У рідких випадках в політиці, але частіше, ніж ми можемо подумати, існує одночасно дві повністю протилежні інтерпретації того, що сталось під час важливої політичної події. (Найвідомішим прикладом суперечливого результату є президентські перегони у США в 2000 році, коли Джордж Буш і Ал Гор обидва вважали, що вони виграли вибори.) Часом доводиться чекати впродовж багатьох днів, щоб зрозуміти це, а іноді вже історики можуть розказати, що сталося насправді і що це означає для нас. Бухарестський саміт є однією з таких заплутаних і суперечливих подій, які досі потребують інтерпретації, особливо щодо впливу на Україну.
Після обіду президентів минулої середи увечері європейське майбутнє України та Грузії ніколи ще не виглядало так блякло. Більшість прихильників і експертів попрямували до бару, де їхні коментарі про діяльність країн НАТО не призначалися для друку. Цей вечір також може запам’ятатися загалом як повний депресій.
Однак уже в четвер ранком відмова надати Україні та Грузії План дій щодо членства (ПДЧ) трансформувалась в гарантії членства в НАТО в майбутньому. Відмова щодо ПДЧ була пом’якшена в коротку затримку, щоб дозволити здійснити ще одну оцінку, і задоволення заявки може статися ще в грудні цього року.
Президент Франції Ніколя Саркозі першим охарактеризував мову комюніке саміту НАТО як «більше, ніж ПДЧ». Але навіть той, хто перебував під деяких депресивним похміллям від попереднього вечірнього засідання, зрозумів, що Україна і Грузія вперше в їхній сучасній історії офіційно отримали перспективу членства в європейській інституції. Вони були в екстазі.
Що це означає для України? Дійсно, це означає, що все було не так погано, як виглядало спочатку і, можливо, не так добре, як це зараз виглядає для України. Але гарантування Україні перспективи, справді, надає захоплюючі можливості і варіанти для української політики, які мають бути задіяні негайно.
Згідно з офіційним комюніке, перша можливість полягає в отриманні позитивного рішення щодо ПДЧ на саміті міністрів закордонних справ НАТО в грудні, якщо нерозв’язані питання будуть вирішені. США, Канада та всі країни Центральної та Східної Європи не вважали, що лишаються питання, які заважають Україні приєднатися до ПДЧ у Бухаресті і тепер, після завершення саміту.
Інші країни, зокрема Німеччина, можуть спробувати наполягати на тому, що більшість українців повинні підтримувати членство в НАТО, перш ніж приєднатися до ПДЧ, а Грузія повинна вирішити всі «заморожені конфлікти» на своїй території. Коротко кажучи, прихильники затримки можуть спробувати пов’язати запрошення до ПДЧ з успішним здійсненням всіх подвигів Геркулеса.
Частина виклику і для України, і для США полягатиме в запевненні і Німеччини, і Франції, що український уряд стає міцнішим, спроможнішим, а політичний клімат спокійнішим, тим часом як багато українців підтримують такі позитивні зміни. Я сумніваюсь, що Ангела Меркель витрачатиме більше часу, щоб дізнатися про опитування громадської думки в Україні. Але, я не думаю, що вона хоче використати слабкість громадської підтримки НАТО як інструмент для критики змінності і непередбачуваності української політики. Подібним чином канцлер використовує «заморожені конфлікти» в Південній Осетії та Абхазії аби показати, що вона розглядає грузинсько-російські відносини як нестабільні і потенційно небезпечні.
Зараз можна багато сказати про те, якими помилковими є переконання канцлера Меркель щодо того, який кращий спосіб заохотити політичний розвиток і стабільність на Сході Європи. Коротко кажучи, затримка щодо надання ПДЧ Україні та Грузії і сприяння продовженню їхньої ізоляції від європейських інституцій є такою ж помилковою і згубною політикою, яку тільки можна уявити для Німеччини. Однак такими є переконання Німеччини і вони поділяються деякими західноєвропейськими країнами. Для України було б краще сприйняти, що Меркель має таку стурбованість і для України краще вирішити ці питання, що усунути останню перепону до ПДЧ.
До певної міри цей час послужить для зміцнення справи України. До грудня залишиться позаду косовська криза, яка нервувала західноєвропейців і послабила підтримку України та Грузії. Також вражаючою і незвичною може стати спроможність України проголосити в грудні ті самі прагнення, які були висловлені її лідерами в Бухаресті. Це означатиме послідовність. Також буде вражаючим, якщо члени Верховної Ради і прості виборці виявлять більше розуміння, що таке ПДЧ.
Можливо, найбільш вражаючим розвитком може стати чітка заява українського керівництва лідерам НАТО і своїй громадськості з визнанням того, що завершення ПДЧ може забрати десятиліття і Україна може прийняти остаточне політичне рішення щодо членства не раніше 2015—2020 року. Ніхто насправді не знає скільки часу потрібно одній країні, щоб підготовитися до приєднання. Але це продемонструє видатну політичну зрілість, коли стане ясно, що це визнається всіма політичними партіями в Україні.
І насамкінець, я підозрюю, що лідери НАТО вже втомилися спостерігати за тим, як НАТО використовується в якості футболу на кожних виборах і в щоденній політичні боротьбі в Україні. Настав час деполітизувати відносини, які Україна повинна підтримувати з європейськими інституціями.
Якщо цього буде досягнуто до грудня, то вдасться запевнити не лише деяких скептиків, що залишилися. Більше того, я вірю, що досягнута Україною та Грузією перспектива членства в НАТО почне набирати ширшої європейської інтерпретації. Я очікую, що з отриманням ПДЧ прискоряться і розширяться у масштабі переговори з Європейським Союзом щодо створення зони вільної торгівлі. А тоді, можливо, експерти і аналітики, які впадали то у відчай, то в радість на саміті НАТО в Бухаресті, можуть почати думати, що і європейська перспектива не така й віддалена для України.
Брюс ДЖЕКСОН — президент Проекту Перехідні демократії, неприбуткової організації, яка базується у Вашингтоні
