Волі українського народу до самостійного життя не знищать ні ворожі тюрми, ні заслання, бо Україна є нездобутнім бастіоном героїв і борців
Євген Коновалець, український військово-політичний діяч, організатор ОУН

Конференція в Мюнхені не розчарувала

Порівняно з Росією, Україна — європейська держава, що вже відбулася...
4 лютого, 2014 - 11:27
2 ЛЮТОГО 2014. РОСІЯ, МОСКВА. НА АКЦІЮ У ПІДТРИМКУ В’ЯЗНІВ БОЛОТНОЇ ПЛОЩІ ПРИЙШЛО ВІД 12 ДО 15 ТИС. ЛЮДЕЙ. ДЕМОНСТРАНТИ ВИМАГАЛИ ЗВІЛЬНИТИ ПОЛІТИЧНИХ В’ЯЗНІВ, ЗОКРЕМА Й АНТИУРЯДОВИХ АКТИВІСТІВ, ЯКИХ ЗАТРИМАЛИ НА БОЛОТНІЙ В ТРАВНІ 2012 РОКУ / ФОТО РЕЙТЕР

Схоже, те, що сталося в Мюнхені, багатьох розчарувало. А даремно. Мені здається, що для України й українців конференція була доволі корисною. Вона нагадала про існування повноправної і повноцінної української держави. З цього ж виходять західні політики й експерти, які закликають до переговорів, включаючи Леха Валенсу, який, як і багато західних спостерігачів, не бачить агонії ні Януковича як політика, ні його системи.

Так от людям Майдану, назвемо так тих, кого московський агітпроп натовпом і гуртом іменує бандерівцями і нацистами, на мій погляд, засмучуватись щодо цього не варто. Історичний досвід показав, що головне протиставлення України Росії не відповідає дійсності. А головною завжди була теза, що українці — нація бездержавна, а от росіяни — ого-го!

Тож чому «ого-го», якщо національної російської держави як не було, так і немає? Вже навіть і повторювати незручно про ординський ярлик як єдине джерело влади московських царів, про приватноправовий характер самодержавства, що компенсувався імперством. Нинішній кремлівський режим такий самий — приватне володіння путінського клану з претензією на світове панування.

Порівняно з Росією, Україна — європейська держава, що вже відбулася, становище якої не дає ані найменших приводів для відчуття державної збитковості, неповноцінності українців. Як не протиставляй, в Україні все справжнє. Реальна багатопартійність, реальний парламентаризм, реальна дипломатія і міжнародний статус.

На відміну від Росії, всі роки своєї незалежності Україна не вела воєн, не знала ні тероризму, ні сепаратизму. Легітимність української влади визначається референдумом 1991 року, що підтвердив серпневу Декларацію незалежності. Найсерйознішу політичну кризу — 2004 року, незважаючи на тиск Росії, було вирішено мирним шляхом.

В Україні не утискались права і свободи громадян тією мірою, як це робилося і робиться в Росії. Україна не знає незамінності президентів, але при цьому їй знайома постійність еліт, що корінним чином відрізняє її від сусіда. Нарешті, як показує Майдан, в Україні можливі вільні громадянські дії, викликані незгодою зі стратегічними рішеннями влади. Євромайдан — це крок уперед порівняно з оранжадом уже через свою безбарвність — загальнонаціонального характеру. Він проходить не під помаранчевим, а під національним прапором.

І найнеприємніше та найнесподіваніше для людей Майдану: в Україні створено боєздатні силові відомства. Розумію, як це прозвучить для тих, хто протистоїть «Беркуту» і внутрішнім військам, але це факт. Ще одне спостереження. Захоплення будівель обласних адміністрацій, схоже, не створило особливих проблем центральної влади. Що, власне, змінилося? Очевидно, що в найбільш розвинених областях, які утримують Україну, Київ захоплення не допустить. І не допустив, і показав, що сил у нього на це вистачає. А там, де будівлі адміністрацій зайняті... Ну, зайняті. Далі що? Ах, визнають владу народної ради? А де вона, ця рада? З кого складається? Де збирається?

Немає іншого центру влади в Україні, окрім інститутів нинішньої держави. Це факт, який неможливо не враховувати.

Ось усе це і пояснює, чому весь світ не поводиться щодо Януковича так, як він чинить із Башаром Асадом, а до того — з Каддафі і Мубараком. В Україні не відбувається нічого такого, що нагадувало б долю всіх цих режимів, включаючи Асада, який воює. Більш того, на похвалу генсека ООН Янукович заслужив скасуванням диктаторських законів, а Лех Валенса впевнений, що якщо зараз український президент поставить основні питання подальшого розвитку України на референдум, то він його виграє.

І варто замислитись: а чи так уже це погано? Хіба метою нинішнього національного руху — а те, що відбувається, заслуговує на цю назву — є руйнування української держави? Чи все ж таки її перевлаштування? Причому програма цього перевлаштування очевидна, вона неодноразово викладалась — це повернення до Конституції 2004 року, до парламентсько-президентської форми правління, відхід від якої був кроком до русифікації влади, до її кланової приватизації на російський зразок. Тобто до її руйнування.

І такими є інші дії правлячої еліти. З останніх — використання позаінституціональних силових організацій (ось так хитро, але точно іменуються тітушки) і створення Українського фронту на кшталт путінського ОНФ. Обидва ці фронти відповідають тому явищу, яке Ханною Арендт було названо тоталітарними рухами, що руйнують державу, замінюючи її тоталітарним ладом.

Це те, що не дуже добре розуміють у Росії і, можливо, в Україні. Тоталітаризм не є абсолютним посиленням держави. Він руйнує демократичну державу, знищуючи всі інститути, на якому вона тримається — партії, парламенти, розділення влади. Він знищує навіть класи.

В Україні антидержавні дії правлячої еліти мають ще яскраво виражене антинаціональне забарвлення. Формальна зміна кабінету нічого не змінила: міністр закордонних справ Кожара в Мюнхені знову закликав до тристоронньої конференції: Україна — Росія — ЄС, що є формою применшення українського суверенітету. Зрозуміло, що викрадання і вбивства привертають первинну увагу, але подібна позиція — це ж на межі державної зради. Проте належної оцінки не знаходить.

У Росії зневага до держави, недовіра їй, переважно негативне трактування її природи пояснюється повною несумісністю громадянського суспільства із самодержавством, тоталітаризмом і нинішнім неототалітаризмом. Рокову роль відіграло ленінське трактування держави як інструменту придушення одного класу іншим. Це пояснюється тим самим, що Ленін був путчистом, а не революціонером. У російській історичній, соціальній, релігійній, філософській думці є численні праці про позитивну природу держави. Але вони не запитані російською прогресивною громадськістю.

На думку багатьох спостерігачів, в Україні зараз актуалізовані традиції позадержавного національного опору від Бандери до Махно, під прапорами одного кольору, але різного походження. Складається враження, що на задньому плані виявився період Української Народної Республіки. Та й у цілому спостереження за тим, що відбувається, дозволяє припустити, що для багатьох людей Майдану мета — ніщо, рух — усе. Так-так, це той самий принцип, який Путін кілька разів назвав троцькістським, хоча вони належать антагоністу Троцького Едуарду Бернштейну.

Головним предметом гордості українців є здібність до самоорганізації, яка нині дивує всіх. Але створювані громадські утворення локальні або соціально (ультрас), або в прямому, територіальному сенсі слова — обмежуються будівлями адміністрацій і Майданом. Заяви про визнання народної ради, повторю ще раз, доволі дивні на тлі її неіснування — вона постає прихованим імамом української революції.

І не варто залишати без уваги слова Григорія Немирі про зміст мюнхенських переговорів: «Представники ЄС також піднімали тему федералізації України і можливі наслідки. Це оцінюється як загроза вирішення кризи через розділення України». Таким є інший погляд на те, що відбувається, який відрізняється від панівного в українському суспільстві, але раз українці прагнуть євроінтеграції, то думка й аргументація європолітиків повинні представляти для них якийсь інтерес. Ті з тривогою дивляться на події в регіонах, які Київ поки що залишив у спокої. А от у Кремлі, схоже, потирають руки. Що гірше для української держави, то краще для Кремля.

Й останнє. Дуже і дуже серйозне. Гасла людей Майдану радикалізуються. Загальним місцем стала люстрація, але вже лунають голоси про фізичну розправу над частиною еліти. Що означає русифікацію революційного руху, його перетворення на переворот за візантійсько-російським зразком — зі збереженням природи вищої влади за повної зміни правлячої еліти, її циклічного оновлення. Але завданням національної революції не за російським, а за європейським прикладом є консолідація еліти довкола захисту національних інтересів. Боротьба не проти еліти, а за неї. За політичної ізоляції і дискредитації її антинаціональної — в даному випадку прокремлівської — частини.

Пригадаймо пренатальний період нинішніх держав на території колишнього СРСР. У країнах Балтії, в Росії (РРФСР), в Україні з приходом Леоніда Кравчука, який залишається одним із найбільш недооцінених політиків минулого століття, початок нової державності було покладено переходом номенклатури на національні позиції. Одним із найважливіших етапів створення нових держав став вихід компартій зі складу КПРС.

А пізніше в деяких країнах відбулось повернення колишніх членів політбюро на перші ролі в національних державах. Десь менш (Шеварднадзе в Грузії), десь (Алієв в Азербайджані) більш вдале. Причини такого історичного повороту слід шукати убрежнєвську добу, коли у різних людей в республіканських номенклатурах формувалось різне розуміння своєї ролі. Були сатрапи-намісники, як Щербицький і білоруське керівництво, а були політики з претензією на національне лідерство і посередництво між Москвою і власним народом (Алієв, Шеварднадзе, Кунаєв, Назарбаєв). Різниця найкраще ілюструється долею української і грузинської мови, театру, кіно.

Революція тільки тоді продуктивна, коли несе в собі елементи контрреволюції, яка нарешті синтезується з нею в єдине, протяжне в часі явище. Вирішального значення наразі набуває позиція української політичної й економічної еліти, її готовність іти на ризик, жертви і компроміси. Але й людям Майдану треба зрозуміти, що політика робиться не лише на вулиці, тим більше що ті півтора мільйони, які один раз зібралися, ситуацію корінним чином не змінили.

І для всіх розсудливих людей проблемою будуть польові (вуличні) командири — як ліві, так і праві. Їхня роль у тому, що відбувається, далеко не очевидна і не піддається поки що однозначній оцінці.

ТРИ ВИСНОВКИ З «МЮНХЕНА»

Валерій ЧАЛИЙ, заступник генерального директора Центру Разумкова:

— Питання Сирії та України на ювілейній 50-й Мюнхенській безпековій конференції були ключовими. Українське питання вийшло (принаймні в інформаційному супроводженні) на перше місце. Те, що на заході була представлена і політична опозиція, і влада — дало можливість сформувати всім лідерам уявлення і оцінки про ситуацію в Україні. Рішення, яких можна очікувати, не з’являються одразу після конференції. Про декілька з них ми вже знаємо:

1) У західних країн сформувалася єдина позиція: засудження фактів насильства, необхідність постійного моніторингу, створення міжнародної слідчої комісії за фактом порушень законів України та міжнародних конвенцій; необхідність постійної присутності представників західних країн в Україні.

2) Є розуміння, що ситуація в Україні стрімкими темпами виходить за рамки суто внутрішнього питання. Були різні позиції. Глава Державного департаменту США Джон Керрі підкреслив, що зараз ніде так не важлива боротьба за демократію як в Україні і США з ЄС підтримую український народ у цій боротьбі, після чого закликав офіційний Київ обрати з ким бути, зі всім світом чи з однією країною. На це дуже нервово, як для досвідченого дипломата, відреагував Міністр закордонних справ Російської Федерації Сергій Лавров. По суті, це свідчення того, що ситуація в Україні виходить вже в геополітичну площину. Сьогодні саме українське питання підштовхнуло основних гравців для осмислення своєї відповідальності за майбутнє Європи та формування механізмів забезпечення стабільності на континентів. А українські громадяни звернули увагу всього світу, що вони, захищаючи свою особисту безпеку та суверенітет країни одночасно стають на заваді створенню нових розподільчих ліній у Європі. Мабуть саме тому чи не вперше за останні роки прозвучали заклики від очільників Єврокомісії та країн ЄС надати Україні перспективу членства у Європейському союзі.

3) Захищати на зовнішньому фронті позицію України фактично немає кому. Офіційні представники катастрофічно втрачають довіру. Колишні міністри закордонних справ Петро Порошенко та Арсеній Яценюк і Віталій Кличко, якого дуже добре знають у Німеччині, очевидно, повністю взяли на себе завдання формування спільного плану з партнерами України з виходи з глибокої кризи.

Щодо санкцій. Прикро, що вони можуть стосуватися також України в цілому. Зокрема, як перший крок, в рамках Ради Європи українську делегацію можуть позбавити права голосу. На мій погляд, такий напрям не найбільш ефективний. Санкції мають носити точковий характер, стосуватися тих, хто не тільки порушує закони України, але й здійснює злочини проти людяності. Найближчим часом Рада міністрів ЄС розгляне питання санкцій. Зараз деякі країни вже оголосили про заборону в`їзду для ряду осіб, причетних до порушення прав людини Україні та запровадження прискіпливого фінансового контролю. Це вже діє і впливає на ситуацію, як до речі, і економічні «санкції» з боку РФ, які створюють проблеми для експорту деяким українським впливовим бізнесменам. Як правило, міжнародні чинники діють постфактум. Вони намагаються відреагувати на ситуацію, а їм потрібно думати і діяти превентивно. Інколи треба бути більш рішучими, щоб потім уникнути катастрофи.

Підготував Ігор САМОКИШ, «День»

Дмитро ШУШАРІН, історик, публіцист, Москва, спеціально для «Дня»
Газета: