…коли у теперішню глупу ніч українство не буде себе нічим заявляти ясним і голосним, то ніхто не піде за ним, коли настане ранок. А він таки настане неодмінно.
Михайло Драгоманов, український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, громадський діяч

Галопом по Європах

30 вересня, 2000 - 00:00

Чи можна поснідати традиційним беконом з яєчнею в Англії, пообідати супом із черв’яками та філейною частиною собаки чау-чау в Китаї, а на вечерю вибрати один із безлічі сортів колумбійскої кави?

Так! І для цього зовсім необов’язково мати рахунок у швейцарському банку та літак. Досить тільки відвідати ЕХРО-2000 в Ганновері.

Що дійсно відразу кидається у вічі — то це величезна кількість хромовано-скляних громад павільйонів у стилі hi-tech і ще більше людей, уніфікованих у своїй різноманітності. При розгляді кожного конкретного індивідуума відвідувачів виставки наявність на ньому неофіційної уніформи типу «туристи всіх країн, єднайтеся», а саме джинсів, футболки, кросівок не говорить аж нічого про те, що приховується під джинсово-синтетичною маскою, під личиною останніх моделей NIKE і АDIDAS — чи то холодна розважливість жителя півночі, чи то пристрасне серце латиноамериканця, чи то самопізнавання інь-янь азіата, чи то палка й бентежна душа африканця, що метушиться в лабіринтах інстинктивної підсвідомості. Так і дивлячись на сучасну інтерпретацію триєдності (скло, метал, пластик) у зовнішньому вигляді павільйонів EXPO 2000, важко уявити собі білесонце пустелі, що освітлює стенди держав Близького Сходу — до речі, зовсім не такі безлюдні, як самі ці країни; архімелодичні праритми, що панують на африканській експозиції, або атмосферу remix у стилі techno на тему конфуціанського монастиря, властиву азіатським тиграм, які вже приготувалися до економічного стрибка — країнам Далекого Сходу. Взагалі до назви виставки «Людина, Природа, Техніка» добре було б додати приписку: «потрібне підкреслити». Адже успіх і розвиток однієї з цих стихій майже неминуче відбувається за рахунок інших: суміщати приємне з корисним вдається далеко не всім. Та ніхто й не намагається цього робити. Мальдіви та Нікарагуа, як це не дивно, не претендують на роль постіндустріальних держав, голів співдружності «Великої вісімки» і заочних членів Євросоюзу. Зате як раніше європейці за люстерця, кольорові намиста, строкаті тканини прибирали до рук золото і землі тубільців, так тепер ці ж тубільці продають ті ж самі яскраві маски, статуетки та плетені кошики, а європейці з легкістю віддають за них свої марки і франки.

Японія не будує із себе едемського саду з кристальним повітрям, незайманими лісами та вівцею, що пасеться поряд із вовком та японцем. Демонструючи, з якою прискіпливістю бережеться кожна квітуча гілка на сакурі, кожний камінець на схилах Фудзіями, кожна молекула просто-таки космічно дефіцитного у них кисню від неправильного (читай: економічно невигідного) використання, з істинно даосійським упокорюванням Японія ніби заявляє: «Ні, ми не хочемо бути першими — ми просто поза конкуренцією!» Купол японського павільйону, переходи всередині його і навіть сучасна, обтічної форми машина, яка може розвивати швидкість до 80 км/год, — все це зроблено з пресованого паперу. Завершиться виставка, все буде перероблено у звичайний папір. В аргентинському павільйоні лунала музика. Грав сповнений почуття власної гідності немолодий акордеоніст. З’явилася молода пара і виконала аргентинське танго. І так багато було темпераменту в цьому танці, що всі відчули гаряче, повне пристрасті дихання цієї країни.

Вершина світу — Еверест. І країна, найближча до неба — Непал. Павільйон цієї країни являє собою храм, виконаний з дерева, багато і різноманітно декорованого різьбленням. Тут є місце для медитацій. Поряд працюють майстри, які на твоїх очах перетворюють дерево на вишуканий візерунок. Їхні руки з набухлими венами виконують цю роботу звично і легко. Тут панують непоспіх і спокій. Та, як мовиться, в гостях добре, а вдома краще. З ностальгічною пусткою в шлунку наближаємося до українського стенду. І зустрічають нас дві найхарактерніші для України речі. Перша — єдиний і неповторний супертрактор, який, здається, залишив битву за урожай на огрядних нивах і з’явився підтримати нашу батьківщину, щоправда, поки зовсім один. А друга — нумо, вгадайте з однієї спроби! Правильно! Звичайно, портрет (зрозуміло — чий) на всю стіну.

Наш стенд, проте, еклектичний, позаяк відрізняється мішаниною кращих традицій соцреалізму, щоправда, вже з людським обличчям, та євроремонту. Ну а хіба нам є що демонструвати? Техніку? На цьому шляху нам нікого не здивувати і Америки не відкрити. Та з лозунгів виставки залишається «Людина. Природа». Адже це і є наша Україна. Але не в слайдах і не в коробочці, де демонструється найродючіша земля.

А якщо ми візьмемо та приймемо відвідувачів нашого павільйону, як прийнято у нас зустрічати дорогих гостей — з хлібом-сіллю. Проведемо їх через поля із золотим колоссям пшениці, через луги з пахощами свіжоскошеної трави в українську хатину. Бабусі наші прикрашали її вишитими рушниками. А в цих вишивках — уся історія життя: і надія, і любов, і гіркота. Нехай буде тут і українська піч — покажемо, як ми печемо хліб насущний, може, хто-небудь з гостей захоче тісто місити або хліб із печі рогачем діставати? Пригостимо їх, і нехай почують наші пісні і закрутяться в наших танцях. Експозиція на стенді змінна, і тому кожен із регіонів нашої країни обов’язково вніс би в оформлення щось своє. І було б це по-українськи, по-людськи (як у нас кажуть — тому що з людьми і для людей).

Може, все це наше «вчора»? Але без нього в нас немає «сьогодні» і не буде «завтра». Хто зумів зберегти, той зуміє й створити. Люди різних національностей і різної віри йдуть із павільйону в павільйон, ідуть одне до одного — і це найголовніше, що починаєш відчувати на виставці. Усі ми різні, але ми повинні навчитися жити разом, і не тільки одне з одним, але й з природою, не підпорядковуючи її нашим вимогам, а зберігаючи її. Ця виставка — як символ надії на те, що нове тисячоліття — це шлях до зближення різних країн і народів на основі поваги їхніх традицій, самобутності, і це служитиме духовному збагаченню всіх людей планети.

Максим БОРОДА, 11-А клас, школа № 77, Київ
Газета: 
Рубрика: