Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами.
Іван Багряний, український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч

Азіатська роз’єднаність: джерела і перспективи

15 лютого, 2003 - 00:00

Чому Азія не здатна об’єднатися навіть заради своєї власної безпеки? Впродовж десятиріч західні експерти скаржилися, що Асоціація країн Південно-Східної Азії (ASEAN) не може оцінити значення колективної безпеки на підставі досвіду, набутого післявоєнною Європою. Лідери країн ASEAN проігнорували ті уроки, які на початку пропонував Спільний ринок, а потім Євросоюз. Передбачається, що вигоди тих моделей настільки очевидні, що практично неможливо зрозуміти, чому лідери країн ASEAN не можуть цього побачити.

Виникнення у Східній Азії нібито розгубленості стосовно того, яким чином відповідати на ядерний демарш Північної Кореї, знову пожвавлює ці нарікання. Північна Корея, що має ядерну зброю, звісно, становитиме загальну загрозу для всіх жителів Азії. Очевидно, що всі повинні допомогти США поставити Кім Йонг Іла на місце. Той факт, що найближчі сусіди Північної Кореї, як здається, не здатні усвідомити цього, мабуть, підтверджує, що жителі Азії не просто дурні, а дурні непоправно, та до того ж уперті.

Але природу загрози також визначає питання історії і географії. На це впливають різні традиції в тактичному і стратегічному мисленні — не кажучи вже про той унікальний спосіб, у який європейці викували свою нинішню співпрацю з агресивних країн-націй, що існували в рамках спільної цивілізації.

Однак в історії Азії ніщо навіть близько не нагадує ті півстоліття поділу Європи та її справжньої окупації двома супердержавами-суперниками. Тому немає нічого дивного в тому, що лідери Азії не прагнуть шукати в Європі вирішення своїх регіональних проблем.

Звичайно люди і держави часто поводяться аналогічно. У разі виникнення загрози країни також прагнуть об’єднатися одна з одною проти спільного ворога. Коли світ було розділено на два табори за часів «холодної війни», тоді ухвалити рішення, хто твій ворог, а хто — товариш, було легко. Альянси вибудовували вздовж проамериканських і прорадянських ліній.

Але навіть тоді ситуація в Азії не була настільки чітко окресленою. Ламана лінія, що нежорстко з’єднує Токіо і Джакарту через Сеул, Пномпень, Гонконг, Бангкок, Куала-Лумпур, була достатнім засобом для підтримки міжнародної співпраці. Але ця співпраця нічим не нагадувала довготривалий альянс.

Чому? У цього пояснення існує багато рівнів. На одному із рівнів у історії Азії переважали еліти-суперники Китаю, «Туркестану», Індії, Персії, «Аравії», Японії та Яви (і це лише кілька прикладів), які заявляли свої претензії на те, щоб очолювати окремі місцеві культурні утворення. І це дуже відрізняється від спільної європейської греко-романо-християнської цивілізації. Протягом усієї азіатської історії стародавні державні утворення цього континенту були більш чітко розмежовані одне з одним — і на більш тривалий час, ніж у Європі.

Проте сучасна історія вчить населення Азії, що їхня роз’єднаність призвела до того, що Європа взяла над ними гору. У XX столітті лідери азіатських країн підтримували об’єднання заради боротьби з колоніальними й імперіалістичними державами, що виникли. Але європейці, під контролем яких перебувала більша частина земної кулі, мабуть, здатні зруйнувати будь-які тимчасові досягнення.

Європа завдала удару одночасно у двох напрямах. По-перше, вона прагнула до того, щоб Азія залишалася розділеною в питаннях, які стосуються Заходу. Це було легко зробити за часів «холодної війни», коли можна було змусити виниклі на території Азії постколоніальні еліти, зробити вибір у конфлікті ідеологій. Нинішнє проведення всесвітньої боротьби з тероризмом дозволяє видозмінити цей підхід для того, щоб створити нові розділення. По-друге, Азію залучили до рамок єдиної взаємозалежної світової економіки, в якій Захід має основні технологічні та фінансові козирі.

Ця стратегія на перевірку виявилася винятково успішною. Протягом останнього десятиріччя Азія прийшла від розподілу між двома супердержавами до чогось ще, що можна було б описати як домінування однієї суперекономіки. У всякому разі, не виникло жодної регіональної спільності з питань політики і безпеки. Єдиною перспективою для створення слабкої спільності інтересів є виникнення такої собі форми економічного регіоналізму, яку створюють і підтримують лідери країн Азії за допомогою укладення угод про вільну торгівлю.

Подолання азіатської роз’єднаності можливе тільки в тому випадку, якщо Азія загалом боротиметься із спільним ворогом. Захід зробить усе можливе для того, щоб перешкодити Азії побачити західний світ як свого ворога. Насправді, більшість закликів до об’єднання Азії зосереджено на об’єднанні Азії із Заходом (що часто прирівнюється до інтересів усього світу) проти деякої частини Азії, чи то Ірак, Іран, Північна Корея чи Бірма. Якщо врахувати той факт, що більшість керівників Азії вважають, що саме роз’єднаність Азії спочатку сприяла зміцненню Заходу, то ці заклики розглядаються з обережністю, яку можна зрозуміти.

Що ж повинно статися в майбутньому? Лідери Азії потребуватимуть часу для того, щоб позбутися спадщини минулого, і в деяких випадках це особливо стосується відносин із Заходом. А тим часом, якщо у світовій економіці триватиме інтеграційний процес, то чи призведе це до посилення або ослаблення перспектив об’єднання Азії?

Багато залежить від того, чи зуміє Захід зберегти свій вплив в інших частинах світу. Якщо Захід і надалі домінуватиме за допомогою все більшої влади мережевих технологій, то шанси Азії на створення чіткої єдності самі по собі будуть незначними.

Саме з цього погляду ми можемо зрозуміти, чому лідери Азії видаються дволикими або ненадійними в очах Європи та США. Азія не може дозволити собі об’єднатися проти Заходу. Але Азія так само не може дозволити розділити себе шляхом вигнання однієї зі своїх частин. Оскільки таким чином вона прокладає шлях постійної залежності від Заходу.

Ван ГУНВУ — директор Інституту Східної Азії при університеті Сінгапура.

Ван ГУНВУ. Проект Синдикат для «Дня»
Газета: 
Рубрика: