«Євросоюз — не клуб християнських держав»
Ексклюзивне інтерв’ю з послом Туреччини в Україні Альпом Караосманоглу з нагоди 75-річчя проголошення Турецької Республіки
— Важко точно визначити товарообіг «човникової» торгівлі між Туреччиною та Україною. У попередніх звітах вказувалася цифра від $4 до 5 тисяч на одного гендляра-«човника». Кількість українців, які відвідали Туреччину 1996 та 1997 років, становила відповідно 400 тис. та 300 тис. У першому півріччі 1998 року ця цифра знову знизилася — до 77 тис. Треба також взяти до уваги збільшення кількості українців, які відвідують Туреччину лише з метою туризму. Таким чином, якими б не були цифри, «туризм» такого роду зменшується, а водночас дефіцит торгівлі Туреччини з Україною збільшується.
Двостороння торгівля між нашими країнами має змогу розвиватися в нормальному напрямкові, наприклад, якщо будуть зниженні українські тарифи та ліквідовані нетарифні бар’єри, така неврахована торгівля буде й надалі зменшуватися й, навіть, зникне, а її місце займуть нормальні торговельні стосунки.
Починаючи з червня цього року, уряд України прийняв комплекс заходів, спрямованих на знищення «човникової» торгівлі. Наприклад, Російська Федерація має іншу точку зору. Складається враження, що зниження купівельної спроможності людей, викликане фінансовою та економічною кризою, дійсно підштовхнуло російську владу спростити режим «човникової» торгівлі.
З іншого боку, можна також поставити питання, чи було б можливо досягти цього самого результату шляхом створення нових робочих місць, якби гроші, що вкладаються в «човникову» торгівлю, інвестувалися б в українську економіку як фіксований капітал. У будь-якому разі, на мою думку, «човникова» торгівля повинна розглядатися як характерна ознака перехідної економіки.
— Дедалі частіше можна почути думку, що Туреччина висувається на роль регіональної наддержави. Анкару вважають одним із провідних членів Чорноморського економічної співпраці. Які стратегічні завдання ставить перед собою Туреччина в цьому регіоні?
— Туреччина надає виключне значення зміцненню миру й стабільності в Євро-Атлантичному регіоні, й зокрема, у субрегіонах, з якими вона межує.
Після В’єтнаму, за винятком воєн на Фолклендах та у центральній та південній Африці, Туреччина через своє географічне положення була в безпосередній близькості до місць, де відбувалися майже всі збройні конфлікти та політичні кризи, що викликали значне занепокоєння у світі. Ці конфлікти або кризи, що виникають біля турецьких кордонів або біля кордонів її сусідів, зараз або ще тривають, або переживають болючий мирний процес. Згадайте лише війну між Іраном та Іраком, війну в Перській затоці, Нагірний Карабах, Абхазію, Південну Осетію, Боснію, Албанію, Афганістан та Косово. Будучи водночас балканською, близькосхідною, кавказькою, середземноморською та чорноморською країною, Туреччина надає великого значення чиннику стабільності та балансу в цьому складному регіоні.
— А як щодо вступу до Євросоюзу?
— Це залишається одним із наших зовнішньополітичних пріоритетів. Ще 1963 року наша країна одночасно із Грецією вперше звернулися із заявою про вступ до ЄС. Але ми тоді не вважали себе готовими до повноцінного членства. Це була помилка. 1987 ми подали заявку на повноправне членство і досі чекаємо позитивної відповіді. На нашому шляху до ЄС є кілька перешкод. Це й особлива позиція Греції, й уявлення декого в Європі про ЄС, як про «християнський клуб». Адже 65 мільйонів турків-мусульман можуть змінити етнічну картину Союзу. ЄС хотів би бачити нашу країну демократичнішою. Але ж наше геополітичне положення не зовсім таке як у Швейцарії. Втім, ми віримо, що питання буде вирішено. Адже ми потрібні Європі не менше, ніж Європа нам.
— Україна й Туреччина є складовими давнього євразійського Великого шовкового шляху, що нині відроджується. Особливої уваги обидві країни надають проектам транзиту своєю територією каспійської та близькосхідної нафти до Західної Європи. Але, на жаль, далі попередніх переговорів справа досі не просунулася. Як Ви оцінюєте перспективність проекту будівництва нафтопроводу Джейхан-Самсун із подальшим перевезенням нафти Чорним морем до Одеси? Які нові проекти з’явилися в цій царині останнім часом?
— Саме Україною було запропоновано збудувати нафтопровід між Джейханом і Самсуном для транспортування нафти з Близького Сходу до України. Угоду з цього питання було підписано в червні 1997 року. Турецька сторона завершила процес її ратифікації в серпні 1997 року, а Верховна Рада ратифікувала угоду в грудні 1997 року, але вилучила найважливішу умову, що стосується зобов’язання України транспортувати через цей нафтопровід нафту в обсягах не менше 25 мільйонів тонн на рік. Зараз ми маємо два різних ратифікованих тексти. Незважаючи на таку ситуацію, нещодавно було відновлено переговори між компетентними фірмами обох країн.
Що стосується каспійської нафти, Туреччина, як і Україна, вважає, що для транспортування цієї нафти на світові ринки доцільним, навіть неуникним, є використання не одного, а багатьох трубопроводів. Однак на початковому етапі неможливо повністю використовувати нафтові резерви Каспійського моря, а також через падіння цін на нафту створення більш ніж однієї системи нафтопроводів буде нелегким завданням. Але, через деякий час, коли виробництво каспійської нафти зросте, система з багатьох нафтопроводів стане необхідною для її транспортування на світові ринки. Перевезення нафти танкерами до Одеси, а потім до Європи може бути одним з таких шляхів. Що стосується основного маршруту експорту, щодо якого незабаром має бути прийнято остаточну ухвалу, Туреччина має свій власний проект: каспійсько-середземноморський нафтопровід Баку-Джейхан.
— Чи Анкара й надалі наполягатиме на забороні проходження великих нафтоналивних танкерів через Босфор і Дарданелли?
— Основним питанням є не заборона. Ми говоримо, що просто буде неможливо перевезти 120-150 мільйонів тонн каспійської нафти через протоки за умов вузьких водних шляхів, які з причин безпеки не можуть використовуватися для проходження великих суден, на яких перевозиться небезпечний вантаж. У попередні роки в Босфорі траплялися серйозні аварії.
Стурбовані цим, ми нещодавно розпочали процес приєднання до «Конвенції з цивільної відповідальності», яка вимагає, щоб власники суден брали на себе фінансову відповідальність щодо компенсації шкоди, завданої витіканням нафти.
— Нещодавно в Туреччині розпочалися антидемпінгові процеси проти українських експортерів чавуну й сталі. В чому полягають конкретні звинувачення проти українських металургів? Чи ведуться пошуки розв’язання цієї проблеми на міжурядовому рівні?
— Після антидемпінгового розслідування, проведеного згідно з нормами турецького Закону про недопущення нечесної конкуренції при імпорті, було визнано, що напівфабрикати з заліза та нелегованої сталі експортувалися з України на турецькі ринки за цінами, що порушують антидемпінгові правила. Після цього 1995 року було прийнято ухвалу запровадити на 5-річний період антидемпінговий податок у $17 на кожну тонну сумнівної української продукції.
Незважаючи на це, попри всі труднощі, що зараз переживають світові та турецькі ринки заліза й сталі, Туреччина продовжує бути основним імпортером української металопродукції.
— Минулого року з Туреччини вислано 128 українських повій. Але це, безперечно, лише верхівка айсберга. Яким чином Анкара бореться із цим злом, чи розробляються якісь спільні заходи з українською стороною?
— На жаль, протягом останніх десяти років майже в усіх європейських країнах торгівля жінками набула безпрецедентних розмірів. Для боротьби з цим злом між турецькою та українською владою здійснюються різноманітні контакти, а поліцейські сили двох країн співпрацюють. Делегація, очолювана керівником стамбульської поліції, влітку цього року відвідала Київ, де серед інших питань говорили й про організовану злочинність. Ми переконані, що коли почне працювати Спільна Комісія, передбачена підписаною 1994 року Угодою між Туреччиною та Україною про співпрацю в боротьбі проти організованої злочинності, можна буде вести ефективну боротьбу проти таких злочинів. Ми весь час закликаємо, щоб Спільна Комісія почала працювати якомога швидше.
З іншого боку, положення, що передбачає спільні дії з недопущення торгівлі жінками, також було включене до Угоди про Чорноморське Економічне Співробітництво й було підписане міністрами внутрішніх справ країн-учасниць на Корфу на початку жовтня.
Крім цього, між Туреччиною, Болгарією та Румунією існує тристороння угода стосовно співпраці в боротьбі проти організованої злочинності, і Україна висловила свою зацікавленість у приєднанні до неї.
Водночас, хотів би зазначити, що крім поліцейських заходів, країни повинні зважати на соціально-економічний підхід до проблеми, щоб викорінити її причини.
