчив із відмінними успіхами медичний технікум в Умані. Рік він пропрацював фельдшером на цукроварні в Ольховатці, а 1931 р. був прийнятий до Київського медичного інституту. Тут, зрозуміло, пам’ятали про Феофіла Яновського, а серед інтерністів виділялися вчені — Микола Стражеско, Макс Губергріц, Федір Удінцев. Фтизіатрію втілювали Антон Собкевич, директор туберкульозного інституту в 1926—1929 рр., автор посібника «Туберкульоз» українською мовою, і його наступник, завідувач кафедрою Давид Епштейн, що написав, зокрема, книгу «Душа туберкулезного больного». Ця дисципліна, на стику терапії та інфекційних небезпек, привабила і Мамолата — мабуть, тому, що вона завжди була соціальним предметом, і це перекликалося із засадами його династії. Закінчивши з відзнакою 1936 р. медичний інститут, Олександр вступає того ж року до аспірантуру при НДІ туберкульозу, а за лічені місяці несподівано призначається його директором! Зараз важко пояснити, чому такий вибір Наркомату охорони здоров’я припав саме на цього зовсім молодого лікаря, проте він виявився безпомилковим. Зусиллями Мамолата в новому ключі розвертається фтизіатрична робота на селі і в промислових містах, поглиблюється профілактика захворювання, з’являються нові київські наукові узагальнення. Адже в інституті працюють видні вчені, зокрема, М. Морозовський, В. Плющ, Р. Драбкіна, В. Савич. Але, власне, для Мамолата це лише проба сил, попереду значна перерва в основному призначенні Олександра Самійловича. 1940 року він як лікар лижного комсомольського батальйону опиниться на Карельському перешийку. Що сказати про цю непотрібну сталінську війну суворої зими, з відмороженнями та пораненнями, із влучними фінськими снайперами. Повертається звідти до тубінституту неушкодженим, з новою енергією впроваджує, разом із професурою та іншими лікарями, необхідні нововведення. А зовсім близько — 22 червня. Мамолат добровільно вирушає на фронт, працює в медсанбаті. У вересні 1941, важко поранений, серед тисяч бійців, в «уманській ямі» потрапляє в оточення. Звідти вдається дивом вибратися, допомогло, мабуть, знання місцевих умов. І ось Олександр Самійлович влаштовується лікарем медпункту в селі Майданецькому поблизу Тального. Виникають його партизанські подвиги...

У цьому містечку на Черкащині існує приказка: «Спочатку Тальне, потім усе інше». Стосовно підпільних дій Мамолата і його колег Цибульова, Шашкова, Марковича, Кривенка, місцевий афоризм, мабуть, звучить так: у першу чергу — порятунок хлопців і дівчат від угону до Німеччини. Про тактику цієї патріотичної медичної групи оповідається, зокрема, в книзі М. Дашковського «Партизан Иван Калашник» (Политиздат, 1977 р.). Факти і цифри, таким чином, реальні: безстрашністю і сумлінністю цього дивного підпільного осередку було врятовано від відправки на рабську працю до фашистського рейху близько шести тисяч людей. Знаменно, що медиків-українців начебто прикривав старший лікар Карл Кенігсберг, німець за походженням. Проте, на молодь чекали огляди іншими лікарями-німцями з окупаційних установ, довідки тут не виручали. І Мамолат знайшов вихід. Перед такими зустрічами його підопічним, разом з ними йдучи на ризик, Олександр Самійлович і довірені медсестри вводили уколом простерилізовану соняшникову олію. Піднімалася температура, а ескулапи з «бірж праці» побоювалися завезення до Німеччини інфекцій. Таємнича «захворюваність» на Черкащині ніяк не знижувалася...

Визволення області, і знову — військовим лікарем у лавах армії. О. Мамолат бере участь у битвах у Румунії, Угорщині, Австрії. Війну завершує у Відні, в званні майора медичної служби, з орденом Червоної Зірки. І майже відразу ж, сорок шостого, після демобілізації, його скеровують до тубінституту, на ту ж многотрудну директорську посаду. Приблизно в цей же період тубінститут переводять на височину за залізницею, у практично вцілілі будівлі колишнього шпиталю часів Першої світової війни.

Туберкульоз за умов наслідків окупації та воєнних дій, розрухи, післявоєнного недороду, знову, як і колись, сильний. Але є перевірена зброя, випробуваний спосіб захисту — штучний пневмоторакс, піддування проколом у плевральну порожнину для стискування ураженої легені, плюс грудна хірургія, яка розвивається. Антибіотиків, які припиняють атаки бацили Коха, наразі немає, але вони вже близько.

