Алек РОСС: «Ми не можемо досягти свободи, лише публікуючи повідомлення в Twitter»

Старший радник держсекретаря Гілларі Клінтон з інновацій Алек РОСС працює над якомога ефективнішим використанням потенціалу технологій і інновацій на користь дипломатичних цілей США й обслуговуванням порядку денного проекту Гілларі Клінтон «Управління державою ХХІ століття». Тим самим він допомагає Сполученим Штатам утримувати лідерство та просування в питаннях широкого спектру: від свободи Інтернету до реагування на катастрофи та регіональні конфлікти. Днями Алек Росс, якого ще називають ІТ-гуру Клінтон, побував в Україні. Він разом із послом США Джоном Теффтом відкрив ТехКемп Київ і дав ексклюзивне інтерв’ю «Дню».

— Пане Росс, два дні тому (інтерв’ю записано 13 вересня. — Авт.) я побачив повідомлення англійською й українською мовами на вашій сторінці у Twitter про те, що ви зараз у Києві. Ви знаєте українську?

— (Сміється.) Один із моїх друзів допоміг мені з перекладом цього повідомлення. Узагалі дуже багато українців підписані на мій блог у Twitter та мою сторінку у Facebook. Тому вирішив надіслати повідомлення обома мовами. Дуже хотів би розмовляти українською й російською, але, на жаль, не можу. Якби спробував, то наробив би багато помилок.

— Під час останнього візиту до Києва ви згадували про вашого прадідуся, який емігрував із України. Розкажіть більше про нього.

— Мій прадід народився в Києві, але покинув місто 1895 року й переїхав до Чикаго. Ви, напевно, знаєте, що багато українських іммігрантів потрапили до США за часів Другої світової війни. А мій прадід переїхав туди 1895-го, і тут, в Україні, я почуваюся, як удома.

— Ви знаєте, де він жив, коли переїхав, у якій частині міста?

— На жаль, ні, але дуже хотів би. Мені здається, що цю інформацію ніде не було зафіксовано.

— До речі, чому саме ваш прадід емігрував із України?

— Він був анархістом і втікав від царського режиму, від російської царської поліції.

— Чи розділяєте його анархічні погляди?

— Ні (сміється). Щоправда, далеко не всі з цим погоджуються. Але вважаю, що я не анархіст.

— Чи хотіли б ви, щоб вашу фотографію розмістили в галереї посольства поряд із фотографіями інших видатних американців українського походження?

— Ні. Ці люди досягли значно більшого. Я ще надто молодий для такого вшанування. Можливо, коли стану старшим, це здійсниться. Або ж коли стану дуже відомим — залежно від того, що трапиться першим.

— Ви побували в Україні минулого року. На ваш погляд, чи змінилося тут становище свободи слова та преси? Нещодавно Ангела Меркель прирівняла Україну до Білорусі в цьому плані.

— Я був тут 11 місяців тому. І дуже радий бачити, що Інтернет усе ще залишається простором для вільного висловлювання думок. Однією з основних місій під час мого останнього візиту було пояснити українським державним чиновникам, що якщо вони намагатимуться контролювати Інтернет, Україна стане схожою на Білорусь, без свободи і щасливих людей. І от через 11 місяців після того Інтернет усе ще не підвладний державній цензурі, і це добре. Щоправда, ми стурбовані станом свободи преси, наприклад, випадком із ТВі. Тож у загальному все не так уже й погано, але й не ідеально. А взагалі я радий, що знову повернувся сюди. Учора в мене були дуже вдалі зустрічі з Валерієм Хорошковським і Петром Порошенком. Незабаром відвідаю Ялту, де, упевнений, відбудеться ще більше продуктивних зустрічей із моїми українськими колегами. Там я в основному говоритиму про економіку і те, що потрібно зробити не лише Україні, а й усій Європі, щоб створити кращі умови для підприємництва.

— Багато людей вважає, що США через засоби масової інформації практично озвучують українській владі ультиматум із вимогою звільнити Тимошенко й Луценка. Чи можна з дипломатичного погляду назвати коректним таке відношення до стратегічного партнера?

— Звичайно, я повністю підтримую точку зору США на цю проблему. Джон Теффт і мої друзі з посольства краще ознайомлені з українською політикою, ніж я. Що я бачу з Вашингтону, то це те, що для України і для Заходу було б найкраще, якби на Україну можна було б дивитися як на відкриту державу, де чітко діє верховенство права. Такі події, як арешт Тимошенко, — це дуже негативні сигнали міжнародній спільноті. В Україні відбуваються і хороші події. Наприклад, проведення Євро-2012 показало вашу державу із прекрасної сторони. Але справа Тимошенко — це пляма на міжнародному іміджі України. Наступна дуже важлива подія — парламентські вибори в жовтні. І весь світ спостерігатиме за їхнім проведенням. Справа не в тому, хто виграє, а хто програє, а в тому, щоб вони відбулися чесно, відкрито й без фальсифікацій. Тож якщо Україна хоче показати світу, що вона — демократична країна, з якою можуть працювати закордонні інвестори, варто провести чесні й відкриті вибори.

— Але в Європи існує інший погляд щодо цього. Наприклад, у своєму інтерв’ю «Дню» австрійський есеїст Роберт Менассе сказав, що Захід неправильно ставиться до України не лише в плані відмови від конструктивного діалогу, а передусім у тому, що висуває вимоги. Що ви можете сказати про це?

— Я не мав нагоди ознайомитися з цим інтерв’ю, тому не можу його прокоментувати. Але із упевненістю можу сказати, що під час моїх зустрічей відбувалися досить бурхливі дискусії. Протягом трьох годин я зустрівся з Хорошковським, Порошенком, українськими політичними партіями — не лише з ПР. Поспілкувався з представниками партії «УДАР», Об’єднаної опозиції. Тож цей діалог був достатньо відкритим і продуктивним. І я зовсім не почувався напружено.

— Ви нещодавно побували у Новій Зеландії, де дали годинне інтерв’ю одній із місцевих газет. Після чого наступна цитата інтернет-критика і автора книги «Мережевий обман» Євгенія Морозова було включено в статтю: «Об’єднуючись з інтернет-компаніями та організаціями, цифрові дипломати Клінтон переконали своїх закордонних ворогів, що Інтернет — це лише ще один троянський кінь американського імперіалізму». Як ви можете це прокоментувати?

— Це смішно. По-перше, ми не працюємо виключно з американськими інтернет-компаніями. У Китаї ми користуємося соціальними платформами засобів масової інформації. У країнах Близького Сходу ми використовуємо Maktoob, в Японії — в Бразилії — Orkut. У країнах, де використовуються американські платформи, ми користуємося ними. Ми враховуємо специфіку кожної країни і підлаштовуємося під людей.

Вважати, що люди, які контролюють ці компанії, контролюють і сказане на їхніх платформах, — наївно. Марк Цукерберг не контролює те, про що йде мова на Facebook. Це відкрита платформа, де користувачі можуть висловлювати будь-які свої позиції.

Twitter — це нейтральна платформа, її використовують як громадяни США, так і ті, хто США ненавидить. Будь-хто може зареєструватись на Twitter і використовувати його за власним бажанням. Так, існують люди, котрі схильні вбачати негативне майже скрізь. Вони вважають, що якщо США займаються чимось, то роблять вони це виключно заради імперіалістичних інтересів. Я думаю, це просто смішно. Такі люди завжди шукають монстрів під власним ліжком.

— У вищезгаданому інтерв’ю ви сказали, що «Державний департамент зараз керує тим, що можна було б назвати глобальною імперією ЗМІ, аудиторія якої перевищує кількість читачів 10 найбільших щоденних американських видань, та на яку працює майже армія дипломатів-журналістів, що забезпечують матеріалом більше ніж 600 платформ цієї імперії.» Але як тоді можна пояснити атаку на Посольство США в Єгипті, вбивство американського посла в Лівії? Чи означають ці події, що електронна дипломатія не є ефективною?

— Технологія — це тільки інструмент. Знаєте, ми не можемо досягти свободи, лише публікуючи повідомлення в Twitter. Ми не можемо досягти миру і благополуччя у такий спосіб. Це лише інструмент. Для людей важливий зміст повідомлень. Їм цікава політика. Те, що ми користуємося новими технологіями, ще не ознака того, що люди полюблять чи зненавидять нас. Сенс, яким наповнено повідомлення, це найголовніше. Дехто каже, мовляв, за допомогою електронної дипломатії та сучасного мистецтва управління державою вони можуть змінити все. Це технологічно-детерміністський погляд на речі. Я більше дотримуюсь політико-детерміністського погляду. Мені здається, що люди можуть скласти враження про нашу діяльність незалежно від того, чи вони прочитають про неї на Facebook, чи вона буде виголошуватися через мікрофон або мегафон. Це не має значення. Головне — те, що вони скажуть.

— Щодо президентських виборів у вашій країні, ми бачимо, що США розділено практично навпіл. Половина американців підтримує Ромні, представника капіталістичної моделі, тому що вони бояться приходу соціалізму до США. Друга половина підтримує Обаму, поборника європейського типу соціальної моделі в США. Чи є правильним це враження?

— Я не думаю, що до США прийде соціалізм. Просто існують різні погляди на те, як забезпечити майбутнє країни, що буде кращим, ніж сьогодення та минуле. Я вірю в те, що одна з речей, які роблять Сполучені Штати унікальною та сильною країною, це відкритий обмін ідеями. Люди можуть вести активні дебати та жорстко протистояти своїм опонентам під час виборів. Але самі вибори — вільні та чесні, і хто б не переміг, вибухів насилля не трапиться. Натомість, відбудеться мирна передача влади від демократів — демократам, або від демократів — республіканцям, або від республіканців — демократам. Це ознака сили США, нам непотрібно виводити на вулиці армію чи поліцію. Люди можуть дуже сильно розходитися в думках. Ми можемо не погоджуватися одне з одним, але все одно живемо в мирі, а демократична система працює. Тому гадаю, що той факт, що існують такі розходження, зокрема політичні, але вибори вільні і прозорі — власне, це ознака сили Америки. Ми дуже велика і розмаїта країна. Знаєте, є міста-гіганти, такі як Нью-Йорк, Лос-Анжелес, Чикаго, і є дуже сільські райони —такі ж сільські, як найвіддаленіші місця в Україні. Замість 50 країн, чим ми могли б бути за кількістю штатів,— ми одна країна. Це тому, що ми так добре враховуємо відмінності між усіма нашими громадянами. Ми можемо різко розходитися між собою в думках, але в кінцевому підсумку ми всі разом — одна країна. І влада завжди передається мирним шляхом.

— Ви завжди публікуєте на Twitter короткі повідомлення про події, які трапилися в цей день десятки або навіть сотні років тому. Про які минулі події ви написали б сьогодні?

— Я вам розповім про одну подію на суботу, гаразд? Коли ваша газета вийде з цим матеріалом?

— Наступного вівторка.

— Це буде 18 число (дивіться в свій смартфон Blackberry). Я про цей день точно не можу сказати. Я не публікую таку інформацію дуже часто. Але зокрема для вас я можу це зробити в суботу. 45 років тому в церкві міста Бірмінгем у штаті Алабама було скоєно теракт з расових мотивів. Четверо молодих чорношкірих американок загинуло від вибуху, влаштованого терористами-расистами. Це скорботний день в американській історії. От про що я збираюся написати в суботу.

А сьогодні четвер. Завтра, у п’ятницю — річниця нагородження «Медаллю Свободи» Джона Стейнбека, одного з моїх улюблених письменників. Інколи в похмурі, сумні дні я не хочу писати такі повідомлення. Наприклад, вчора був скорботний день через загибель посла в Лівії Кріса Стівенса, мого друга, з яким я працював під час революції в Лівії. Я подумав про те, що відбулося в той день в історії. А відбулося ось що: перша чорношкіра жінка, перша з афроамериканок, полетіла в космос. Але я не хотів це публікувати, тому що вчора для мене був справді чорний день. Я не хотів нічого писати на Твітері — нічого, що не пов’язано з Крісом Стівенсом. Кріс був послом у Лівії, з яким ми разом працювали як дипломати під час лівійської революції. Тоді він ще не був послом, а працював посланником у Бенгазі. Старший син Каддафі тоді контролював телефонну компанію і системи телекомунікацій у Лівії. Каддафі перекрив доступ до всіх телекомунікаційних систем. А ми з Крісом Стівенсом запустили програму, що відновила комунікації у контрольованих повстанцями районах східної Лівії, разом із Бенгазі. Це був надзвичайно цікавий проект, і я тісно співпрацював з Крісом під час і після революції, після того, як він став послом. Тож його загибель для мене — тяжкий удар. Тому я й не хотів публікувати на Твітері ніяких цікавих фактів з історії.

— Відомо, що ваша безпосередня шефиня, пані держсекретар, збирається залишити свою посаду.

— Саме так.

— Ви б хотіли залишитися на своїй теперішній роботі як фахівець з ІТ, чи ні?

— Я ще не знаю. Мається на увазі, якщо на виборах переможе Ромні, то я піду. Якщо переоберуть Обаму, я ще подивлюся. Це обговорюватиметься після виборів. Я ще не вирішив, буде видно пізніше. Зараз я весь зосереджений на сьогоденні. Знаєте, я велику частину свого життя провів, націлений на майбутнє. Далі, ще далі... Зараз я такий щасливий на цій роботі, що не думаю про те, що буде далі. Коли я буду старим, років 80, я триматиму на колінах онуків і розповідатиму їм, чим я на цій роботі займався. Тому сьогодні я не хочу відволікатися на думки про завтра. Якщо я роблю свою справу добре, чи то для бізнесу, чи для уряду, — про майбутнє не думаю. От моя дружина, вона б справді дуже хотіла знати, що буде після виборів.