Перед тим, як почати працювати, дивився програму
«Вісті» Російського телебачення. Кореспондент з Іванова повідомляв, що
в його місті вишикувалися черги за хлібом — нічого дивного в умовах загальної
паніки... Це, так би мовити, новина локальна, я звернув на неї увагу лише
тому, що сам стояв у таких чергах — у Москві, влітку 1991 року. І саме
так, як нині, люди поруч зі мною не могли второпати, як це сталося. Як
це в Москві, де завжди все (ну, звісно, за радянськими стандартами) було
— і раптом не вистачає хліба... Скоро також почнуть запитувати: де переповнені
магазини, дешеве пальне, відносний добробут... Де середній клас? Де стабільна
валюта? Де надії людей, що незабаром вони житимуть у відносно заможній,
принаймні спокійній країні?
Одначе політики, які упродовж останніх років старанно створювали міф
про державу реформаторів, — одні вдавали, що реформи проводять, а інші
— що вони з цими реформами борються — нібито навіть і не помічають подій,
які відбуваються. В акваріумі російської Державної думи старанно ділять
владу з президентом, у підмосковних Горках чекають гарантій для Бориса
Єльцина, у численних штабах претендентів на «шапку Мономаха» намагаються
зрозуміти: тепер чи пізніше? Як не прорахуватися?
А як не прорахуватися, коли скоро керувати буде нічим, коли гальмує
сама державна машина, коли вже в регіонах починають ухвалювати заходи,
що їх інакше як економічним відокремленням від центру не назвеш? Традиційно
егоїстичним російським політикам треба було б знову здивуватися Великому
Терпінню свого народу, який, замість того, щоб вдатися до радикальних дій,
просто запасається харчами й валютою. Однак політикам не до здивування,
у них просто немає часу звернути увагу на цей народ — вони дивляться під
ноги, де, за їхньою уявою, вже лежить омріяна ними влада...