Тут мені доведеться зробити особистий відступ. Річ у тім, що 1951 р., на третьому курсі медичного інституту я занедужав на відкриту форму туберкульозу. Між іншим, перші десять грамів стрептоміцину, які зіграли, можливо, рятівну роль, дістала для мене декан нашого педіатричного факультету Олена Миколаївна Хохол... Згадується пісенька: «Колют мне стрептомицин, не перелезу через тин», вигадана кимсь із «тубиков». Восени на декілька довгих місяців я потрапив для продовження лікування і можливої операції до тубінституту. Природно, що став цікавитися фтизіатрією, познайомився з Олександром Самійловичем, приходив на наукові конференції. У його тихому тінистому кабінеті бував не раз, і тоді, і згодом. Тому стратегія О. Мамолата постає і в об’ємності, і в деталях.

Як же вона будувалася? Олександр Самійлович, 1949 року призначений головним фтизіатром Міністерства охорони здоров’я України і очільником тубкомісії, фактично штаб роботи, діє цілеспрямовано й комплексно. У першу чергу, потрібно було припинити сільську ходу інфекції. Для цього за наполяганнями Мамолата організовується розгалужена мережа пневмотораксних пунктів, запроваджуються посади районних фтизіатрів, відновлюється та розвивається система тубдиспансерів і в сільській провінції, і в містах. Здійснюється суцільна протитуберкульозна вакцинація та ревакцинація, розширюється туберкулінодіагностика. З’являються нові бактеріологічні лабораторії та рентгенапарати. І в усьому цьому відчувається невпинна просвітницька праця Мамолата. Фактично, це досі не бачений фтизіатричний подвиг.

Показово, що докторську дисертацію «Розробка і наукове обгрунтування методики та організації лікування хворих на деструктивний туберкульоз», за сукупністю праць, Олександр Самійлович захищає в Москві лише 1965 року, вже довгий час будучи директором інституту, завойовуючи європейський авторитет. Всі праці Олександра Самійловича самостійні. Заслуженим лікарем України стає 1969 року, Заслуженим діячем науки — 1975 р., після того, як інститут 1972 року було нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. Тоді це була рідкісна відзнака, що означала велике визнання Батьківщини.

Можна було б згадати про шерег видних учених, професорів В. Дроботька, М. Сиротиніна, С. Томіліна, про великих фізіотерапевтів Б. Александровського (родича В. Короленка) та М. Морозовського, про фтизіопедіатра С. Кшановського. Але на цьому тлі проникливої життєстверджуючої повісті не можна не перейти до абсолютно особливого сюжету — О. Мамолат і М. Амосов. Отже, ось цей цікавий для науки поворот.

Хірург із Брянська М. Амосов, який уже опублікував свої перші роботи з хірургії резекції легенів, приїхав до Києва на початку п’ятдесятих на наукову конференцію. Вирішив показати «стекла», тобто зрізи тканин видалених ділянок легенів, у Інституті туберкульозу. Приїхав сюди тряським меленьким рейсовим автобусом. Морфолог інституту Валентина Фотіївна Юр’єва, побачивши препарати та дізнавшись, що це не колекція патологоанатома, а хірургічні, операційні докази рівня Миколи Михайловича, відразу ж запросила до лабораторії Олександра Самійловича. І той тут же, без вагань, запропонував Амосову переїхати до Києва. Мамолатові було тоді сорок два, а Амосову — тридцять дев’ять.

Потрібно відзначити, що інститут був сильний прекрасною командою торакальных хірургів, які боролися своїми методами з кавернозним туберкульозом. Це були, зокрема, Р. Горовенко, П. Костромін, І. Слепуха, Ю. Когосов. Але М. Амосов своїми технологіями, своїм умінням і енергетикою вніс до цього колективу нові риси, нові масштаби. 1952 року він робить першу в Україні операцію нового типу. І, не переводячи дихання, 1955 року започатковує та розвиває в цих же стінах основи хірургії серця. 1958 року тут уперше застосовується апарат штучного кровообігу, 1961 р. вперше використовується штучна нирка. Інститут набуває нової назви — туберкульозу та грудної хірургії. З цього новоявленого тандему традиційної фтизіатрії та грудної хірургії 1982 року виникнув автономний Інститут серцево-судинної хірургії, тобто Амосовський інститут. Але започаткував усе Олександр Самійлович Мамолат.

Його витвір, мамолатівський гомункулус, на тлі амосовских змін набуває міжнародне визнання, на цьому потоці виникнуть повість «Мысли и сердце» М. Амосова, сенсаційне одкровення хірурга на запаморочливих ступенях ризику. Але думки і серце О. Мамолата так само віддані, як і раніше, фтизіатрії, а також і пульмонології, де багато проблем змикаються. Навала туберкульозу все ще триває, і вводиться, якщо хочете, новий резерв — фтизіатри республіки, яких Олександр Самійлович за своєю ініціативою, не чекаючи на путівки до Інституту вдосконалення лікарів, щоденно починає науково готувати і перекваліфіковувати їх і в інституті. На цих прекрасних курсах стажувалося понад чотири тисячі лікарів-фтизіатрів Києва і периферії. Мабуть, це пісня пісень Олександра Самійловича. Курси діяли протягом десяти років.

1979 року він, за своєю ініціативою полишає директорський пост. Адже обстановка змінюється, і в моральному плані не завше на краще, а посада морочлива й ключова. Мабуть, він і дещо раніше, ніж слід, пішов з капітанового містка, та зате тепер перед Олександром Самійловичем, можливо вперше, відкриваються чисто клінічні простори практикуючого лікаря-фтизіатра, зрозуміло, не відгороджені від усіх інших проблем туберкульозу.

Але є ще одна новела з минувшини. У шістдесяті-сімдесяті роки, ще в пору «залізної завіси» складаються зарубіжні поїздки Олександра Самійловича на фтизіатричні конгреси — до Риму, Амстердама, Токіо, Берліна, Мехіко. У Берліні відбувається знаменна, несподівана зустріч із Василем Плющем, у довоєнні роки одним із провідних працівників Інституту туберкульозу. Обставини склалися так, що в дні окупації Києва професор В. Плющ очолював тут туберкульозну клініку. Після війни опинився на Заході. Його рівень як лікаря був настільки високим, що в Західній Німеччині, де також піднялася хвиля туберкульозу, Плюща було призначено керівником найбільшого альпійського протитуберкульозного санаторію. Втім, учений відомий і як автор капітальної історії української медицини, виданої на Заході, і як активний діяч українських емігрантських організацій. Мабуть, хто-небудь інший ухилився б від побачення з «переміщеною особою», але не Олександр Самійлович. Воно доставляє обом велику радість. А портрет В. Плюща, за наполяганням О. Мамолата, в галереї його фундаторів з’явився ще до цієї зустрічі!

Клініка Мамолата у тій же будівлі, на другому поверсі. Тут зосереджено найважчих хворих. Адже виявляється і прогресує резистентність, стійкість туберкульозних паличок до антибіотиків і хіміопрепаратів — сьогодні головний бар’єр фтизіатрії. Одним із перших побачив небезпеку й забив на сполох професор Мамолат. До речі, статус цей йому було присвоєно лише 1971 року, і до цього, десятиріччя, його — провідну особу у фтизіатрії — цілком влаштовувало звання доцента. Втім, саме Олександра Самійловича запрошували на найважчі консультації, і він, як правило, знаходив клінічні розв’язки. В інституті він працюватиме ще дванадцять років, до 1991 р. Його наукова школа формально невелика: 5 докторів наук і шерег кандидатів, та й наукових публікацій за легендарний період роботи лишень 160. Але «живою водою» своїх знань, начебто успадкувавши традиції свого роду, Олександр Самійлович фактично напоював всю фтизіатричну плеяду України.

Разом із Катериною Федорівною Чернушенко, супутницею днів і років Олександра Самійловича, видним ученим-імунологом і бактеріологом, членом-кореспондентом НАМН України, ми вдивляємося в пам’ятні світлини, відбираючи деякі з них для статті. — Хочеться згадати й про те, — говорить вона, — що Олександр Самійлович розвинув цілий шерег клінік — туберкульозу серед дітей, позалегеневих форм туберкульозу, згуртував тут талановитих фахівців. А головне — любив хворих.

Знайома кромка висот, звідки відкривається панорама Міста, та ж зворушлива будівля. Разом із академіком НАМН України Юрієм Івановичем Фещенком, що ось уже близько двадцяти років очолює знаменитий академічний інститут і який нещодавно провів прекрасну конференцію на честь ювілею Ф.Г. Яновського, ми повертаємося до образу фактичного першопрохідця в сучасній фтизіатрії.

— Я мав привілей, прийшовши сюди молодим лікарем, фактично до дитячої клініки, у віці, коли Олександр Самійлович став директором, спілкуватися з ним, слухати його клінічні уроки, вчитися глибокої мудрості і, в той же час, непоказної сміливості, — замислюється академік Ю. Фещенко. — А потім, потім. Знаю, що Олександр Самійлович схвально поставився до мого призначення і цим пишаюся. Що ж, час плине, але це не слова, а вдячне відчуття розуму, що наукові передбачення і досягнення Мамолата — з нами. Я б порівняв цього світоча української фтизіатрії та пульмонології з творцем доріг. Знаєте, битви з туберкульозом, їхні муки і збагнення тримаються і на великих художніх творах, зокрема, на «Трьох товаришах» Ремарка. Таким товаришем кожному пацієнтові був і лицар української фтизіатрії Мамолат.

Юрій ВІЛЕНСЬКИЙ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments