Так, держава – це я, а не те, що вони з нею зробили. І якби кожен усвідомив, що держава – це він, то досі у нас вже була б достойна держава
Ліна Костенко, українська письменниця, поетеса-шістдесятниця, лауреатка Шевченківської премії, Премії Антоновичів

«Єврореалізм»

Над чим працювати і на що розраховувати у відносинах із Брюсселем?
18 січня, 2005 - 00:00
ДОСІ ГОЛОВНОЮ ПЕРЕШКОДОЮ У ВІДНОСИНАХ УКРАЇНИ З ЄС БУЛО ПРИЙНЯТО ВВАЖАТИ РІВЕНЬ РОЗВИТКУ ДЕМОКРАТІЇ В НАШІЙ КРАЇНІ. ОСТАННІ ПОДІЇ, СХОЖЕ, ЗМІНИЛИ ДУМКУ БРЮССЕЛЯ. (НА ФОТО — ГОЛОВА ЄВРОКОМІСІЇ ЖОЗЕ МАНУЕЛ ДУРАУ БАРРОЗУ) / ФОТО РЕЙТЕР

«Європейська комісія не розглядає можливість вступу України до Європейського Союзу», — так, як повідомила «Німецька хвиля», заявила речник комісії Франсуа Ле Бей. За її словами, ЄС розглядає Україну як партнера в рамках «програми сусідства». Ця заява дещо дисонує з іншими сигналами останніх днів. Зокрема, вже після оприлюднення резолюції Європейського парламенту, в якій він закликав до поглиблення відносин між ЄС і Україною з можливістю вступу України до Союзу, The Financial Times повідомляла про прискорену підготовку до надання Україні з боку ЄС статусу країни з ринковою економікою при антидемпінгових розслідуваннях. Раніше були «сигнали про можливість сигналів» — йшлося, зокрема, про німецько- польські пропозиції встановлення «привілейованого партнерства», про те, що в органах Європейського Союзу може розпочатися процес переосмислення відносин, зрештою, про те, що коли ЄС планує розпочати переговори про вступ з Туреччиною вже в жовтні цього року, то він не може відкидати такої можливості для України, в «європейськості» географічного розташування якої сумнівів не виникає.

План дій ЄС-Україна щодо так званої «Європейської політики сусідства» було затверджено в грудні минулого року. Сам по собі документ не є поганим — він справді спрямований на розвиток співробітництва в багатьох галузях, хоча й не містить жодної вказівки на те, заради чого він створений, що може бути далі, які саме зобов’язання за умови його виконання мають нести сторони. Такий план цілком міг би відповідати Угоді про партнерство і співробітництво, яка була актуальною на момент її підписання (1994), але застаріла на момент набуття чинності (1998). Ці висновки робилися і в неофіційних обговореннях, і навіть у деяких офіційних заявах — але тільки з української сторони. З боку органів Європейського Союзу завжди звучало одне: ЄС розглядає Україну як свого важливого партнера, і зараз актуальним є питання повного виконання положень Угоди про партнерство і співробітництво (яка в останні кілька років безнадійно застаріла, оскільки не містила цілої низки пріоритетних, у першу чергу саме для ЄС, напрямків).

Термін «європейська політика сусідства» не міг викликати позитивної реакції з боку будь-якої політичної сили в Україні з простої причини: його застосування до України означає остаточне її винесення за межі Європи з погляду «європейських політиків», що справді є дуже дивним. Саме на це, до речі, посилалися представники і Європейської комісії, і держав-членів Європейського Союзу, коли вказували, що Україна має «договір про сусідство» (так, зокрема, говорив міністр закордонних справ Бельгії), і ЄС не має жодних намірів розглядати якісь варіанти. В інших заявах звучало те, що ЄС у жодному разі не збирається змінювати свої стратегії, принаймні, допоки не буде ратифіковано щойно ухвалену Європейську Конституцію. «Європейська політика сусідства» не передбачає жодних політичних наслідків (зокрема й ухвалення рішень стосовно початку переговорів про вступ до ЄС), але передбачає у невизначеній часовій перспективі доступ «сусідів» (країн Північної Африки, України, Молдови, Білорусі) до спільних ринків ЄС, розповсюдження «чотирьох свобод» (свободи руху через кордони людей, товарів, послуг, капіталів), залучення Європейського інвестиційного банку до роботи в країнах-«сусідах». Колишній президент Європейської комісії Романо Проді називав це так — «усе, крім членства».

Що може стояти за заявами про те, що членство України не стоїть на порядку денному ЄС? Цим заявам насправді вже кілька років. Кілька років говориться про те, що зараз ЄС опікується підготовкою та вступом нових країн-членів, потім — їх «перетравленням», підготовкою Туреччини, що відбирає значну частину, якщо не всі наявні ресурси, і «човен ЄС ніхто не бажає перевантажувати». Так само кілька років ЄС категорично відмовляв Україні в тому, щоб у документах про двосторонню співпрацю взагалі були присутніми вирази «інтеграція» і «копенгагенські критерії». Загальний зміст розмов був дуже простим: ніхто не пропонуватиме Україні більше, ніж уже є. Останніми роками в Західній Європі була досить популярною теза про те, що Захід відчуває свою історичну провину перед країнами Центральної Європи за те, що з ними сталося під час і, особливо, після Другої світової війни, і саме з огляду на це вони повинні бути прийняті до ЄС. Дещо іншим був зміст послання до балканських країн: ЄС, визнаючи «європейську перспективу» Боснії і Герцеговини, Македонії, Албанії, і, можливо, Сербії і Чорногорії таким чином вибачається перед ними за неспроможність адекватно діяти на початку 1990-х, коли в Європі розгорілася війна.

Стосовно України — надто багатьом важко усвідомити, що вона дійсно може не бути частиною так званої «російської сфери впливу», і тим більше — визнати, що вся політика щодо цієї країни останніх років була відверто помилковою. Вголос своїх помилок ще не визнавала жодна країна і жодна впливова міжнародна організація.

Останні пропозиції, які, як стало відомо «Дню», розглядаються в кабінетах Європейської комісії — окрім термінового надання їй статусу країни з ринковою економікою, це і початок реальної роботи над запропонованими «політикою сусідства» напрямками — наближення законодавства, початок діалогу з полегшення (не скасування!) візового режиму, спрямування половини обсягу коштів Європейського інвестиційного банку (250 млн. євро) на українські проекти, реалізація спільних проектів у енергетичній галузі — те, що насправді мало б бути вже реалізованим десять років тому. За обов’язкової умови, що Україна справді дотримується своїх зобов’язань, проводить послідовну політику, чітко визначилася із своїми пріоритетами. Цього не було, як не було і налаштованості на справжнє партнерство з боку ЄС. Якщо розглядати сам процес європейської інтеграції як відмову від кордонів з метою побудови дійсно спільної Європи — то факт залишається фактом: ЄС, виступаючи від імені Європи, продовжує політику відгородження. Не лише від України — але й від інших колишніх радянських республік, за винятком балтійських країн.

Помаранчева революція внесла корективи у позицію Європейського парламенту, де значна кількість депутатів і кілька представників керівництва походять з Польщі, Литви, Естонії, Словаччини — країн, які завжди були переконані в тому, що Україна — така сама європейська країна, якій лише варто допомогти підготуватися до вступу. Події, які розгорнулися в Україні наприкінці листопада — в грудні, зробили Україну ньюзмейкером європейського політичного життя, засвідчили неможливість подальшого ігнорування «українського питання», проте, ще не переконали «європейських» політиків у тому, що насправді зі зміною політичної ситуації в Україні змінилася ситуація в усій Європі, що, наприклад, дуже добре усвідомлюють в НАТО. І що підходи середини 1990-х вже просто повністю неадекватні ситуації, що тієї Європи, до якої вони звикли, вже більше не існує, і ніколи не існуватиме.

Про членство України дійсно не йдеться (принаймні, протягом найближчих років). Тезу про асоціацію, яку так довго повторювала українська дипломатія, варто б забути. Є й інші шляхи. Тим більше, що зараз представники «європейських» структур прямо радять Києву бути наполегливим у своєму тиску. Вільна торгівля з переходом у митний союз, вільне пересування, право на роботу і бізнес, на навчання, прихід справжнього стратегічного інвестора, повноцінна співпраця у сфері безпеки, не кажучи про якомога ширше спілкування поміж людьми — цілком досяжна мета, яка й могла б становити основу процесу «європейської інтеграції» і «європейських перспектив». Хоч як це дивно, «українське питання» може стати справжнім тестом «на європейськість» не тільки для України, якій доведеться щоденно важкою працею доводити відповідність заяв справжнім зрушенням, але в першу чергу для країн і структур Європейського Союзу, яким тепер дуже важко буде пояснити наміри «зачинитися».

Про нові відносини у нових обставинах говоритимуть, очевидно, вже після планованого візиту до Києва комісара Європейської комісії Ферреро-Вальднер і можливого чергового візиту Хав’єра Солани. Слід також не забувати, що Європейська комісія є виконавчим органом, рішення ж приймаються на рівні керівників держав і урядів. Тут є над чим працювати — адже, окрім Варшави і, з певними застереженнями, Лондона серйозно українські «європейські перспективи» ще не сприймає практично жодна «європейська» столиця. Так само, як дванадцять років тому важко сприймалися перспективи Польщі...

Віктор ЗАМ’ЯТІН, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments