Модернізація і вестернізація
Взаємовідносини Індії із Заходом впродовж останніх трьох століть чудово демонструють відмінності між двома процесами — модернізації та вестернізації, — які часто вважають синонімічними. Насправді ж модернізація не вимагає обов’язкової вестернізації, що можна спостерігати на прикладі сучасної Японії. Модернізація призводить до змін у поглядах на матеріальний світ, в той час як вестернізація спричиняє зміни у космологічних переконаннях про те, як потрібно жити.
Подібно до Китаю і на відміну від Японії, Індія вперто опиралася пов’язаним із модернізацією змін своїх древніх поглядів на світ. Як багато мусульманських країн нині, Індія дотримувалася доктрини Ганді, згідно якої модернізація обов’язково призводить до вестернізації. Непослідовно, під тиском з боку Британії економіка і суспільство Індії були частково модернізовані у другій половині XIX століття шляхом політики невтручання і вільної торгівлі. Водночас процес вестернізації торкнувся представників каст, що традиційно відрізнялися хорошою освітою.
Індія завдяки британській політиці стала першою країною третього світу, залученою до процесу індустріалізації. Економіка країни розвивалася, дедалі більше спираючись на внутрішній капітал та підприємництво в поєднанні з імпортом технологій. Однак процес модернізації зупинився, коли протекціоністський тиск з боку Ланкашира і важке фінансове становище імперії змусили Британію відмовитися від вільної торгівлі та політики невтручання. Водночас вестернізація була однією із причин підйому національно-визвольного руху.
Запровадження прибуткового податку і прийняття трудового законодавства наприкінці XIX століття у Великій Британії призвело до зростаючого втручання держави в економіку, що тривало майже сто років і набуло ще більших масштабів після здобуття Індією незалежності. Це завдало важкого удару по перспективах економічного зростання і надіях на покращення ситуації з масовою бідністю в країні. Обвал світової економіки в першій половині XX століття після закінчення Першої світової війни спричинив уповільнення інтеграції Індії у світову економіку, що саме почалося. І тільки після економічних реформ 1991 року Індія, нарешті, відмовилася від ізоляціоністської політики, повернувшись, таким чином, на шлях, із якого зійшла наприкінці XIX століття.
Сьогодні ми маємо досить ясну картину функціонування економіки Індії протягом цього періоду. За 130 років, з 1868 до 1999 — 2000 років, прибуток на душу населення в Індії виріс більш ніж втричі, національний доход збільшився увосьмеро, а населення збільшилося майже вп’ятеро. Це свідчить про те, що столітнє поєднання економічного застою та культурної стабільності, яке я називаю «індійською рівновагою», здається, нарешті, порушилося. Але за більш уважного вивчення ситуації стає зрозуміло, що пов’язано це здебільшого з функціонуванням індійської економіки в останні два десятиріччя.
У період з 1868 по 1900 роки було розпочато індустріалізацію та часткову інтеграцію Індії у світову економіку. Національний доход тоді не залишався незмінним, як колись стверджували історики, які дотримувалися націоналістичних поглядів, а повільно зростав за середнього річного показника зростання 1,1%. Найшвидші темпи зростання спостерігалися з 1870 по 1890 роки, після чого почалися значні коливання в обсягах виробництва. Досить низькі темпи зростання населення країни забезпечили невелике зростання річного доходу на душу населення (близько 0,7%).
Період з 1900 по 1945 роки позначився обвалом світової економіки та початком стрімкого зростання населення Індії. Темпи зростання доходу на душу населення уповільнилися в 1902 — 1930 роках і впали ще більше в останні п’ятнадцять років британського правління (1932 — 1947). Починаючи з 1920 року, це було цілком і повністю пов’язано з швидким темпом зростання населення (до 1,22% на рік), що перевищив протягом подальших десяти років досить високі темпи зростання продуктивності. За весь сорокап’ятирічний період темпи зростання продуктивності становили трохи більше 1% на рік (такий самий показник, що й за британського правління), однак річний показник зростання населення досяг 0,8%, зупинивши, таким чином, процес збільшення доходу на душу населення.
На третій період, з 1950 по 1980 роки, припав розквіт економічного планування. Стрімко збільшилися розміри інвестицій у розвиток інфраструктури, чого не відбувалося за британського колоніального уряду, зайнятого здебільшого забезпеченням безпеки своїх володінь. Все це, разом із високими темпами зростання сільськогосподарського виробництва, призвело до істотного зростання продуктивності, що сягнув показника 4,5% на рік. Однак демографічний вибух, що почався у 1920 році, прискорив темпи зростання населення, що сягнули на той час 3% на рік, отже показник зростання річного доходу на душу населення становив лише 1,5%.
Відхилення від того, що покійний Радж Крішна назвав «індійським показником зростання», почалося тільки під час четвертого періоду з 1980 по 1999 роки. Часткова лібералізація економіки, здійснена урядом Раджива Ганді в середині 80-х, і більш значні економічні реформи Нарасімха Рат і Манмохана Сінгха, проведені 1991 року, призвели до прискорення темпів зростання національного доходу до середнього річного показника в 6,8%. Водночас, зростання населення впало до 2,3% на рік. Таким чином, доход на душу населення підвищився до вражаючого показника у 4,5% на рік, знизивши рівень масової структурної бідності в Індії — вперше за багато тисячоліть.
Якщо Індії вдасться довести до кінця незавершену справу повної інтеграції країни у світову економіку, і без того вражаючі нещодавні показники економічного зростання країни можуть зрости ще більше. І коли це станеться, обіцянку «стерти сльози з очей людей», що її дав Неру напередодні здобуття Індією незалежності, нарешті, буде виконано.
Проект Синдикат для «Дня»
Діпек ЛЕЛ, професор міжнародного розвитку при Університеті Каліфорнії; був радником урядів багатьох країн. Автор кількох книг, серед них «Бідність економіки країн, що розвиваються», «Індійська рівновага» і «Політекономіка бідності, справедливості та розвитку».
