— В Україні в розпалі президентська кампанія. Перемога якого з кандидатів, на вашу думку, найбільшою мірою відповідала б інтересам Росії?
— Передусім хочу зазначити, що це — суто внутрішня справа України. Проте, з моєї точки зору, потрібно виходити з того, що інтересам Росії найбільшою мірою відповідала б сильна, стабільна, розумно керована Україна. Виходячи з цього, ідеальним варіантом було б, щоб у другий тур вийшли Євген Марчук і Олександр Мороз. У цьому випадку, за будь- якого результату другого туру Росія, та й сама Україна, виграли б. Адже зараз назріла настійна необхідність у синтезі — поєднанні кращого, що було в радянській системі, з досягненнями світового досвіду. «Інноваційний» потік, який захлеснув нас 13 років тому, змив і все краще, що було у нас. Не можна сказати, що Україна (як і Росія) стала жити на порядок краще, аніж у 80-х роках. Економічні реформи, які ніби проводяться в наших країнах, поки нікому нічого не продемонстрували.
Нині ступінь громадянського контролю за владою нижчий, аніж був 15 років тому. Саратовський губернатор Аяцков досить точно сказав: «Демократія закінчується, коли в урну опускається виборчий бюлетень». Біда полягає в тому, що останніми роками люди, котрі волею долі стали керівниками наших держав, у багатьох випадках не зовсім чітко уявляють, що таке держава взагалі, і зовсім не можуть сформулювати, в чому ж полягають національні інтереси. Вони мислять на рівні директора радгоспу, секретаря заводського парткому чи, у кращому випадку, секретаря обкому. Вони не пройшли послідовно сходинок у школі державного управління. І саме ці недоліки не властиві, на відміну від більшості їхніх політичних конкурентів, Марчуку та Морозу в Україні, Євгену Примакову в Росії і Петру Лучинськи в Молдові.
Мороз — «лівуватий», але, безумовно, не лівий у класичному пострадянському розумінні цього слова. Марчук же — фігура переважно права. Однак він, на мій погляд, здатний найбільшою мірою забезпечити спадкоємність, той самий синтез, про який я говорив.
— «Дзеркальне» запитання: перемога кого з претендентів на російське президентство 2000 року найбільшою мірою відповідала б інтересам України?
— Я гадаю, це Євген Максимович Примаков.
— Але ж Примаков у бутність свою прем'єром проводив досить жорстку політику щодо країн СНД і зокрема України.
— Примаков — це принаймні людина, політику котрої можна передбачити і будувати свою політику відповідно до цього. На другому місці для мене — Григорій Явлінський. Обидва вони з Примаковим володіють державним мисленням чи принаймні його початками. Досить передбачуваний також Геннадій Зюганов, однак прогнози ці, м'яко кажучи, неприємні. Справжньою катастрофою для Росії стала б перемога Юрія Лужкова. Від нього можна чекати чого завгодно, ясно одне — під його керівництвом держава перетвориться на самодостатню і глибоко криміналізовану зону. Поки ще важко судити про Степашина. Втім, прем'єр, який не контролює економічний блок свого уряду, навряд чи може бути серйозним претендентом на вищу владу.
— А чи можна говорити про поступальний розвиток українсько-російських відносин, про які люблять говорити офіційні Москва та Київ?
— Відносини ці замерзли десь дуже близько до нижньої точки. Міждержавні економічні зв'язки ми «упустили», а міжрегіональних як не було, так і немає. Ми надзвичайно захопилися зовнішніми атрибутами державності, наприклад митницями. Так, я знаю, що за даними соціологічних досліджень, скажімо, в Сумській області навколо одного митника з його легальними, а найголовніше незаконними прибутками, «годується» в середньому 7 чоловік. Гадаю, подібні цифри і в Курській області. Але обидві країни виграли б значно більше, якби митники не могли красти. І приріст робочих місць компенсував би ці прикордонні «втрати». Вже стало аксіомою — ні Україну, ні Росію ніхто не чекає з розпростертим обіймами на зовнішніх ринках. Однак замість узгодженої зовнішньоекономічної політики ми влаштовуємо взаємну конкуренцію і демпінг. Особливо показовий тут приклад з танками — ми перехоплюємо один у одного контракти і збиваємо ціну.
— І чиєї ж провини тут більше?
— Гадаю, що порівну. Хоча Росія могла б виявити тут більше мудрості, адже саме їй дісталася в спадщину від СРСР більшість кваліфікованих кадрів зовнішньоторгових працівників.
У суто політичній сфері в обох країнах також відсутнє уявлення, що така узгоджена поведінка. Наприклад, навіщо Україні ГУУАМ? Потрібна Україні Грузія? Однозначно, ні. Узбекистан? Або Азербайджан? Навряд чи. Адже Україна вже намагалася грати в альтернативне газопостачання з Туркменистаном. Чим це закінчилося — загальновідомо. Так, Узбекистан у принципі може давати Україні газ, але прощати їй борги (на відміну від Росії) — дуже малоймовірно. З погляду розподілу праці — це об'єднання безперспективне. Сусідка Молдова Україні, звичайно ж, потрібна. Але тут цілком достатньо двосторонніх відносин. Однак ГУУАМ має досить чітку політичну спрямованість — проти російсько-білорусько-казахстансько-киргизстанського ядра СНД (і Вірменії, котра примикає до нього). Україні загрожує тепер небезпека виявитися втягнутою в міждержавні конфлікти на Кавказі або ж вплутатися у внутрішньогрузинські політичні розбірки. Навіщо це вам?