№207 29.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
— Важко точно визначити товарообіг «човникової» торгівлі між Туреччиною та Україною. У попередніх звітах вказувалася цифра від $4 до 5 тисяч на одного гендляра-«човника». Кількість українців, які відвідали Туреччину 1996 та 1997 років, становила відповідно 400 тис. та 300 тис. У першому півріччі 1998 року ця цифра знову знизилася — до 77 тис. Треба також взяти до уваги збільшення кількості українців, які відвідують Туреччину лише з метою туризму. Таким чином, якими б не були цифри, «туризм» такого роду зменшується, а водночас дефіцит торгівлі Туреччини з Україною збільшується.
Двостороння торгівля між нашими країнами має змогу розвиватися в нормальному напрямкові, наприклад, якщо будуть зниженні українські тарифи та ліквідовані нетарифні бар’єри, така неврахована торгівля буде й надалі зменшуватися й, навіть, зникне, а її місце займуть нормальні торговельні стосунки.
Починаючи з червня цього року, уряд України прийняв комплекс заходів, спрямованих на знищення «човникової» торгівлі. Наприклад, Російська Федерація має іншу точку зору. Складається враження, що зниження купівельної спроможності людей, викликане фінансовою та економічною кризою, дійсно підштовхнуло російську владу спростити режим «човникової» торгівлі.
З іншого боку, можна також поставити питання, чи було б можливо досягти цього самого результату шляхом створення нових робочих місць, якби гроші, що вкладаються в «човникову» торгівлю, інвестувалися б в українську економіку як фіксований капітал. У будь-якому разі, на мою думку, «човникова» торгівля повинна розглядатися як характерна ознака перехідної економіки.
— Дедалі частіше можна почути думку, що Туреччина висувається на роль регіональної наддержави. Анкару вважають одним із провідних членів Чорноморського економічної співпраці. Які стратегічні завдання ставить перед собою Туреччина в цьому регіоні?
— Туреччина надає виключне значення зміцненню миру й стабільності в Євро-Атлантичному регіоні, й зокрема, у субрегіонах, з якими вона межує.
Після В’єтнаму, за винятком воєн на Фолклендах та у центральній та південній Африці, Туреччина через своє географічне положення була в безпосередній близькості до місць, де відбувалися майже всі збройні конфлікти та політичні кризи, що викликали значне занепокоєння у світі. Ці конфлікти або кризи, що виникають біля турецьких кордонів або біля кордонів її сусідів, зараз або ще тривають, або переживають болючий мирний процес. Згадайте лише війну між Іраном та Іраком, війну в Перській затоці, Нагірний Карабах, Абхазію, Південну Осетію, Боснію, Албанію, Афганістан та Косово. Будучи водночас балканською, близькосхідною, кавказькою, середземноморською та чорноморською країною, Туреччина надає великого значення чиннику стабільності та балансу в цьому складному регіоні.
— А як щодо вступу до Євросоюзу?
— Це залишається одним із наших зовнішньополітичних пріоритетів. Ще 1963 року наша країна одночасно із Грецією вперше звернулися із заявою про вступ до ЄС. Але ми тоді не вважали себе готовими до повноцінного членства. Це була помилка. 1987 ми подали заявку на повноправне членство і досі чекаємо позитивної відповіді. На нашому шляху до ЄС є кілька перешкод. Це й особлива позиція Греції, й уявлення декого в Європі про ЄС, як про «християнський клуб». Адже 65 мільйонів турків-мусульман можуть змінити етнічну картину Союзу. ЄС хотів би бачити нашу країну демократичнішою. Але ж наше геополітичне положення не зовсім таке як у Швейцарії. Втім, ми віримо, що питання буде вирішено. Адже ми потрібні Європі не менше, ніж Європа нам.
— Україна й Туреччина є складовими давнього євразійського Великого шовкового шляху, що нині відроджується. Особливої уваги обидві країни надають проектам транзиту своєю територією каспійської та близькосхідної нафти до Західної Європи. Але, на жаль, далі попередніх переговорів справа досі не просунулася. Як Ви оцінюєте перспективність проекту будівництва нафтопроводу Джейхан-Самсун із подальшим перевезенням нафти Чорним морем до Одеси? Які нові проекти з’явилися в цій царині останнім часом?
— Саме Україною було запропоновано збудувати нафтопровід між Джейханом і Самсуном для транспортування нафти з Близького Сходу до України. Угоду з цього питання було підписано в червні 1997 року. Турецька сторона завершила процес її ратифікації в серпні 1997 року, а Верховна Рада ратифікувала угоду в грудні 1997 року, але вилучила найважливішу умову, що стосується зобов’язання України транспортувати через цей нафтопровід нафту в обсягах не менше 25 мільйонів тонн на рік. Зараз ми маємо два різних ратифікованих тексти. Незважаючи на таку ситуацію, нещодавно було відновлено переговори між компетентними фірмами обох країн.
Що стосується каспійської нафти, Туреччина, як і Україна, вважає, що для транспортування цієї нафти на світові ринки доцільним, навіть неуникним, є використання не одного, а багатьох трубопроводів. Однак на початковому етапі неможливо повністю використовувати нафтові резерви Каспійського моря, а також через падіння цін на нафту створення більш ніж однієї системи нафтопроводів буде нелегким завданням. Але, через деякий час, коли виробництво каспійської нафти зросте, система з багатьох нафтопроводів стане необхідною для її транспортування на світові ринки. Перевезення нафти танкерами до Одеси, а потім до Європи може бути одним з таких шляхів. Що стосується основного маршруту експорту, щодо якого незабаром має бути прийнято остаточну ухвалу, Туреччина має свій власний проект: каспійсько-середземноморський нафтопровід Баку-Джейхан.
— Чи Анкара й надалі наполягатиме на забороні проходження великих нафтоналивних танкерів через Босфор і Дарданелли?
— Основним питанням є не заборона. Ми говоримо, що просто буде неможливо перевезти 120-150 мільйонів тонн каспійської нафти через протоки за умов вузьких водних шляхів, які з причин безпеки не можуть використовуватися для проходження великих суден, на яких перевозиться небезпечний вантаж. У попередні роки в Босфорі траплялися серйозні аварії.
Стурбовані цим, ми нещодавно розпочали процес приєднання до «Конвенції з цивільної відповідальності», яка вимагає, щоб власники суден брали на себе фінансову відповідальність щодо компенсації шкоди, завданої витіканням нафти.
— Нещодавно в Туреччині розпочалися антидемпінгові процеси проти українських експортерів чавуну й сталі. В чому полягають конкретні звинувачення проти українських металургів? Чи ведуться пошуки розв’язання цієї проблеми на міжурядовому рівні?
— Після антидемпінгового розслідування, проведеного згідно з нормами турецького Закону про недопущення нечесної конкуренції при імпорті, було визнано, що напівфабрикати з заліза та нелегованої сталі експортувалися з України на турецькі ринки за цінами, що порушують антидемпінгові правила. Після цього 1995 року було прийнято ухвалу запровадити на 5-річний період антидемпінговий податок у $17 на кожну тонну сумнівної української продукції.
Незважаючи на це, попри всі труднощі, що зараз переживають світові та турецькі ринки заліза й сталі, Туреччина продовжує бути основним імпортером української металопродукції.
— Минулого року з Туреччини вислано 128 українських повій. Але це, безперечно, лише верхівка айсберга. Яким чином Анкара бореться із цим злом, чи розробляються якісь спільні заходи з українською стороною?
— На жаль, протягом останніх десяти років майже в усіх європейських країнах торгівля жінками набула безпрецедентних розмірів. Для боротьби з цим злом між турецькою та українською владою здійснюються різноманітні контакти, а поліцейські сили двох країн співпрацюють. Делегація, очолювана керівником стамбульської поліції, влітку цього року відвідала Київ, де серед інших питань говорили й про організовану злочинність. Ми переконані, що коли почне працювати Спільна Комісія, передбачена підписаною 1994 року Угодою між Туреччиною та Україною про співпрацю в боротьбі проти організованої злочинності, можна буде вести ефективну боротьбу проти таких злочинів. Ми весь час закликаємо, щоб Спільна Комісія почала працювати якомога швидше.
З іншого боку, положення, що передбачає спільні дії з недопущення торгівлі жінками, також було включене до Угоди про Чорноморське Економічне Співробітництво й було підписане міністрами внутрішніх справ країн-учасниць на Корфу на початку жовтня.
Крім цього, між Туреччиною, Болгарією та Румунією існує тристороння угода стосовно співпраці в боротьбі проти організованої злочинності, і Україна висловила свою зацікавленість у приєднанні до неї.
Водночас, хотів би зазначити, що крім поліцейських заходів, країни повинні зважати на соціально-економічний підхід до проблеми, щоб викорінити її причини.
№207 29.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
Випуск газети №:
№207, (1998)Рубрика
День Планети
