Повідомлення про переговори російської урядової делегації
з представниками Міжнародного валютного фонду нагадували інколи зведення
з театру бойових дій, а часом — хроніку жнив. Стисло, переконливо, найважливіше.
Тепер кілька слів скаже талановитий генерал чи передовий комбайнер —
будь ласка, Анатолію Борисовичу. Тепер — молодий командувач або бригадир-комсомолець
— будь ласка, Сергію Владленовичу.
А тепер — до Бога-громовержця або до голови нашого колгоспу. —
Є криза, Борисе Миколайовичу?
— Немає кризи.
— А ми тут хвилювалися...
Нарешті — солодке передчуття перемоги, цифри мільярдів блимають, мов
на лічильнику в таксі інфляційних часів... Допоможе? А, звісно...
Якщо запитати кожного з російських громадян, чого уникає його країна,
коли одержує західні гроші, мало хто відповість. Протикризова програма
уряду насправді — не стільки маніфест боротьби, скільки збірка документів,
пов’язаних зі здоровим глуздом — і раніше треба було, без усякої кризи,
скасовувати соціальні виплати, які ніхто не виплачував, а тільки дратував
людей, дбати саме про тих, хто цього насправді потребує, і змінювати усю
систему оподаткування... І таке інше, і таке інше... А це справді ті гроші,
що допомагають уникнути кризи? А чому ж тоді не «розкуркулюють» славні
російські монополії, а тільки погрожують їм маленьким кирієнковим пальчиком?
Криза є. Ми її не бачимо, проте ми її побачимо дуже скоро. Кредит може
допомогти уникнути небажаних суспільних потрясінь — дай Боже, однак він
не змінить самої суті російської економіки — царства призначених «олігархів»
і могутніх монополій. Він не змінить стосунків президента й еліти, породженої
цією економікою. Вже видно, як заважає їй Єльцин, як намагається вона вибратися
з-під монаршого капелюха, а він знову й знову закриває їй білий світ. І
сутності самого Єльцина криза не змінить — він не віддасть влади сьогодні,
не віддасть завтра — хіба що призначеному спадкоємцю, якого та ж еліта
сприйматиме лише як довгу тінь старого царя. Те, що Єльцин — не Горбачов,
— уже не новина... Те, що російська еліта й досі чомусь заклопотана більше
політикою, аніж економікою, бо народжена саме політичними, а не економічними
перетвореннями, — вже традиція.
Найжахливіше в кризі — бажання її використати.
