Близький Кавказ
Вибух будинку на Каширському шосе, що стався в день оголошеного президентом Росії Борисом Єльциним трауру, продемонстрував, якими неочікуваними й небезпечними можуть бути підсумки нової війни на Північному Кавказі. Втім, чи такими вже й неочікуваними? Під час чеченської війни польові командири саме загрозою терору зупинили бомбардування своєї республіки російською авіацією — і хто сказав, що вони забули про цей жахливий рецепт і не згадають про нього, коли бомбардування відновляться?
Північний Кавказ давно вже став «Близьким Сходом» Росії — з усіма наслідками цього порівняння, з бойовими діями партизанських частин проти регулярної армії та внутрішніх військ, спробами територіальної експансії (згадаймо спробу палестинців захопити владу в Йорданії та їхню участь у громадянській війні в Лівані) і терором на «внутрішній» території країни-метрополії. Ізраїльтяни боролися з терором кілька десятиріч — безкомпромісно й щоденно, зусиллями армії і знаменитого на весь світ «Моссаду» — однак саме бойові генерали ізраїльської армії (які, на відміну від сьогоднішніх російських військових, перемагали сильного й підступного ворога) дійшли висновку, що з ворогом потрібно домовлятися — інакше й надалі будуть викрадати й убивати школярів і підкладати вибухівку в автобуси. Я, чесно кажучи, тільки радів би, якби хтось із чеченських лідерів — хай разом із Єльциним або із Путіним — отримав би Нобелівську премію миру в обмін на те, що жодний московський будинок більше не перетвориться на колективну могилу для своїх мешканців.
Російська ж еліта вирішила за краще жити з заплющеними очима — ніби й не помічаючи фактично незалежної Чечні, скорумпованого Дагестану, російських контингентів, особовий склад яких об'єктивно розкладався на кавказькому сонці. А коли прорвало — почали звично лікувати вибухівками — як тоді, в Чечні. Й історія почала повторюватися, як під збільшувальним склом: замість рейду в Будьоновськ — цегляні будинки, що сиплються, як карткові. Замість горя в далекому від Москви Ставропіллі — біль тут, на московських вулицях. Російське ж керівництво, як невмілий хірург, який разом із хворим органом відрізає ще й здорові частини організму, продовжує повторювати: «Маємо адекватно відповісти, перереєструємо гостей Москви і дізнаємося, що вони тут роблять» (це, взагалі, звідки в мера Юрія Лужкова — чи не з 1933 року?). Про переговорний процес на Північному Кавказі, про необхідність нарешті визначитися щодо статусу Чечні, про необхідність зрозуміти настрої дагестанського населення й припинити підтримувати маргінальне керівництво республіки, самодурство якого, до речі, й відштовхує багатьох у Дагестані від Росії, зараз і мови немає. Попереду вибори. Еліті потрібна маленька перемога. Ця еліта вже програла в економіці, збанкрутувала в політиці, виявилася нездатною вирішувати кавказькі проблеми.
Тепер заручниками її некомпетентності та владолюбства стають звичайні люди, які, лягаючи спати, не знають, чи прокинуться в своїх донедавна таких безпечних квартирах…
