…коли у теперішню глупу ніч українство не буде себе нічим заявляти ясним і голосним, то ніхто не піде за ним, коли настане ранок. А він таки настане неодмінно.
Михайло Драгоманов, український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, громадський діяч

Ліван на перехресті «іракізації» та громадянського миру

30 січня, 2007 - 00:00
ФОТО РЕЙТЕР

Зображення озброєних молодих людей, котрі протистоять один одному на вулицях Бейрута, навіюють у ліванських громадян найгірші спогади про часи громадянської війни. «Нехай Бог покарає тих, хто її розбудив!» — такий заголовок розміщений на першій сторінці щоденної газети As-Safir стосовно міжрелігійного насильства, котре вибухнуло кілька днів тому в Бейруті між сунітами і шиїтами й стало причиною смерті 4 осiб і поранення 150. Спокій повернувся до Лівану тільки після того, як армією, вперше за 10 років, було введено вночі комендантський час. Цього разу політичні керівники і армія спромоглися розрядити обстановку, проте нерозв’язана політична криза може у будь-який момент спровокувати нову війну на вулицях.

Першопричини внутрішніх і зовнішніх «інгредієнтів» конфлікту, з одного боку, криються у тому, що шиїтська спільнота намагається одноосібно змінити «рівновагу влади» після того, як вона розцінила, що здобула «божественну перемогу» над Ізраїлем під час «літньої війни» 2006. Це полягає у символічному «пробудженні» півдня (театру воєнного зіткнення з Ізраїлем) і організації у Бейруті опозицією постійного сидячого страйку. З іншого боку, наміри Ірану на регіональній сцені, котрий намагається поширювати свою гегемонію на арабські території, провокують пробудження сунітів. Не випадково прояви насильства вибухнули саме у Бейруті. Бо на відміну від інших регіонів Лівану, котрі є відносно однорідними у релігійному плані, столиця — це простір, де проживають спільно і суніти, і шиїти.

Не дивлячись на безумовний успіх міжнародної конференції, котра нещодавно завершилася у Парижі, почуття тривожного очікування не полишає тих, хто уважно відслідковує ситуацію у «країні кедра». Підтримка міжнародною спільнотою була значною і уряд прем’єр-міністра Лівану Фуада Сеніори одержав близько 7,6 млрд. доларів пожертвувань і пільгових позик, які ніби подарунок з неба, неочікувано впали на розорену війною країну. За допомогою пожертвувань і позик зацікавлені сторони сподіваються зміцнити довіру з боку великого бізнесу, стимулювати інвестиції й розірвати порочне коло внутрішнього боргу, розміри якого сягають 40 млрд. доларів. Проте, головне — чи зможуть ліванські політики цим всім правильно розпорядитися, оскільки недавні сцени репетиції громадянської війни у протистоянні на вулицях Бейрута між шиїтами і сунітами, та християнами, котрі опинилися між ними, показують, що до примирення сторін ще дуже далеко.

Відповідно до ліванської конституції, шиїти, найбільша мусульманська спільнота, котра складає приблизно 1,2 млн. в країні з чотирьохмільйонним населенням, мають право лише на 21 відсоток місць у кабінеті міністрів. Тепер вони не згодні з подібним порядком речей і вимагають більшого пропорційного представництва. Однак скрутний стан Хізбалли сьогодні гостро контрастує з тією широкою популярністю, яку вона отримала (навіть серед ліванських сунітів і усього арабського світу) після протистояння з Ізраїлем під час «літньої війни» 2006 року. І якщо тоді майже кожен мусульманин підтримував Хізбаллу, то тепер, коли вона почала боротися за політичну владу, вона втратила підтримку арабів-сунітів, котрі побоюються прикладу шиїтського захоплення влади, подібного до того, як це відбулося в Іраку.

Крім того, що ліванська економіка одержала «фінансову кисневу подушку», Фуад Сеніора також отримав чітку політичну допомогу своєму уряду, який всі учасники паризької III конференції визнали «законним», що заперечує ліванська опозиція, приведена шиїтською Хізбаллою. Проте цієї підтримки може виявитися недостатньо, у той час, як державні установи паралізовані після відставки шести шиїтських міністрів в уряді Сеніори в листопадi. А параліч парламенту, котрий очолює шиїтський опозиційний керівник Набіх Беррі, унеможливлює реалізацію плану реформ, котрий запропонований урядом і який має супроводжувати міжнародна допомога.

У такому разі ситуація знову просуватиметься по замкненому колу. Адже без врегулювання політичної кризи перспектива виходу з економічної виявляється нездійсненною. Без нового розподілу влади і надання можливості більшої участі шиїтам у державних установах — політичну кризу не завершити. Паралельно, Сирія, котра традиційно має великий вплив у Лівані, мала б зробити кроки до встановлення «непідбурюванних» стосунків зі своїм сусідом, і примиритися з важливою роллю, котру відіграє у цій країні Саудівська Аравія. Численні ліванські відповідальні особи визнають той факт, що урегулювання кризи має пройти через Дамаск і Ель-Ріяд. Сирія підтримує більшість опозиції, у той час як Саудівська Аравія є близькою до прозахідної більшості. Таким чином, інтерес Лівану полягає у тому, щоб налагодити позитивні відносини з Дамаском.

І, як завжди, у Лівані, внутрішні зіткнення позначені регіональним контекстом. У цьому випадку, нагнітання погіршення стосунків між США і Іраном підштовхує до радикалізації ліванську опозицію. Так само негативно впливає і нездатність Сирії «розірвати» свою ізоляцію. При цьому Тегеран і Дамаск не роблять нічого для того, щоб заспокоїти шиїтський рух, котрий після війни з Ізраїлем вважає, що уряд Сеніори став інструментом західного тиску. Протистояння між урядом і опозицією видається непереборним. Підсилений міжнародною підтримкою, яку він одержав у Парижі, уряд Фуада Сеніори не має жодного наміру поступатися радикальним ісламістам, у той час як Хізбaлла не збирається відступати від своїх намірів усунення його від влади.

Шейх Хассан Насралла і його прихильники зробили те, чого ізраїльтяни були не в змозі зробити з Ліваном. Фактично, він навіть зробив значно більше. Він викрив свої наміри, бо повстав проти своєї власної країни і співвітчизників. Насралла втягнув, або майже втягнув Ліван у повстання, що може зробити його лише іншою версією Іраку. Очевидно, що без зовнішньої допомоги вихід не буде знайдений. А якщо не вдасться досягнути домовленостей між шиїтами і сунітами, то це може призвести до «іракізації» Лівану.

Багато арабських експертів вважають, що обидві сторони однаковою мiрою є відповідальними за патову ситуацію, котра склалася, хоча преса Сирії, контрольована державою, перекладає усю провину лише на американську підтримку чинному ліванському уряду. Конфронтація між урядом і опозицією в Лівані перемістилася від стану тривалого «політичного арм-рестлінгу» у нову небезпечну фазу.

Між тим, останнім часом, заснована у Лондоні пан-арабська преса екстенсивно повідомляла про триваючу посередницьку діяльність Саудівської Аравії і Ірану, котрі є патронами коаліції «Рух 14 березня» і Хізбалли. Згідно із цими повідомленнями, основна природа цих перемовин полягає у тому, що Хізбалла претендує на третину місць у кабінеті міністрів плюс одне місце, що дало б їй можливість ефективно накладати вето на урядові ініціативи Сеніори. В обмін на ці значні поступки «Руху 14 березня» парламентарії від Хізбалли формально б схвалили рішення міжнародного трибуналу судити убивць колишнього прем’єр-міністра Лівану Рафіка Харірі. Однак, існує багато «підводного каміння», котре може пустити ці переговори «під укіс».

Певно, що для Сирії і режиму президента Асада суд над убивцями Харірі потенційно міг би мати руйнівні наслідки. Якби там погодилися із рішеннями міжнародного трибуналу, то сирійські чиновники, котрих було залучено до вбивства, опинилися б перед судом. А якщо ключові чиновники були б визнані винними, то це б «струсонуло» основи режиму. Коли ж виживання режиму Асада виявиться під загрозою, то можна прорахувати декілька ймовірних сценаріїв, коли Сирія чинитиме перешкоду судочинству. Найбільш тривожний із них — це коли для сирійців було б корисно посилити релігійні проблеми в Лівані, аби, дотримуючись подібної тактики, затримати або підірвати сам процес правосуддя.

Просування демократичного процесу у Лівані зайшло в глухий кут. Тому важко не погодитися із висновком впливової саудівської газети Al-Watan: «Ліван — на перехресті: або це призведе до подвоєння кількості жертв, або, за допомогою міжнародного співтовариства і арабських братів, — до початку громадянського миру. Останній — єдиний вибір для опозиції і уряду».

Віктор КАСПРУК, політолог
Газета: 
Рубрика: