Остання спроба

Візит міністра закордонних справ Росії Сергія Лаврова до Дамаска завершився повідомленням, що сирійський режим прискорить проведення переговорів з опозицією і призначить референдум за новою конституцією. Не встиг російський міністр повернутися до Москви, як стало зрозуміло, що його місія зазнала фіаско. Урядові війська розпочали обстріл і штурм міста Хомс, у якому щодня гине кілька десятків жителів.

Та особливо неприємними для російської дипломатії стали повідомлення, що понад 15 тис. іранських спецназівців скеровано для допомоги в придушенні виступів «терористичних угруповань», як їх іменує офіційний Дамаск. Навіть якщо вони прибули на прохання сирійської влади, іноземне втручання очевидне. Адже саме проти цього так пафосно виступали російські керівники і дипломати.

Якщо повідомлення про іранських спецназівців підтвердяться, це повністю розв’яже руки монархіям Перської затоки, насамперед — Катару й Саудівській Аравії. Практично одночасно надійшли повідомлення, що катарський спецназ навчає сирійських опозиціонерів. Явна інтернаціоналізація конфлікту.

Очевидно, що не випадково міністра закордонних справ Лаврова супроводжував директор Служби зовнішньої розвідки (СЗР) Росії Михайло Фрадков. Деталі його переговорів із сирійським керівництвом невідомі, проте деякі ЗМІ опублікували матеріали, в яких викладається суть останніх дискусій. Арабська преса припустила, що СЗР надала Башару Асаду інформацію про бази сирійських повстанців. У принципі, таке цілком можливо, тим паче, що радянські спецслужби таку інформацію своїм клієнтам із числа так званих прогресивних режимів передавали неодноразово.

Проте, схоже, що навіть якщо такі матеріали й було передано, в переговорах було використано й інші аргументи. Про те, що вони знадобилися, свідчить тривалість зустрічі. Асад категорично не був налаштований на будь-які переговори з опозицією і навіть на видимість поступок. І навіть погодившись зі своїми співрозмовниками, він одразу ж почав діяти абсолютно протилежним чином. Невже достатньо досвідчений дипломат Лавров припускав щось інше. А якщо ні, то навіщо їздив у Дамаск і навіщо терпіти фіаско від того, кого з такою упертістю захищав.

Цілком можливо, що візит Фрадкова мав і іншу мету. Як пише французька газета Le Figaro, російська розвідка заполонила Сирію своїми радниками, зажадала від Дамаска відновлення роботи станції радіоперехоплення і навіть веде залаштункову роботу щодо усунення Башара Асада від влади руками його підлеглих, дружньо налаштованих щодо Москви.

У це дуже навіть можна повірити. Режим Асада увійшов у стадію агонії, хоч і затяжної. Про те, що в його життєздатність втрачають віру ті, хто служив йому вірою і правдою, свідчить втеча високопоставлених сирійських чиновників на Захід. Як повідомляє агентство DAPD із посиланням на держдепартамент США, деякі високопоставлені діячі режиму в Дамаску звернулися до опозиційної Сирійської національної ради з проханням про допомогу в переправленні за межі країни родичів і фінансових засобів. Також відомо, що один із родичів Асада переправив за кордон великі грошові суми, а один із наближених до президента країни вже виїхав на постійне місце проживання за кордон, пише далі агентство, посилаючись на джерела в дипломатичних колах.

Очевидна нестійкість нинішнього сирійського режиму примушує Москву замислитися над збереженням своїх позицій не лише в країні, але й у регіоні. Судячи з антиросійської тональності більшості арабської преси, зробити це буде доволі складно. Тому саме час подумати і підготувати не лише відставку Асада, але й перехід влади до рук лояльних щодо Росії діячів.

Проте на цьому шляху чимало перешкод. Такий перехід буде вкрай ворожо зустрінутий не лише в столицях арабських держав і Туреччини, але й у Тегерані. Для останнього це краще, ніж зміцнення в Сирії ставлеників, скажімо, Катару, але не набагато. Іранські теократи налаштовані не надто дружньо до Москви. Її позиція протидії військовій фазі конфлікту через атомне озброєння Ірану — тимчасовий збіг. У Москви зовсім інші інтереси і в майбутньому — протилежні іранським. Тому тегеранські покровителі Асада з великою підозрою ставляться до московських маневрів і, за великим рахунком, їх не підтримують.

Відповідно, висунення московських ставлеників не зустріне підтримки й на Заході. Навіть якщо такий поворот у Дамаску й відбудеться, то заспокоєння Сирії це не принесе. Передусім тому, що така рокіровка не буде прийнята сирійською опозицією, яка не захоче ділити владу з підручними Асада.

Взагалі, на перший погляд, не дуже зрозуміло, навіщо Лавров і Фрадков взагалі їздили до Дамаска. Економічні інтереси Росії там не такі, щоб пускатися в подібні авантюри. Пункт постачання російського флоту в Тартусі занадто малий, щоб через нього город городити. Без радіорозвідки із Сирії цілком можна прожити. А постачання зброї на мільярди загалом невідомо коли будуть сплачені і взагалі цього може ніколи не відбутися. Пропагандистський ефект щось може зіграти всередині Росії, але не більше того.

Усе це в Москві чудово відомо. Наразі підтримка сирійського режиму пов’язана виключно з розвитком подій навколо Ірану. Чомусь у російській столиці вважають, що поки не вирішиться сирійська криза, на Іран не нападатимуть. Виходячи з цієї логіки, слід максимально підтримувати Асада, щоб Захід і «заливники» були пов’язані в Сирії і їм було не до воєнної акції проти Ірану.

Якщо в Москві вирішили дотримуватися такої тактики, то успіху навряд чи доб’ються. Захід, на відміну від Лівії, безпосередньо в Сирії не задіяний. Тим більше, що у американців та Ізраїлю руки абсолютно вільні. А свій повітряний простір Саудівська Аравія може надати ізраїльським літакам для прольоту до іранських об’єктів за будь-якого розвитку ситуації в Сирії. Саме Іран долучається втручанням своїх збройних сил до сирійської історії. І дуже схоже, що таке втручання розшириться в міру того, як режим Асада втрачатиме підтримку.

Судячи з усього, Росія хотіла показати, що на Близькому Сході вона все ще гравець і з нею треба рахуватися. Але вийшло щось прямо протилежне. Quod erat demonstrandum — що й слід було довести.